Майор зателефонував у відділення, попросив негайно прислати експерта, щоб оглянути кімнату. Може, гість залишив якийсь слід. Проте всі старання експерта виявились марні.

Після обіду того ж дня з верхньої кишені піджака щезла авторучка. Забути її Раду ніде не міг, бо нею не користувався. Згадуючи, де ходив, зрозумів що її вкрали в тролейбусі. Навіть пригадав суб'єкта, який найбільше біля нього терся.

Через півгодини Раду проглядав картотеку кишенькових злодіїв. Знайшов знайоме обличчя.

— Ось цей, — показав він полковнику міліції.

— Та це ж Гаджіу. Його тут усі волоцюги знають. Видно, досі промишляє.

— Я хотів би з ним поговорити.

Із затриманим розмовляв офіцер міліції:

— Гаджіу, ми з тобою давні знайомі.

— Так, громадянине слідчий…

— Ти мене впізнаєш? — спитав Раду злодія.

Той довго викручувався, але нарешті признався.

— Що ти в мене вкрав?

— Авторучку…

— Ти всіх тих впізнаєш, у кого крадеш?

— У мене добра пам'ять.

— Де авторучка?

—Її в мене вже нема.

— Кому віддав?

— Продав.

— Ти обіцяв казати правду, але бачу, починаєш вертіти хвостом. Каятимешся, та буде пізно.

— Бачите, як воно було… Після того, як мене випустили з тюрми, я майже два місяці поводився, наче святий, хоч і страждав. В мене добрі очі й спритні пальці…

— Розповідай про авторучку! — не втерпів майор.

— Крав я в одного гроші й впіймався. Та не до міліції повів мене. Затис руку, наче лещатами та й каже: «Не бійся, хлопчику, не віддам я тебе в міліцію, а пошлю на заробіток. Хочеш заробити дві тисячі за авторучку?» — «Нема в мене ніякої авторучки!» — кажу йому. — «Дарма, я тобі покажу чоловіка, у нього вкрадеш. Віддаси її мені й отримаєш гроші». Ми з ним стежили за вами. Ввійшли в тролейбус. Там я і вкрав. Він дав мені гроші й забрав авторучку.

— Слухай, Гаджіу, ти вліз у дуже небезпечну справу. Коли не хочеш біди, то повинен знайти того, кому продав авторучку.

— Як же я його знайду, громадянине слідчий, адже Бухарест не село?

— Я тобі дам на допомогу нашу людину. Шукай!

— А як не знайду, що мені буде?

— Нічого доброго не сподівайся.

Перед обідом подзвонив Фане:

— Раду, ти не зможеш швиденько приїхати до нас?

— Щось трапилось з Інгрід?

— З нею все гаразд. Цікава подія на корабельні.

З дозволу полковника Жолдіша Раду виїхав машиною і за дві години прибув на місце.

— Що тут у вас, друже? — спитав він, обнімаючи Фане.

— Минулого разу ти мені радив пильнувати водолазні костюми.

— Невже вкрали?

— Один кудись щез.

— Як же це?

— Просто зник із складу, і все. Злодій відімкнув замок підробленим ключем.

— А в кого зберігаються ключі від складу?

— Бирзу відповідає за той склад. Крім водолазних костюмів, більше там нічого особливого не було.

— А чому вони лежали саме там?

— Те приміщення найближче від доку, куди заходять пароплави, прислані на ремонт.

— А що за людина той Бирзу?

— То чесний чоловік.

— Якщо не він украв, то все одно хтось із корабельні. Чужий туди не полізе. А Шутелка чим займається?

— Як і завжди, своєю справою.

— Він ще не зник?

— Поки що ні.

— Якщо не він, то якийсь інший водолаз має зникнути.

— Раду, ти не можеш мені розтлумачити всю цю історію?

— Дорогий Фане, я й сам поки що нічого точно не знаю.

— Не можеш, то й не можеш… Товариші з міліції теж зацікавились цією справою.

— Знаю, Фане. Я мушу їхати.

— Радуле, Інгрід зараз у нас. Коли ти сказав, що приїдеш, Марія її привела.

Капітан міліції допитував якогось Йона Букуреску, найнятого різноробочим на корабельню кілька місяців тому. Він був родом з околиці Бухареста. Недавно відсидів два роки в тюрмі за крадіжку. Заплутавшись у власній брехні, Букуреску став признаватися:

— Вечеряв я в корчмі, й от до мене підсів незнайомий. Попросив сірників і вгостив мене цигаркою. Розговорилися. Видно, добрий чоловік, узяв мене під руку. Говорили про те, про се, і він запропонував мені п'ять тисяч леїв, якщо я вкраду для нього водолазний костюм. Я погодився. Підробив ключа і вночі, коли йшов дощ, відімкнув склад і взяв костюм. Він виявився до біса важкий, я ледве доволік його до води. Там вкинув у човен і взявся за весла. Було трохи боязко, поки не вибрався з доку. А темрява, хоч в око стрель!.. Я переплив Дунай і, причаливши десь у заводі, став чекати ранку. Вдосвіта під'їхав на машині той чоловік і вручив мені гроші за роботу.

— Не примітив часом номера машини?

— А навіщо він мені…

Наказавши місцевим органам шукати машину й шофера, Раду повернувся до Бухареста. Там його чекала друга несподіванка. Оперативники з Турну Северина повідомили, що якийсь Спіру Тофан, колишній водолаз, два дні тому зник із міста. Постійний відвідувач корчми, він останнім часом сіяв грішми, які не міг заробити чесно. Коли був п'яний, то признався своїм дружкам, що незабаром дістане мішок грошей. Раніше Спіру вважався одним з найкращих водолазів, але постійна пиятика підірвала його здоров'я, і лікарі заборонили йому спускатися під воду.

Не встиг Раду прочитати повідомлення з Турну Северина, як його покликали до телефону. Дзвонила Міка.

— Дане, це ти? — спитала вона.

— А хто ж?

— Мені треба негайно з тобою поговорити.

— Звідки ти телефонуєш?

— З автомата.

— Здається, ти чимось схвильована?

— Мені необхідно тебе побачити.

— Мила, зараз не можу. Через десять хвилин мушу бути в міністра.

— Скільки часу ти там затримаєшся?

— Не менше години.

— Це не страшно. Приходь до… — У трубці почувся рик, потім шум і тріск — наче трубка випала з руки і вдарилась об підлогу. Потім усе затихло.

— Алло! Алло! Міко! Слухай, Міко…

Але ніхто не відповів, лише почувся характерний стук — хтось обережно поклав трубку на місце. Саме в цей час у двері протиснувся Богдан.

— Я просто дурень, — сердився Раду, бігаючи по кабінету, — як же це не подумати про її охорону? Адже знав, що після викрадення плівки невідомим їй загрожує небезпека. Боюсь, що вона розділила долю Катіни.

— Нехай їй біс! — різко кинув Богдан. — Я спокійний, коли вони знищують одне одного.

— Бачу, ти теж дурень…

— Годі! Я не носитиму трауру по твоїй Міці.

— А ти не подумав, якщо її знищать, то вона забере в могилу частину таємниці шпигунської зграї?

— Ми ту таємницю самі розкопаємо!

— А коли ні?

— Такого не може бути. Мене інше хвилює—як швидше покінчити з бандою?

— Не поспішай. Шпигуни самі заворушились, — сказав Раду й показав йому повідомлення з Турну Северина.

Прочитавши, Богдан трохи повеселішав.

— Украли костюм і водолаза. Тепер нам залишається дізнатись, в якому місці між Сулемою й Оршовим загинув пароплав під час війни.

— Нема потреби. Ми про те дізнаємося саме від них. Біжу до шефа з рапортом, а потім побачимо, чи не зможемо дізнатись, щось про Міку.