– Вродлива, кажете?
– І одягнута гарно. Синя хустка й кофта в'язана. Чиста вовна.
– Невже й це помітили?
– Я чисту вовну за півкілометра роздивлюсь.
– І бачили, як вуєк розмовляв з цією жінкою?
– Хитрі вони… – насварилася пані Радловська своїм коротким пальцем. – Але ж мене навколо пальця не обведеш. – Палець застиг у повітрі, немов символізуючи переконаність старої. – Сидять, наче чужі, але позирають, мов голубки, і пан Палків щось передав їй…
Це було по-справжньому цікаво, і Юрко навмисне байдуже заперечив:
– Здалося…
– Ні, – зблиснула очима, – мені ніколи й нічого не здається – пан Палків передав їй щось.
– Пакунок?
– Далеко було, не розібрала.
– А-а, – раптом ляснув себе Штунь по чолу, – здається, я знаю, хто це! Дружина вуйка Захара з нашого села. Кофта ще в неї рожева, гарна кофта, в німців купила.
– Дурниці, – заперечила, – не рожева в неї кофта, а голуба. Синя хустка й голуба кофта. Посиділа трохи з паном Палківим, сіла на ровер і поїхала.
– Куди?
– А тобі для чого? – Так вуйко ж зник!
– Повернеться… – Радловська ще раз понюхала сало, підвела погляд на Штуня й наказала: – Йди вже, бо й так 8 тобою забалакалась.
Проте Юрко зробив ще одну спробу витягнути із старої якісь відомості:
– А до вуйка ніхто не приходив? – запитав. – Якісь чоловіки?
– Не знаю.
– А казали: все знаєте.
– Малий ще мене вчити.
– Та не вчу я. Мусив до нас один родич приїхати, обіцяв мене на завод улаштувати. Я і гадав…
– Ні, – заперечила твердо, й Штунь зрозумів, що не бреше. – До пана Палківа ніхто не приходив.
– Вибачте, – відступив хлопець до сходів.
– Нічого.
– То я, коли щось знадобиться…
– Заходь. – Радловська зачинила перед ним двері безцеремонно, та хлопець не образився. Постояв трохи, роздумуючи, чи не можна якось перехопити Бобрьонка з Толкуновим, коли виходитимуть з будинку, та все ж відмовився від цього. Зрештою, мав телефон Карого й негайно ристався з цього. Відповів ад'ютант, почав випитувати, хто й для чого, та, збагнувши, хто дзвонить, зв'язав з полковником.
– Спасибі, – мовив той, вислухавши уважно,-цінна інформація…
– Що мені робити?
– Як умовились. Штунь поклав трубку трохи розчарований. Сподівався, що його залучать до розшуку жінки в голубій кофті, а тут – «як умовились»… Сопів од невдоволення і не знав що Карий в цей час наказував ад'ютантові:
– Негайно повідомте комендатуру міста, органи державної безпеки та міліцію. Розшукується жінка років під сорок, вродлива, в синій хустці й голубій кофті, їздить на жіночому нікельованому велосипеді. Якщо побачать таку, нехай терміново повідомлять нас. Жінку не затримувати, обмежитись стеженням.
Гаркуша лежав у гамаку й спостерігав, як Федір підшиває під комір гімнастерки накрохмалений шматок лляної тканини.
– А ти піжон, Федоре, – мовив ліниво й сплюнув на пожовклу траву.
– Не піжон, а акуратист, – заперечив Федір, не ваючись від роботи.
– Підеш до рудої?
– Піду.
– А я дозволив?
– Дозволиш.
– А якщо ні?
– Все одно піду.
Гаркуша випростався на гамаку.
– Ну, ти, – мовив загрозливо, – хлопчисько! Хто тут старший? Розітру й не помічу!
– Не треба, – байдуже одказав Федір. – Не кип'ятись і випусти пару.
– Усі як сказилися: вчора Палюв, сьогодні ти…
– Ти мене з тим старим чмуром не рівняй.
– А що лишається?
– Невже гадаєш, мені власної голови не шкода?
– Не в кожного вона варить.
– Але ж ти мав час переконатися!
– Та мав, – одразу охолов Гаркуша.
– Нам з людьми водитися треба, – повчально сказав Федір, – що без них зробимо? А Людка в офіцерській їдальні обертається – хто про сто двадцять сьому дивізію бовкнув?
– Приємне з корисним, – реготнув Гаркуша. – А вона дівка апетитна, передавай вітання. Треба днями зустрітися, нехай запросить подругу. І як ти їх загнуздуєш?
– Хочеш, познайомлю з одною?
Гаркуша засопів од задоволення, та природжена обережність узяла верх:
– Іншим разом. Нам удвох розкладатися негоже, небезпечно, скажу я тобі.
– Один спить, другий пильнує?
– Краще не скажеш.
– Скоріше б кінчити тут.
– Тут скінчимо, в інше місце кинуть.
– Так, влипли ми з тобою.
– Гітлер нову зброю обіцяє.
– Єдина надія. Але, як побачиш, яка тут сила пре, моторошно робиться.
– Ти кинь. Я цю силу власними руками пошматую. Федір подивився на жилаві й сильні Гаркушині руки – такі справді можуть перервати горлянку. Але що таке руки? Мовив, скоса поглядаючи на шефа:
– Нам з тобою шляхи назад відрізані. Ти, кажуть, у зндеркоманді на Кубані бавився, а я поліцаєм на Волині. Якби не акції! – зітхнув. – Ми під Луцьком два села спалили й постріляли – рахувати не хочеться. Знаття б… І чого до поліцаїв попхався?
– У мене з більшовиками свої рахунки. – Гаркуша закатав рукав гімнастерки й стиснув важкого кулака. – Мене куркулем обізвали, у батьків землю забрали, – це простити? Питаю тебе, можна?
– А я землі не мав і не нюхав, – безтурботно посміхнувся Федір. – Мені земля до шмиги, аби життя веселе, я за веселе життя і вбити можу.
– Дурень! – люто видихнув Гаркуша. – Земля – це влада, а влада – над усе.
– Я в цю землю скількох поклав!.. – Федір удав, що сипле з автомата чергами. – Та-та-та… – Нараз замовк обличчя посерйознішало. Запитав: – Скільки танків на Самбір пройшло?
– Для чого тобі?
– А ти не придурюйся, скоро в Карпатах фронт прорвуть, а там – Європа.
– Он ти про що!
– Як фронт назад перейдеш?
– Ми з тобою скільки переходили?
– Двічі.
– І втретє перейдемо.
– А якщо ні?
– Що ж ти пропонуєш?
Федір відклав гімнастерку. Мовив розважливо:
– А коли, товаришу майоре, нам і тих, і тих у дурні пошити?
– Тобто?
– Німцям – амба, документи в нас пристойні, скоро війна скінчиться…
Гаркуша замислився: видно, подібні думки приходили й до нього.
– Ні, – мовив нарешті важко й різко, – ще не все втрачене й більшовиків у Європі зупинять. Точно зупинять, і я, поки можу, сприятиму цьому. І тобі не раджу, – насварився, – бо знаєш…
– Та знаю, – відмахнувся Федір. – Я для нашої з вами загальної пользи – про перспективи, так би мовити.
– Поки не все втрачене, – похмуро завершив Гарну ша, – мусимо битися.
– Та б'ємося ж!
Гаркуша зміряв поглядом свіже полотно на комірі гімнастерки, губи скривилися в посмішці.
– Сьогодні ввечері особливо!
– Сьогодні – профілактика.
– А завтра підеш…
– До заліщицького лісу? – не зміг приховати незадоволення Федір.
– Ні, завтра до пані Грижовської.
– Не хочеться мені туди пхатися, але ж тайник у лісі, левно, заповнений.
– Нікуди не дінеться.
– Машиніст на гарячому місці, інформація в нього вавжди свіжа.
– Завтра передамо тутешню. Все в один котел також негоже, нехай начальство думає: у нас важко… В одній шифровці всі новини повідомимо, що потім передаватимемо?
– Буде день, буде і їжа.
– Роби, що сказано.
– Та робитиму, – безжурно махнув рукою Федір. – До завтра я вільний?
– Ночуватимеш у Людки?
– Якщо не заперечуєте.
– Ночуй.
– Старий сьогодні повертається?
– Начебто.
– Скажете йому: Федір на нічному чергуванні. І мені добре, і хазяїну очі замилимо. Час воєнний, і люди військові віддають усі сили перемозі!.. – зареготав нахабно.
Гаркуша спохмурнів. Федорова безжурність і, як він уважав, легковажність іноді дратували його, але знав, що помічник навряд чи схибить, коли дійде до справжнього діла, і за удаваною розхристаністю криється натура зібрана й зосереджена, готова будь- якої хвилини відреагувати на небезпеку.
– Завтра вдень підеш до пані Грижовської, – наказав суворо. – І дивись, будь насторожі.
– Наша пані чоловікові сто очок уперед дасть, – оптимістично вигукнув Федір.