– Взагалі, так… Але для чого вам?
– Може, бачили: пан Палків зустрічається з кимось на вулиці? Або чекав його хтось?
– Ні, пан такий статечний, вельбучний навіть, – посміхнулася весело, не дуже схвалюючи бутність свого сусіда. – Ходить, мов ціпок проковтнув.
Толкунов зітхнув і попростував за майором, однак дівчина зупинила їх.
– Коли ж… – запитала спантеличено, – коли чекати ваших офіцерів?
Бобрьонок нараз зрозумів, що обманювати це наївне дівча негоже, вирішив сьогодні ж зв'язатися з комендатурою і пообіцяв певно:
– Завтра чи післязавтра.
Не встиг майор постукати в двері Радловської, тільки підніс руку, як вони розчинилися і низенька, огрядна, сива й нечесана жінка з'явилася на порозі. Загородила своїм опасистим тілом вхід до помешкання й запитала коротко й владно:
– Хто?
– 3 військової комендатури, – так само коротко відповів Бобрьонок.
– Для чого?
– Розквартировуємо людей.
– Я займаю одну кімнату.
– Прошу вибачити, – підніс руку до козирка майор. – А ваші сусіди?
– У них і питайте! – Стара з гуркотом зачинила двері просто під носом в офіцерів, але Бобрьонок був певен, що не пішла, а стояла в передпокої, чекаючи, як зреагують на її зухвалість військові.
Майор перезирнувся з Толкуновим і навмисне голосно зареготав.
– Ну й ну! – мовив так, аби почула: – Потопали, капітане, далі, мусимо поселити ще п'ятьох. – І попрямували до дверей Палківа, впевнені, що Радловська підглядає за ними в замковий отвір.
Штунь відчинив їм і інстинктивно потягнувся до майора, але Бобрьонок зробив застережливий жест і запитав і
– Здається, ця квартира складається з двох кімнат?
– Точно.
– Можна подивитися?
Коли замок клацнув за ними, Бобрьонок поплескав Юрка по плечі й мовив притишено:
– Зараз ми піднімемось на третій поверх. А тобі варто встановити контакт з Радловською. Колишня власниця будинку, однокімнатна квартира навпроти. Хитра стара й, певно, все знає. Приблизно через годину підеш влаштовуватись на роботу. Зайдеш на кондитерську фабрику, там тобі, звичайно, відмовлять: поки що нема сировини, та й німці вивели з ладу машини. Потім поїдеш на паровозовагоноремонтний завод. Знаєш де?
– Який львів'янин його не знає?
– Начальник відділу кадрів попереджений. Тебе зарахують учнем слюсаря.
– Але ж я ніколи…
– Учнем, збагнув?
– Так.
– Працюй, як усі. Старатливо, та дивись навколо уважно.
– Зрозуміло.
– Йтимеш містом, придивляйся. Якщо побачиш «хвіст», не звертай уваги. Ввечері подзвониш.
– Подзвоню.
Бобрьонок розчинив двері з гуркотом і мовив Толкунову голосно, щоб пані Радловська обов'язково почула:
– Тут можна поселити двох.
– Так, квартира зручна, – погодився капітан, і вони почали підніматися сходами на третій поверх.
Штунь почекав кілька хвилин, потім, удавши заклопотаність, постукав до Радловської.
– Хто? – почув з-за дверей.
– Ваш новий сусід.
– Я тут усіх знаю.
– Племінник Палківа.
– Той, що з села?
– Пані чудово обізнана.
– І що тобі треба?
– Маю прохання до пані.
– Яке?
Ці переговори через зачинені двері можна було вести безконечно, і Юрко рішуче заперечив:
– Незручно кричати на весь будинок.
Жінка помовчала трохи й відчинила. Однак до квартири не впустила.
– Що хочеш? – запитала, уважно розглядаючи хлопця.
– Чи не могла б пані позичити праску?
Радловська похитала в нього попід носом товстим, начо обрубаним пальцем з чорним півмісяцем нігтя.
– Багато вас тут… – кинула зневажливо й відступила до передпокою з явним наміром зачинити двері просто під носом. Але якась думка майнула в неї, бо завагалася іі мовила: – Я бачила, ти клунок привіз. З чим?
– Продуктів мама дали.
– Яких?
– Сала трохи, хліба, картоплі…
Радловська з шумом втягнула в себе повітря, наче вже почула запах сала, сказала твердо:
– Принесеш десяток картоплин, тоді одержиш праску на десять хвилин.
– Ви хочете?!. – збентежився хлопець.
– Вуха маєш? Праска в мене електрична й псується, то мушу хоч трохи відшкодувати.
– Принесу… – переступив з ноги на ногу Юрко.
– То чого стоїш?
– А праска?
– Раніше картоплю.
– Хвилинку.
Юрко набрав десяток картоплин ще з Сорочиних запасів – Радловська стояла в дверях і дивилася, як несе на газеті, перемацала кожну картоплину й зауважила:
– Відібрав найменші.
– Майте совість, пані.
– Ну, добре, заходь, – відступила, пропускаючи, і вказала на антресолі в передпокої. – Там праска, дістань. – Принесла табурет, підставила хлопцеві, але, видно, передумала, бо, крекчучи, полізла сама.
– Я дістану… – спробував зупинити її Юрко, проте стара лише відмахнулася. Довго копирсалася, перебираючи якісь речі, й нарешті дістала праску. – Якщо затримаєш понад чверть години, – попередила, – ще десяток бульб.
– Бійтеся бога…
– Я то боюсь, а от люди зовсім знахабніли.
Хлопець узяв праску, але не пішов. Подав Радловській руку, допомігши злізти, це їй сподобалось, бо трохи пом'якшала й запитала:
– Ти як, надовго?
– Хочу піти до праці.
– Куди?
– А на завод.
– Дядько влаштує?
– Щось другий день нема його…
– Повернеться.
– Але я хвилююсь.
– Ну, добре, – підштовхнула його стара до дверей,- іди, бо мені ніколи з тобою теревені розводити.
Юрко поставив праску на перевернуту тарілку й задумливо дивився, як нагрівається. Прасувати не бло чого, мав лише одну сорочку та й білизну на собі. Поплював на палець, торкнувся розпеченого заліза. Зашкварчало. Подумав: ну, чого добився від старої карги? Нічого… Хитра пройда, жадібна й підозрілива…
Вимкнув праску, дочекався, доки трохи охолоне, відкраяв шматочок сала й пішов до Радловської. Стара лише прочинила двері, простягнула руку за праскою, але Штунь підважив на долоні сало й мовив:
– Прошу вас, пані, пригощайтеся. – Розчахнула двері й подивилася недовірливо.
– Мені? – запитала.
– Пригощайтеся, кажу.
– Чого такий добрий?
– А в мене ще є.
– Ну й дурний. Тут не село, а велике місто, і на всіх не наберешся. Про себе дбай, про тебе ніхто не подумає.
Штунь у душі не дуже погодився з Радловською, та заперечувати не став. Кивнув на знак згоди й запитав:
– А дядько мій і раніше?.. Отак міг не з'явитися?
– Не хвилюйся, нікуди не дінеться.
– Якось тривожно, кажуть, у місті банди… Радловська понюхала сало з явним задоволенням, видно, цей приємний запах настроїв її благодушно, бо понюхала ще раз і одказала:
– Загуляв, мабуть, пан Палків. Чоловік він ще не старий і видний!
– Куди йому! – зневажливо махнув рукою хлопець. – За сорок…
– Ти, хлопче, колись у сорок ще зовсім молодим почуватимешся.
– Не кажіть.
– Молоді завжди такі самовпевнені… – зітхнула.
– А вуйко вам нічого не казав?
– Кавалерські справи…
– Звідки знаєте?
– А я все знаю.
– Ну, все знати не можна! У нас на селі отець Григорій сповідає всіх, але ж і він не все знає.
– То піп, а то я!
– Проте про вуйка не відаєте.
– Я?..
– А хто ж іще? – Зневажливо махнула рукою:
– Завів твій дядько файну молодичку…
– А-а, не кажіть.
– Сама бачила: вродлива й на ровері їздить.
– Може, вони випадково здибалися.
– Е-е, ні, мене не обведеш. Нічого ще молодиця, років під сорок, вони тричі в скверику на одній лавиці сиділи, ось тобі й випадок…
– Чом ні?
– Це у вас на селі хлоп з хлопом тричі на день вітається, а тут все життя проживеш і рідну мати не здибаєш.
– Мій вуєк такий розважливий!..
– Ти мене слухай, молодиця справді файна, дивись, аби його зовсім не обкрутила. Та пізно, мабуть, – зареготала злостиво, – кажеш, другий день десь вештається?
– Другий.
– І багата, либонь, молодиця, – заздрісно зітхнула стара.- Ровера файного має, весь блищить, з причиндаллям усіляким. Таланить людям!