— Мабуть, йому вдалося дізнатись, що Катіна працює на два фронти — на нього і ще на когось, прямо зацікавленого роботою геологів.

— Ні, Богдане, не підходить.

— Чому?

— Бо тоді, як прийшла друга телеграма, Катіна вже була вбита. Безглуздо думати, ніби той, котрий її вбив, послав їй зашифровану телеграму. Він зважив би на те, що рано чи пізно телеграма потрапить у наші руки.

— Очевидно, всі ці мерзотники ходять під командою одного резидента. В такому разі, товаришу майор, як дізнатися, чому вбито Катіну?

— Шляхом співставлень, юначе, адже ти казав, що треба починати пошуки з голки в копиці сіна.

— Будемо шукати. Але ти мені не розповів про своє «кохання».

— Палає…

— Уяви собі, Богдане, Міка спробувала мене перевіряти.

— Як?

— Хотіла пересвідчитись, чи дійсно я працюю в міністерстві. Шукала мене по телефону. Я лише встиг обізватися, як вона повісила трубку. Та цим не задовольнилась. Позавчора чатувала на мене на бульварі навпроти будинку міністерства перед кінцем роботи. Опришану зразу догадався, чого вона там тиняється, й подзвонив мені…

—І ти вийшов разом з іншими працівниками міністерства?

— Так. Вона мене помітила відразу, а я вдав, що її не бачу. Міка стрибнула в тролейбус. Я теж втиснувся туди. «Помітив» її лише через кілька зупинок. Сказав, що їду зі служби і запросив її до ресторану. Там вирішив їй дати можливість перевіряти мене далі. Вдав, що мені треба терміново кудись потелефонувати і почав нишпорити по кишенях, шукаючи папірець з номером телефону. Наче ненароком поклав на столі посвідчення. Попросивши пробачення, вискочив до телефону і почав нишком стежити. Міка взяла документ, прочитала і, видно, таки впевнилась, що я працюю там. Стала ще ніжнішою. Коли ми розлучались, запитала, чи зустрінемось ще й увечері. Я сказав: «Дорога дівчино, якщо тебе задовольнить пляшка пива й печиво, то зможемо зустрітись. Признаюсь тобі чесно, в мене зараз сутужно з грішми. Поки поверну борг за машину, доведеться трохи поскупитись». Вона сказала, що їй людина потрібна, а не гроші. Вчора ми не бачилися. Призначив зустріч на сьогодні. Вона запросила в дешевий пансіон по вулиці Західній. Здавалося, тягне мене туди, щоб пощадити мої кишені. Нас зустріла хазяйка пансіону Лотте Данкнер — жінка років п'ятдесяти, приємна. Правда, погляд у неї якийсь дивний — то гляне байдуже, то просвердлить наскрізь. Повернувшись, розповів усе шефові. Він порадив частіше там вечеряти й заприятелювати з постійними відвідувачами. Оце знову доведеться йти.

Йому відчинила сама господиня.

— Цілую руки, пані Данкнер.

— Добрий вечір, пане.

— У вас, мабуть, знайдеться щось поїсти для одного голодного? Вибачайте, вам треба було про це сказати раніше, але я не був певен, що прийду до вас. Вірте не вірте, але так, як у вас, я обідав лише дома в матері,— спробував Раду завоювати прихильність пані Данкнер.

— Так, моя кухарка вміє готувати досить пристойно. Знайдемо щось і для вас.

— Добрий вечір! — привітався Раду з відвідувачами, заходячи до їдальні, й тут же додав: — Смачного!

— Спасибі,— відповів один з чотирьох, що сиділи за довгим столом.

— Прошу, сідайте ось тут, — запросила Лотте Данкнер, показуючи на стілець у другому кінці столу.

Поки не подали страви, Раду нишком розглядав клієнтів, які не звертали на нього жодної уваги. Лише двоє з трьох чоловіків вечеряли, третій сидів насуплений. Крім них, за столом була сива жінка. Насуплений викликав у Раду найбільшу зацікавленість. То був невиразний головатий чоловік років п'ятдесяти.

Нарешті, Лотте Данкнер принесла вечерю й для Раду.

— А мені не подобається твій шніцель, мадам, — проказав головатий.

— Ти завжди невдячний, пане Фреді. Якби ти не був моїм найдавнішим клієнтом, їй-богу, не давала б тобі більше їсти. Похарчувався б хоч тиждень у ресторані — інакшої заспівав би.

— Чому? Шніцель смачний, — втрутився в розмову Раду, ще раз намагаючись завоювати прихильність хазяйки. — Навіть чудовий!

Чоловічок люто глянув на нього, ворушачи нафарбованими бровами:

— Щось я тебе раніше тут не бачив, пане!

— Сьогодні я вперше. Мені порекомендувала цей пансіон одна приятелька, і не каюсь. Не ображайтесь, але такого шніцеля не покуштуєте навіть у першокласному ресторані.

— Хіба ви коли-небудь їли справжній «шніцель по-віденськи»?

— Звичайно, ви старший за мене, більше знаєте…

Бавлячись ножем і вилкою, Фреді не відповів нічого.

Видно було, він харчується не тільки в пансіоні. На відміну від інших клієнтів, Фреді був одягнений вишукано: добротний костюм, біла сорочка, чепурна краватка. Один з клієнтів, швидко допивши компот, підвівся й вийшов. Сива жінка сумно глянула йому вслід і, зітхнувши втупилася у свою тарілку. Через кілька хвилин усі повечеряли. Сива жінка допомогла господарці прибрати стіл. Запанувала мовчанка. Кожен поринув у свої думки.

— Пані Данкнер, чи не можна замовити каву? — спитав Раду.

— Чому ж ні?

— Щиро вдячний! — А тоді до присутніх — Сподіваюсь, ви не відмовитесь, коли я насмілюсь пригостити вас кавою? Давайте знайомитись.

— Мене зовуть Іон Васілеску, — відрекомендувався головань. Мадам Лотте зве мене Фреді, бо так мене звали тоді, коли я був жокеєм.

— Мене зовуть Ганчану. Валерій Ганчану, — сказав чоловік з масним обличчям.

— Корнелія Мелінте, — ледь чутно прошепотіла жінка.

— Ви де працюєте, товаришу? — поцікавився Ганчану грубим, простудженим басом.

— В Міністерстві закордонних справ. А ви?

— Моя робота не така вже й цікава. Я товарознавець.

— Чому ж! Ваша робота має свою привабливість, — поспішив заспокоїти його Раду.

— О, ваша цікавіша, — зауважив товстун. — Коли ви працюєте в міністерстві, то, певно, знаєте багато недоступного іншим, та й за кордоном довелось, мабуть, бувати.

— В цьому є деяка перевага, — згодився Раду.

— Скільки вам років, пане Менеїле? — поцікавилася Лотте Данкнер.

— Сорок три.

— О, ви ще молодий. Вас жде майбутнє.

— Ви подорожували за кордон? — звернувся Раду до Фреді.

Той, не встряваючи в загальну розмову, мовчки сьорбав каву. Його гоноровита поза свідчила про зневажливе, презирливе ставлення до всього, що його оточувало.

— До цього часу не мав такого щастя, та й в майбутньому не передбачається, — байдуже відповів Фреді. Потім зцідив рештки кави в блюдце й підвівся:

— Мадам Лотте, я, мабуть, завітаю до кав'ярні поворожити. На добраніч!

За ним встали всі. Мадам Лотте швидко відчинила двері.

— Ви яким трамваєм їдете? — спитав Раду в Корнелії Мелінте.

— Я ходжу пішки, бо живу тут недалечко.

— Дозволите вас провести?

— Коли це для вас приємно…

— Ви давно тут харчуєтесь?

— Вже півтора року.

— Мабуть, ви знайомі з усіма клієнтами пані Данкнер?

— Постійних знаю всіх. Але багато приходить раз чи дна, а потім не з'являються.

— Маю на увазі лише постійних. Скажіть, тут усі такі непривітні, як пан Фреді?

— Він один такий дивак.

Видно, Корнелія не дуже охоче говорила про того чоловіка, бо відразу якось насупилась. Проте Раду не відступав:

— Це, мабуть, деякою мірою стосується й інших.

— Може й так… Тепер більшість харчується в громадських їдальнях та ресторанах. А в приватних пансіонах — тільки літні одинаки.

— А ви?

— Я теж не виняток. Ось ви не зможете бути справжнім клієнтом пансіону.

— Чому ви так думаєте?

— Ви не любите самотності, вам швидко набриднуть такі запліснявілі клієнти, як ми.

— Вам подобається самотність?

— Більшість з нас не любить самотності, але що вдієш? Така вже наша доля. Коли ми повертаємося до своїх кімнаток, то нас там ніхто не чекає. Кожен залишається наодинці сам з собою… А потім сон — цілющий, заспокійливий. Вранці на службу, вечором у пансіон. Тут балакають, п'ють каву, курять. Кожен з нас намагається створити про себе гарне враження, приховати перед іншими власне горе. Нікому не хочеться йти рано додому, де чекає самотність.