– Яз задоволенням застрахую ваше життя, – пообіцяв Горіхів так, наче лишилося оформити тільки відповідні документи.

– То як з квартирами? – нагадав Бобрьонок.

Господар беззвучно поворушив губами:

– На другому поверсі живе пан Палків, – нарешті зважився. – Тітка тут у нього мешкала, а пан Палків кудись виїжджав, а тепер повернувся. Тітка померла, то пан сам двокімнатну квартиру займає.

Розмова увійшла в потрібне русло, і майор негайно скористався з цього:

– І хто цей Палків? Де працює? Горіхів безпорадно розвів руки.

– То, прошу вас, мені невідомо.

– А я гадав, що кожен сусід хоч трохи знає про тих, хто мешкає з ним поруч.

– Цей пан такий таємничий… Ввічливий, та не балакучий, і навіть тітка нічого не знала про нього. Понад рік десь обертався, я гадаю, ховався від німців або служив десь, мабуть, служив, бо такий ґречний пан не може не служити, чи не так?

– Чиста правда, – ствердив Бобрьонок, подумавши: якби цей сухуватий, підтягнутий і ввічливий чоловік знав, де справді перебував цей рік пан Палків і під яким прізвиськом, ніколи б не повірив. – А з ким пан Палків товаришує? – запитав. – 3 ким із мешканців будинку знається? Чи взагалі?

Горіхів знизав плечима:

– Ми ні з ким не спілкуємось. Жінка з дочкою зранку на роботі, та й я байдикую лише кілька днів, а то працював на пивзаводі.

– І що там робили? – поцікавився Толкунов.

– Мусили жити, – зітхнув Горіхів, – і працювали, де хто міг. Тамті шваби нас на драбів перетворили, але на що не підеш, щоб вижити!

Розмова набирала небажаного характеру, і Бобрьонок, невдоволено зиркнувши на Толкунова, запитав:

– От ви зараз хворієте. Певно, сидите й дивитесь у вікно? Не помічали, хто до Палківа ходить?

Він трохи перегнув палицю, Горіхів міг би й подумати, чого це офіцери так уперто цікавляться лише одним мешканцем будинку, та, мабуть, той був настільки зайнятий власними переживаннями, що нічого не помічав.

– А чого мені у вікно дивитися? – заперечив. – То, прошу я вас, картина не вельми весела, до того ж одноманітна. Поки є можливість, читаю, – вказав на стос книжок біля канапи. – Маємо книжки, німці книжок не поважали, то за тої окупації трохи зібрати пощастило.

Бобрьонок задумливо подивився на трохи не від миру сього страхового агента.

– А нам казали, – невизначено хитнув головою, і не можна було збагнути, хто саме з сусідів казав, – що вчора до пана Палківа родич з села приїхав…

– Не знаю, – одповів Горіхів, не роздумуючи. – Ми свого носа в чужі справи не пхаємо.

Бобрьонок подумав: людина спостережлива і яка хоч трохи цікавиться подіями, так би мовити, місцевого значення, обов'язково б помітила прибуття нового пожильця. ріхів не помітив. Отже, й про Палківа нічого не знає.

– Прошу вибачити, – підвівся рішуче. – До речі, колишній господар будинку тепер мешкає тут?

– Господиня, прошу вас, – поправив Горіхів. – Будинок належав пані Радловській і їй дали тераз кімнату на другому поверсі.

– Номер?

– Чого?

– Квартири Радловської, звичайно.

– Ліворуч на другому поверсі. Кімната темнувата й вікнами у двір, мабуть, пані незадоволена, колись сама займала весь третій поверх, – і для чого людині стільки?

У його запитанні прозвучали справжній подив і обурення, і Толкунов не проминув нагоди пояснити:

– Натура така – буржуйська!

– Певно, пан має рацію! – одразу охоче погодився Горіхів. Нараз схаменувся і мовив: – Вибачте, але нічого, крім гербати, запропонувати не можу.

Толкунов не знав, що гербата польською – чай, і хотів уточнити, що саме має на увазі господар, та Бобрьонок устиг уже відмовитись, капітанові не лишилося нічого, як наслідувати приклад майора.

На другий поверх вели заокруглені дерев'яні сходи з різьбленими бильцями, дім колись був явно не з дешевих, але давно не ремонтувався, сходи рипіли й прогиналися під ногами, на пошарпаних стінах місцями обвалилася штукатурка, пахло чимось кислим – різкий і неприємний запах, і Бобрьонок чхнув невдоволено.

– А гнойку не нюхав? – єхидно реготнув Толкунов.

Бобрьонок згадав, як свіжо й різко пахне щойно вивезений у поле гній, але не став сперечатися з капітаном. Бо вже стояли перед пошарпаними, з облупленою фарбою дверима мешкання колишньої власниці будинку.

Толкунов потягнувся, щоб постукати, та майор спритно перехопив його руку.

– Раніше – туди, – вказав на квартиру навпроти.

– Чому?

Бобрьонок кивнув на двері в глибині сходової клітки.

– Там – Палків. Після Радловської зайдемо туди, але ж перше мешкання це і куди б зайшов спочатку квартир'єр?

– Угу, – погодився Толкунов і подзвонив. Ніхто не поспішив відчиняти, подзвонив удруге. За дверима почулася лопотнява легких дівочих ніг, і справді відчинило дівча, зовсім ще юне, років вісімнадцяти, кирпате й задерикувате, як одразу визначив Бобрьонок, побачивши кіски із стрічками, що стирчали на її голові. Угледівши офіцерів, не запитала, хто й звідки, посміхнулася світло, мало не радісно, й мовила рішуче, навіть вимогливо:

– Прошу, заходьте, будь ласка, чого ж ви стоїте? Бобрьонок почав пояснювати, звідки вони й для чого, проте дівчина пропустила повз вуха ці пояснення, мабуть, для неї був важливий сам факт появи офіцерів на порозі квартири, бо тупнула ногою, взутою у повстяну капцю, й повторила:

– Прошу!

Вона повернулася й пішла до мешкання, легко й пружно, Бобрьонкові навіть здалося, що весело, по-дитячому підстрибуючи. Зупинилася посеред великої й світлої кімнати, вказала на стільці, що стояли довкруж овального й вкритого розшитою скатертиною столу.

– Сідайте, – попросила.

Та Бобрьонок не квапився виконати це напівпрохання, напівнаказ, а Толкунов взагалі залишився на порозі.

У кімнаті, крім столу із стільцями, стояв диван, вкритий ковдрою, та етажерка з кількома книжками, зовсім мало меблів як на таке велике помешкання, від цього кімната, видавалася ще більшою і якоюсь холодною, необжитою.

Майор обійшов навколо столу й запитав:

– Квартира складається з двох кімнат?

– А в нас там спальня… – Дівчина рушила до дверей, щоб показати, але Бобрьонок зупинив її:

– Чи не змогли б ви потіснитися? – запитав. – Прийняти в пожильці офіцера чи двох? Правда, – невдоволено роззирнувся, – тут лише одне ліжко…

– А в нас розкладайка, – заперечила дівчина, – і якщо офіцер не погребує спати на розкладайці…

– Не погребує, – запевнив Толкунов, – наш офіцер не якийсь там пан, і йому там усякі розкішні дивани та перини не потрібні.

– Тільки… – дівчина затнулася. – Тільки ковдри в нас нема, – додала рішуче, – бо все розпродали.

– Буде ковдра, буде й білизна, – запевнив Бобрьонок. – Тут мешкаєте ви і?..

– Я з мамою, – швидко пояснила дівчина. – Мама на роботі, а я в університет вступаю…

– Отак-от, зараз? – засумнівався Бобрьонок і обвів поглядом порожню кімнату, даремно шукаючи професорів.

Але дівчина вже усвідомила свою помилку.

– Готуюсь до вступу, – пояснила.

Толкунов підійшов до вікна, визирнув. Звідси було видно всю вулицю, і, якщо дівчина помітила щось… Запитав:

– А сусіди у вас хто?

– Пан Палків з племінником. Фактично сам пан Палків, бо племінник тільки вчора з села приїхав. А ліворуч стара Радловська. Колишня власниця будинку.

– У цього Палківа, – почав обережний зондаж Бобрьонок, – ще ніхто не розквартирований? Офіцери або цивільні?

– У нашому домі ще нікого не поселили.

– А нам казали, що в Палківа хтось мешкає.

– Ні, – заперечила, – тітка в нього недавно померла, ще, правда, за німців, а пан Палків зовсім недавно з'явився, навіть на похорон не встиг. І ніхто до нього не ходить, оце тільки хлопець із села прибув. Я так розумію, пан у жалобі по тітці, отже, переживає й нікого не хоче бачити.

Інформація була досить вичерпною, і Бобрьонок посунув до виходу, однак Толкунов запитав у дівчини:

– Ви у вікно часто дивитесь?

Видно, запитання здивувало її, бо відповіла розгублено: