— Пані була в рудих штанах, в зеленій блузі,— говорив пастух. — Я побачив її, коли вона підіймалася вгору. Йшла вона повільно, опустивши голову, наче про щось напружено думала. Від кар'єру за селом подалась далі в гори.

— Куди вона могла йти?

— Та стежка веде тільки до Прірви, — зітхнув пастух. — Дивно було бачити її о такій порі. Ще й до того ввесь день сіяла мжичка. А ви нічого не питали у Прікопа?

— Хто це такий?

— Наш сільський чоловік. Його хата стоїть найдалі в горах. Звідси її не видно, треба трохи піднятись. У нього зупиняються всі ті, хто вирушає в гори, щоб побачити Прірву.

Подякувавши старому, обидва офіцери подались до хатини Прікопа, та, крім дітей, не застали там нікого. Аж через годину повернувся з млина Прікоп. Він розповів, що покійниця дійсно відпочивала в його дворі.

— Вона зайшла на подвір'я й попросила води. Я дав їй склянку молока, видно її сильно мучила спрага. Випила, відпочила й пішла до Прірви з тим другим…

— З яким другим?

— Вибачте, забув сказати. За півгодини до її приходу до мене у двір зайшов незнайомий пан, дуже балакучий, такий жартівник… Певно, з тим веселим паном покійниця була знайома раніше, але обоє вдавали, наче оце тільки зустрілись.

— Як ти думаєш, товаришу Прікоп, вони випадково зустрілись у твоєму дворі?

— Ні, він, очевидно, її чекав.

— Ну а далі?

— Що далі? Відпочили та й пішли

— Обоє разом?

— Спочатку вона, а через чверть години він.

— Можеш мені описати, який той чоловік?

— Років сорока, міцний. На носі окуляри, під носом вуса, трохи гаркавить.

— А як він був одягнений?

— На ньому був канадський светр, темно-сині вузькі штани, взутий у черевики, на голові — темно-синій картуз із широким козирком.

— Повертаючись од Прірви, він до тебе не заходив?

— Хіба він такий дурень? Я, товаришу, не міліціонер, але думаю, що вбити її міг тільки він.

— Справді? — ніби здивувався Богдан. — Як саме?

— Дуже просто — скинув у Прірву.

Так само думав і капітан.

Почало мжичити, повіяв холодний вітер, віщуючи тривалу негоду. Асфальтована дорога виблискувала, мов дзеркало. Машина мчала з шаленою швидкістю. Богдан спішив поділитись своїми враженнями з Раду.

Майора він застав у кабінеті.

— Ну, як там? — спитав Раду.

— Так, як я й думав, — Тіну Падурару вбито.

— Вбито? Я пригадую, висновок судово-медичної експертизи…

— Так, експертиза не прийшла до висновку про вбивство, бо вбивця покійницю не зарізав, не застрелив і не отруїв. Він просто скинув її у Прірву. Ось фотографія. Під час падіння обличчя вбитої спотворилось. Раду пильно придивився:

— Так це ж… тітка Аспасія!..

— Оце так! — здивовано свиснув Богдан.

— Зачекай… А може бути й Катіна, адже вони схожі… Я тоді розповідав про Катіну. Це та негідниця, яка…

— Раду, мені здається, ти збожеволів.

Майор мовчав, поринувши в спогади. Відтоді минуло майже дев'ятнадцять років. То було в липні 1945 року, коли він повернувся з чехословацького фронту. Зі станції попростував на околицю Глуму, щоб обняти приятеля Фане — єдиного свого вірного друга, бо з рідних не залишилось нікого. Мати померла від горя, дядько Янку загинув. Першою, кого він зустрів, була тітка Бриндуша.

— Гляньте, Раду вернувся з фронту! — схвильовано вигукнула вона.

— Цілую руки, тітко Бриндушо.

— Здрастуй, сину! Йди-но, хай тебе обніму.

Коли обнімала, в очах заблищала непрохана сльоза. Схлипували й інші жінки, обнімаючи фронтовика.

— О, коли б жила твоя мати та побачила тебе офіцером… — промовляла тітка Лизавета.

Лише тітка Леонора, мати Фане, мовчки притисла його до грудей. Вона мала міцне, мужнє серце.

— Фане дома, тітко Леоноро?

— Нема. Ти можеш його знайти в райкомі.

Але Фане він знайшов у суді. Той саме був на засіданні. Багато довгих засідань відбувалося в той час. Почекав, поки Фане звільниться. Звідти вони пішли на кладовище. Дорогою купили квіти, які любила покійна мати Раду. Проходячи центральною алеєю, помітили великий мармуровий хрест, якого раніше там не було. Раду підійшов ближче і прочитав:

КАТІНА САКЕЛАРІЄ

15 ЧЕРВНЯ 1920— 10 ЖОВТНЯ 1944

У пам'ятник була вмурована велика овальна фотографія Катіни.

Отже, поки він воював на фронті, Катіна померла. Пізніше довідався, що вона наклала на себе руки. «Велике розчарування» — констатувала той факт місцева газетка. Гарний пам'ятник було зроблено в похоронному ательє пана Сотіра Сотіреску — наївного каменяра, якому Рокамболе втокмачив у голову, наче він справжній художник. На околиці гомоніли, що Катіна покінчила з собою через Рокамболе, проте Раду був переконаний, що вона зробила те від страху, щоб не дізнались про її зв'язок з Вальтером. Менеїле настирливо шукав того, хто спорудив такий пам'ятник, але даремно. Пізніше дізнався про його долю: Рокамболе встиг втекти до Туреччини.

Відтоді минуло дев'ятнадцять років, і Раду, вважаючи Катіну мертвою, старався про неї забути. І ось дізнається про свою помилку. Тепер Катіна називається Тіною Падурару, а той пам'ятник поставлено, щоб замести сліди.

— Ти не помиляєшся, Раду?

— Оце й мені хочеться знати. Коли помиляюсь, то під прізвищем Падурару ховається Аспасія.

— Невже така разюча схожість між ними?

— Дуже.

— Все-таки різниця у віці…

— Що тут робереш, коли обличчя таке спотворене?..

— Твоя правда, впізнати важко.

— Вони настільки переплутались, що я навіть не знаю, за яку братися… Припустімо, це Катіна. Що нам про неї відомо? Те, що вона знову появилась на обрії. Але звідки, з якою метою? Чому вона пішла в геологічну експедицію? Хто її туди послав? Для чого їй збирати відомості про «Гриба»?.. Припустімо, це Аспасія. Подумай, скільки нерозв'язаних питань виникне і в цьому випадку.

— Тому й не хочу думати… — зітхнув Богдан. — Я радше шукатиму голку в копиці сіна.

— Яку голку?

— Того типа з вусами, що вбив Аспасію чи Катіну. Запідозрюю в цьому Фіуреску.

— Так Фіуреску не виїздив з міста. До речі, мене зараз більше цікавить, чому її вбито, ніж сам убивця.

— Не забігай наперед.

— Я не забігаю. Ми не зрушимо й на крок, поки не дізнаємось, чому її вбито, або якщо не вхопимось хоча за якусь нитку з цього клубка.

— По моєму, вусач хотів звільнитись від неї. Хіба вперше шпигуни знищують одне одного?

— Ні, тут щось інше.

Богдан, спохмурнівши, захрускотів пальцями.

— Як ти гадаєш, чому погодилась Катіна на пропозицію шефа геологів? — спитав Раду.

— Для неї то була знахідка.

— Ця експедиція місцевого значення.

— Можна й там щось вивідати.

— Правильно. Виходить, Катіна була зацікавлена справами геологів?

— Ще й як!

— Отже, вона влаштувалась на роботу без згоди свого резидента?

— Звісно, ні.

— Під час перебування в геологів вона одержала телеграму?

— Одержала. То був наказ залишити експедицію.

— А як бути з другою телеграмою в Галац?

— Я тут заплутався, — знову захрускотів пальцями Богдан. — Шефу належало б знати про її відсутність не лише в Галаці, але й в експедиції. Все ж, коли…

— Чого замовк? Кажи далі,— наполягав Раду.

— А коли ту, другу телеграму послав хтось інший, а не шеф-резидент?

— Чому ти думаєш, що друга телеграма послана кимсь іншим? Чому не перша? Текст другої телеграми красномовніший — «Перевір, що з «Грибом», звучить як наказ. Хіба ні?

— Згоден.

— То чи не здається тобі, що зашифровану телеграму міг послати тільки шеф?

— Хто ж тоді послав першу?

— Виходить, шеф не знав про її від'їзд з геологами?

— Мабуть, так, бо якби знав, то послав би телеграму в табір.

— Однак скажи мені, Богдане, як пояснити, що вона не знайшла часу повідомити шефові про свій від'їзд, але встигла повідомити когось іншого?

— Ти натякаєш на того, котрий послав першу телеграму?

— Саме на нього, на того, хто її вбив.

— Хто ж він і навіщо вбив?