– Взагалі, так… Але для чого вам?

– Може, бачили: пан Палків зустрічається з кимось на вулиці? Або чекав його хтось?

– Ні, пан такий статечний, вельбучний навіть, – посміхнулася весело, не дуже схвалюючи бутність свого сусіда. – Ходить, мов ціпок проковтнув.

Толкунов зітхнув і попростував за майором, однак дівчина зупинила їх.

– Коли ж… – запитала спантеличено, – коли чекати ваших офіцерів?

Бобрьонок нараз зрозумів, що обманювати це наївне дівча негоже, вирішив сьогодні ж зв'язатися з комендатурою і пообіцяв певно:

– Завтра чи післязавтра.

Не встиг майор постукати в двері Радловської, тільки підніс руку, як вони розчинилися і низенька, огрядна, сива й нечесана жінка з'явилася на порозі. Загородила своїм опасистим тілом вхід до помешкання й запитала коротко й владно:

– Хто?

– 3 військової комендатури, – так само коротко відповів Бобрьонок.

– Для чого?

– Розквартировуємо людей.

– Я займаю одну кімнату.

– Прошу вибачити, – підніс руку до козирка майор. – А ваші сусіди?

– У них і питайте! – Стара з гуркотом зачинила двері просто під носом в офіцерів, але Бобрьонок був певен, що не пішла, а стояла в передпокої, чекаючи, як зреагують на її зухвалість військові.

Майор перезирнувся з Толкуновим і навмисне голосно зареготав.

– Ну й ну! – мовив так, аби почула: – Потопали, капітане, далі, мусимо поселити ще п'ятьох. – І попрямували до дверей Палківа, впевнені, що Радловська підглядає за ними в замковий отвір.

Штунь відчинив їм і інстинктивно потягнувся до майора, але Бобрьонок зробив застережливий жест і запитав і

– Здається, ця квартира складається з двох кімнат?

– Точно.

– Можна подивитися?

Коли замок клацнув за ними, Бобрьонок поплескав Юрка по плечі й мовив притишено:

– Зараз ми піднімемось на третій поверх. А тобі варто встановити контакт з Радловською. Колишня власниця будинку, однокімнатна квартира навпроти. Хитра стара й, певно, все знає. Приблизно через годину підеш влаштовуватись на роботу. Зайдеш на кондитерську фабрику, там тобі, звичайно, відмовлять: поки що нема сировини, та й німці вивели з ладу машини. Потім поїдеш на паровозовагоноремонтний завод. Знаєш де?

– Який львів'янин його не знає?

– Начальник відділу кадрів попереджений. Тебе зарахують учнем слюсаря.

– Але ж я ніколи…

– Учнем, збагнув?

– Так.

– Працюй, як усі. Старатливо, та дивись навколо уважно.

– Зрозуміло.

– Йтимеш містом, придивляйся. Якщо побачиш «хвіст», не звертай уваги. Ввечері подзвониш.

– Подзвоню.

Бобрьонок розчинив двері з гуркотом і мовив Толкунову голосно, щоб пані Радловська обов'язково почула:

– Тут можна поселити двох.

– Так, квартира зручна, – погодився капітан, і вони почали підніматися сходами на третій поверх.

Штунь почекав кілька хвилин, потім, удавши заклопотаність, постукав до Радловської.

– Хто? – почув з-за дверей.

– Ваш новий сусід.

– Я тут усіх знаю.

– Племінник Палківа.

– Той, що з села?

– Пані чудово обізнана.

– І що тобі треба?

– Маю прохання до пані.

– Яке?

Ці переговори через зачинені двері можна було вести безконечно, і Юрко рішуче заперечив:

– Незручно кричати на весь будинок.

Жінка помовчала трохи й відчинила. Однак до квартири не впустила.

– Що хочеш? – запитала, уважно розглядаючи хлопця.

– Чи не могла б пані позичити праску?

Радловська похитала в нього попід носом товстим, начо обрубаним пальцем з чорним півмісяцем нігтя.

– Багато вас тут… – кинула зневажливо й відступила до передпокою з явним наміром зачинити двері просто під носом. Але якась думка майнула в неї, бо завагалася іі мовила: – Я бачила, ти клунок привіз. З чим?

– Продуктів мама дали.

– Яких?

– Сала трохи, хліба, картоплі…

Радловська з шумом втягнула в себе повітря, наче вже почула запах сала, сказала твердо:

– Принесеш десяток картоплин, тоді одержиш праску на десять хвилин.

– Ви хочете?!. – збентежився хлопець.

– Вуха маєш? Праска в мене електрична й псується, то мушу хоч трохи відшкодувати.

– Принесу… – переступив з ноги на ногу Юрко.

– То чого стоїш?

– А праска?

– Раніше картоплю.

– Хвилинку.

Юрко набрав десяток картоплин ще з Сорочиних запасів – Радловська стояла в дверях і дивилася, як несе на газеті, перемацала кожну картоплину й зауважила:

– Відібрав найменші.

– Майте совість, пані.

– Ну, добре, заходь, – відступила, пропускаючи, і вказала на антресолі в передпокої. – Там праска, дістань. – Принесла табурет, підставила хлопцеві, але, видно, передумала, бо, крекчучи, полізла сама.

– Я дістану… – спробував зупинити її Юрко, проте стара лише відмахнулася. Довго копирсалася, перебираючи якісь речі, й нарешті дістала праску. – Якщо затримаєш понад чверть години, – попередила, – ще десяток бульб.

– Бійтеся бога…

– Я то боюсь, а от люди зовсім знахабніли.

Хлопець узяв праску, але не пішов. Подав Радловській руку, допомігши злізти, це їй сподобалось, бо трохи пом'якшала й запитала:

– Ти як, надовго?

– Хочу піти до праці.

– Куди?

– А на завод.

– Дядько влаштує?

– Щось другий день нема його…

– Повернеться.

– Але я хвилююсь.

– Ну, добре, – підштовхнула його стара до дверей,- іди, бо мені ніколи з тобою теревені розводити.

Юрко поставив праску на перевернуту тарілку й задумливо дивився, як нагрівається. Прасувати не бло чого, мав лише одну сорочку та й білизну на собі. Поплював на палець, торкнувся розпеченого заліза. Зашкварчало. Подумав: ну, чого добився від старої карги? Нічого… Хитра пройда, жадібна й підозрілива…

Вимкнув праску, дочекався, доки трохи охолоне, відкраяв шматочок сала й пішов до Радловської. Стара лише прочинила двері, простягнула руку за праскою, але Штунь підважив на долоні сало й мовив:

– Прошу вас, пані, пригощайтеся. – Розчахнула двері й подивилася недовірливо.

– Мені? – запитала.

– Пригощайтеся, кажу.

– Чого такий добрий?

– А в мене ще є.

– Ну й дурний. Тут не село, а велике місто, і на всіх не наберешся. Про себе дбай, про тебе ніхто не подумає.

Штунь у душі не дуже погодився з Радловською, та заперечувати не став. Кивнув на знак згоди й запитав:

– А дядько мій і раніше?.. Отак міг не з'явитися?

– Не хвилюйся, нікуди не дінеться.

– Якось тривожно, кажуть, у місті банди… Радловська понюхала сало з явним задоволенням, видно, цей приємний запах настроїв її благодушно, бо понюхала ще раз і одказала:

– Загуляв, мабуть, пан Палків. Чоловік він ще не старий і видний!

– Куди йому! – зневажливо махнув рукою хлопець. – За сорок…

– Ти, хлопче, колись у сорок ще зовсім молодим почуватимешся.

– Не кажіть.

– Молоді завжди такі самовпевнені… – зітхнула.

– А вуйко вам нічого не казав?

– Кавалерські справи…

– Звідки знаєте?

– А я все знаю.

– Ну, все знати не можна! У нас на селі отець Григорій сповідає всіх, але ж і він не все знає.

– То піп, а то я!

– Проте про вуйка не відаєте.

– Я?..

– А хто ж іще? – Зневажливо махнула рукою:

– Завів твій дядько файну молодичку…

– А-а, не кажіть.

– Сама бачила: вродлива й на ровері їздить.

– Може, вони випадково здибалися.

– Е-е, ні, мене не обведеш. Нічого ще молодиця, років під сорок, вони тричі в скверику на одній лавиці сиділи, ось тобі й випадок…

– Чом ні?

– Це у вас на селі хлоп з хлопом тричі на день вітається, а тут все життя проживеш і рідну мати не здибаєш.

– Мій вуєк такий розважливий!..

– Ти мене слухай, молодиця справді файна, дивись, аби його зовсім не обкрутила. Та пізно, мабуть, – зареготала злостиво, – кажеш, другий день десь вештається?

– Другий.

– І багата, либонь, молодиця, – заздрісно зітхнула стара.- Ровера файного має, весь блищить, з причиндаллям усіляким. Таланить людям!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: