— Кожна ручка з моєї колекції має певну ціну. Здебільшого тільки дуже не оригінальні люди колекціонують нічого не варті речі, наприклад сірникові коробки, етикетки від сигарет. Я не така дріб'язкова людина. Мене цікавлять речі, які колись матимуть певну цінність. Припустімо, що одна з авторучок з моєї колекції належить знаменитій особі, про яку ні газети, ні журнали нічого не пишуть. Правда, не всі ті, котрі збирають інформацію, піднімаються до слави Мата Харі чи Фрейлейн Доктор.
— Не розумію, чому моя авторучка має фігурувати у вашій «знаменитій» колекції.
— Поки що ваше прізвище ні мені, ні комусь іншому нічого не говорить, але воно обіцяюче. Не завтра-післязавтра воно може вимовлятися з пошаною серед тих, котрі працюють у небезпечній професії.
— Можу вас відразу запевнити, мій подарунок не дасть вам нічого, викидайте його геть! Тільки в безвихідному становищі я погодився один раз зробити послугу вашому тресту.
— Не маю звички когось умовляти, — скривився Шункеріке, — ходімо краще вечеряти. Нас там чекають.
Під час прийому Раду поводився так, як смертник перед стратою. Пан Вал співчутливо казав:
— Не журіться, звикнете, хоч ви й дуже упереджені.
— Любов до вітчизни — не упередження, а переконання.
— Всі ми любимо вітчизну — кожен свою.
— Вас це не стосується.
— Чому?
— По вимові чую, що ви народилися румуном, і тільки..
— Пане Баділа, я вже забув, ким народився.
Страждання, яке відчувалось у постаті Раду, могло обманути досвідченішого вовка, ніж пан Вал.
Наступного дня Вал відвіз його до міста. Провів до готелю й разом увійшов у номер. Раду при ньому мав переконатися, що під час його відсутності ніхто не торкався до речей.
— Як бачите, ніхто нічого не чіпав.
— Гм… Здається, так.
— Розумієте, ми могли поцікавитись…
— Мене навіть дивує…
— Пане Баділа, трест «Туман» — величезне підприємство, і ви ніколи цього не забувайте. Воно вам пригодиться в майбутньому. Щиро бажаю успіху. На прощання пригостіть мене чаркою коньяку.
Спершу Раду хотів йому відмовити, але потім згодився. Серед інших покидьків Вал здавався найрозсудливішим. За чаркою він виказав ще деякі дані про діяльність тресту «Туман».
З Монте-Карло, щоб не викликати підозри, Раду продовжував маршрут, подорожі за таким планом, як повідомив Міці. З кожного міста не забував посилати їй ілюстровані листівки. Швидкий поїзд мчав його додому. І неждано він знову зустрів Йогана Ольсона. Той досить вміло розіграв сцену їх випадкової зустрічі. Раду — не гірше.
— О, який незвичайний випадок, пане Баділа!
— Який щасливий збіг, принаймні для мене, пане Ольсон!
— Несподіваний і щасливий. Я всього міг чекати, але нашої зустрічі…
«Для чого його знову послав Шункеріке? Чому Ольсон зі всіх сил намагається мене переконати у випадковості зустрічі? Після того як Шункеріке мене «завербував», його вчинок незрозумілий. Поки не дізнаюсь, у чому справа, буду цьому Ольсону підспівувати».
— То ви куди прямуєте, пане Ольсон?
— Уявіть собі, знову до Відня. А ви?
— Я повертаюсь додому. Ви знаєте, я в Парижі не розшукав готелю «Рітза», бо був там недовго.
— Якби й шукали, то не знайшли б. Після того як ми розпрощались, я з Відня літаком відправився в Данію.
Тут Ольсон розповів йому химерну історію про подорож у якесь село тієї країни, де він нібито знайшов «незаперечні докази» свого проживання й смерті десь у чотирнадцятому столітті.
— Пробачте за нескромність, пане Ольсон, але чому це пані Малла не з вами?
— Малла теж їде в цьому поїзді, тільки в іншому вагоні. Ми з нею посварились. І знаєте через що? Через мій сон. Якось мені приснилося, ніби Малла вже жила раз на світі, і в тому попередньому житті вона звалась Лукреція Борджія. Коли я розповів їй сон, вона, дурна, заявила, що мені вкрай необхідно піти до лікаря-психіатра. Звичайно, я й чути не хотів про щось подібне. Замість того я запропонував їй сісти в літак, полетіти в Італію і на місці пересвідчитись.
— Пробачте… Але мені незрозуміло, як це пересвідчитись на місці.
— Дуже просто. Я хотів їй показати портрет Лукреції Борджія.
— Ви колись бачили той портрет?
— Ніколи. Мені особисто ніяких доказів не треба. Я уві сні бачив Лукрецію Борджія і відразу звернув увагу на разючу схожість Малли з донькою папи Олександра VI. Отож повіз Маллу в Рим, і вона пересвідчилась. На жаль, я мав лише неприємність. Уявіть собі, тепер Малла впевнена не тільки в фізичній схожості з Лукрецією, а також і в духовній. Їй хочеться всіляких небезпек, бо вона вважає, що унаслідувала душу Лукреції, про яку наклепники розповсюджували плітки, ніби та вміло користувалася кинджалом і отрутою. Більше, того, після мого відкриття в Малли виникло нестримне бажання вчинити злочин, когось убити. Каже, що я буду її першою жертвою.
— Чому саме ви?
— Дуже просто. Ми завжди поруч, і навіщо їй ще когось шукати? Ми вирішили з профілактичною метою розлучитися. Чи не зробите мені послугу, пане Баділа?
— Якщо зможу…
— Підіть до Малли, вона в сусідньому вагоні. Хочу знати, як вона себе почуває, чи не потребує чогось, їй теж буде приємно вас побачити.
Раду зрозумів балаканину Ольсона, як хитрий маневр, зрозумів його мету, тому спокійно пішов розважати Маллу. Знайшов її в коридорі. Малла курила біля вікна, байдуже ковзаючи поглядом по ланах, що зникали вдалині.
Вона теж розіграла сцену випадкової зустрічі. Запросила Раду до купе, почастувала коньяком і майже годину теревенила. Раду зоставив її, коли потяг наближався до Відня. Повернувшись у свій вагон, застав там Ольсона, готового виходити. Розпрощались з побажаннями знову зустрітись випадково. Як тільки Ольсон вийшов, Раду перевірив свої речі. Все було на місці, тільки під замком валізи знову лежав пластмасовий циліндрик.
«Мабуть, додаткові інструкції, крім тих, що їх відправив Шункеріке резидентові в подарованій авторучці», — вирішив Раду й залишив циліндрик там, де його заховав Ольсон.
Вранці наступного дня за викликом полковника Жолдіша Раду з Богданом прибули для донесення. Тим часом спеціалісти розшифрували два мікрофільми — перший з авторучки, другий — з пластмасового циліндрика. Тепер усе стало зрозумілішим, хоча залишилось ще чимало неясного. Наприклад, таємничий Бернхард так і не давав про себе знати. Жоден з відомих суб'єктів не показував до нього стежки. Міка все ще вдавала закохану. Так, наче й не вона викрала циліндрик. Однак вона заволоділа мікроплівкою, правильніше копією, майстерно виготовленою спеціалістами, тільки на другий день після повернення Раду. За допомогою підробленого ключа вона пробралася на квартиру й викрала циліндрик. Працівники оперативної групи не спускали з неї очей. З дому Міка виходила тільки для зустрічі з Раду. До неї теж ніхто не приходив. Минуло кілька днів. Міка, мабуть, когось чекала, щоб передати плівку. Але чому так довго затримувався той адресат?
— Як гадаєш, чи не обдурила нас та мавпа? — борсався в здогадах Богдан.
— Хто її зна, — хмурився Раду.
— Може, встигла комусь передати, а ми не помітили.
— Такого не може бути. Ти це добре знаєш.
— Не крала ж вона ту плівку, щоб зробити з неї амулет, — нервувався Богдан.
— Це ясно. Мабуть, чекає розпорядження. Цікаво, чи знає резидент про моє завербування і повернення додому?
— Напевно, знає.
— То чому ж не спішить дізнатись про розпорядження Шункеріке? В інструкції, вмонтованій в авторучку, Шункеріке пропонує резидентові встановити зі мною зв'язок і перейти до активної дії. Але поки резидент не ознайомиться з тим наказом, вони будуть тихо відсиджуватись, а ми не зможемо їх підігнати, бо не знаємо, про які саме дії йде мова. Ми думаємо, що Міка поспішила викрасти плівку, щоб її хтось не випередив, так?
— Ну, й що з того? — насупився Богдан.
— А коли той прийде за плівкою і не знайде її?
— Розумію. Плівка повинна бути на місці.
Наступної доби сталася подія, яка допомогла Раду зрозуміти, що справи незабаром зрушать з місця. Прийшовши на тимчасову квартиру, він помітив, що в час його відсутності там хтось побував. Кинувся до валізи. Друга копія плівки теж зникла. Отже, Міка недарма поспішала. Тепер важливо було встановити, кому ж адресувалась мікроплівка — Міці чи тому невідомому. Очевидно, не Міці… То чому ж вона встряла в це діло? Плівку для Шункеріке у валізу вмонтувала вона, то чому ж не через неї резидент отримав відповідь, а підсилає когось іншого? І звідки той міг знати схованку?