– Так, вони ходять босі або в дерев'яних сандаліях, – ствердила дівчина.

– Точно, – сказав Павлов, – ця монахиня гупала. Туфлі в неї такі, чи що? Дерев'яні.

– Де цей монастир? – запитав Бобрьонок. – Босих кармеліток?

– Але ж вас не пустять, – замахала руками Софія. – Туди чоловікам зась.

– Розберемося… – не згодився майор, – то де?

– Недалеко, на вулиці Чарнецького. Там на гірці великий костьол святого Михайла, за ним сад і монастир.

– Ось і добре, – схвалив Бобрьонок, і незрозуміло було, що саме йому сподобалось: те, що монастир стоїть на гірці чи те, що за великим костьолом. – Спасибі вам, товаришу Синяк, – і вам, Софіє, а тепер ідіть, бо в нас ще важливі справи.

Двірник відкланявся ввічливо, був людиною мудрою і багато бачив на своєму віку, щоб дивуватися, а дівчина зробила невдоволену гримасу: мабуть, вважала, що її незаслужено відсторонили від подальших подій, котрі обіцяли багато цікавого. Навіть спробувала запропонувати свої послуги.

– Я можу показати вам монастир кармеліток… – почала не дуже впевнено, проте Бобрьонок перебив її рішуче;

– А з чого ви взяли, дівчино, що ми збираємося саме туди?

– Мені здалося…

– Менше догадок, – обірвав її майор. – І взагалі, про нашу розмову – нікому.

Двірник розуміюче нахилив голову, Софія хотіла запитати про щось, навіть підвела руку, та все ж утрималася і пішла за Синяком, усім своїм виглядом підкреслюючи незгоду з майоровим рішенням.

Бобрьонок запитувально зиркнув на Толкунова, і той відповів не гаючись:

– До кармеліток! Тут і дитині ясно: Грижовська там. Ніхто її не сполохав, не поспішала, хустку он як акуратно склала й рацію залишила…

– Так, у неї два мешкання й два обличчя, – повторив свою думку Бобрьонок. – На всяк випадок. Провал тут, пересиджує в монастирі… Хто на кармелітку подумає?

– А тут явочна квартира. Дівчина казала: якийсь лейтенант крутився…

– Засідка, – вирішив майор. – Ти, капітане, лишаєшся тут. А ми із старшим лейтенантом – до Карого. Полковник надішле тобі підмогу.

– А як бути з моїм патрулем? – не зовсім рішуче спробував заперечити Павлов.

– Твої солдати одержали наказ повернутися до комендатури.

– Тоді чекаю ваших наказів.

– Ви, старший лейтенанте, бачили Грижовську. І мусите впізнати її серед черниць.

– Складності! – зітхнув Толкунов. – 3 цими монахинями.

– Нічого не поробиш, воєнний час, – заперечив Бобрьонок, – і якщо там шпигунське кубло… Церемонії не розводитимемо.

– Я – за! – підвів обидві руки Толкунов. – Я взагалі давно б розігнав їх. Чорні ворони!

– А поки що чекай на допомогу. І обережно, прошу тебе. Шпигуни тепер метиковані, і хто ж його зна, може, мають якийсь умовний сигнал…

– А ми що – дурники? – посміхнувся Толкунов. – Нам що – пальця до рота можна покласти?

– Я б тобі ніколи не поклав, – цілком серйозно відповів Бобрьонок. – Відкусиш.

– І відкушу.

– Так, зуби в тебе гострі.

– Не скаржуся.

– Отже, сиди тихо, не нудьгуй. їсти захочеш, масло й хліб на кухні, я бачив. Консервів передамо.

– А в пані Марії смачнющі гриби… – мрійливо зауважив Толкунов. – І ти нахабно з'їси їх!..

– За твоє здоров'я. Але ніхто нічого не знає…

– Так, ніхто й нічого, – погодився Толкунов, бо справді, хіба знали вони ще годину тому, що так усе обернеться, ї чи можуть навіть догадуватись, чим усе закінчиться…

Іванців привів товарний состав із Стрия до Львова, поставив його в Підзамчому на запасну колію. Тут паровозна бригада мінялася, Іванців мав вести ешелон назад до Стрия, в нього лишалося близько двох годин, і він разом з кочегаром та своїм помічником Микитою Савовичем Лучуком попрямували до робітничої їдальні.

Лучук трохи відстав, ішов, дивився, як статечно крокує Іванців, не озираючись, сповнений власної гідності, самовпевнений і поважний, еліта робітничого класу, машиніст паровоза, і думав: «Невже шпигун? Невже завербували його гітлерівці? Невже продався? І за що?»

Справа в тому, що вчора Лучука запросили до коменданта станції, покликали з депо, де проходив профілактику їхній паровоз, і цей виклик не здивував Микиту Савовича. Старий антифашист, член деповської підпільної організа. ції, який лише чудом урятувався під час окупації, певно, тому, що в Стриї його не знали – перед самою війною переїхав сюди з Коломиї, він очолював недавно створену в депо профспілкову організацію – звик до розмов з різним начальством і викликів навіть уночі.

Але цей виклик виявився незвичайним.

Літній, лисий, з червоними втомленими очима підполковник не став випробовувати терпіння Микити Савовича. Повідомив, що він з армійської контррозвідки Смерш і що Лучука рекомендував їм Андрій Михайлович Будашик, і що вони сподіваються на його, Микити Савовича, допомогу.

Війна, погодився Лучук, зараз кожен воює, на фронті чи в тилу, і обов'язок кожного боротися з гітлерівцями.

Підполковник задоволено кахикнув, даючи зрозуміти, що він ні секунди не сумнівався у відданості старого підпільника. І пояснив, в чому саме полягає їхнє прохання.

Спочатку Микита Савович отетерів. Іванців? Не може бути! З Іванцівим він працює разом уже мало не місяць, і нічого підозрілого. Щоправда, відлюдкуватий і куркулястий, більше того, зажерливий, але спеціаліст класний, один з найкращих машиністів депо. Ще подейкували: сини Іванціва у львівській поліції служили й з німцями на захід подалися, проте ніхто нічого певного сказати не міг, а людські язики довгі, й Лучук не звик прислухатися до чуток.

Але ж, коли така справа!..

І Лучук пообіцяв твердо:

– За Іванцівим подивимось. Ви тільки своїх хлопців не розхолоджуйте, нехай роблять, що належить, а ми з Миколи Миколайовича ока не спустимо.

Підполковник покліпав очима, на кілька секунд заплющив їх, наче задрімав, та одразу втупився в Лучука пронизливо.

– Треба знати, з ким він зустрічається, – пояснив. – Це дуже важливо.

– Тобто встановити зв'язки Іванціва? – хитро посміхнувся Лучук.

– Звичайно. З ким контактується. Про що розмовляють, можете не дізнатись, але ж з ким…

– Потім ви їх просієте?

– А вам досвіду не позичати!

– Мусите знати, з гестапо не жартували.

Підполковник кивнув:

– Так, у вас серйозна школа.

Але ж те, що Лучук працював у підпіллі, сьогодні знають усі, відомо про це й Іванціву – навряд чи дозволить собі щось у його присутності.

І справді, на роз'їздах, де зупинявся їхній ешелон, машиніст ні разу не зійшов з паровоза, голосно перемовлявся і черговими та машиністами, немов демонструючи свою непричетність до всього секретного. А зараз крокує по шпалах упевнено, не роззираючись по боках, навіть мугикав якусь пісеньку.

У Микити Савовича з самого ранку болів зуб. Тут, у Львові, кажуть, уже почала працювати залізнична поліклініка, звичайно, є і стоматолог, і Лучук, коли б не завдання стежити за Іванцівим, устиг би збігати туди. Зуб псував йому настрій всю дорогу від Стрия, певно, він болів так само, як і раніше, але усвідомлення того, що за інших умов можна було б підлікуватися, дратувало Микиту Савовича, біль, вдавалося, більшав, і Лучук думав, що, либонь, уже й ясна почали пухнути.

Чекайте, про що ж розмовляє Іванців з кочегаром?

Лучук приспішив крок, тепер мало не дихав Іванціву в потилицю, той незадоволено озирнувся, але не зауважив, – та й що міг сказати? Всі з одної паровозної бригади, тепер, поки не повернуться до Стрия, нерозлучний колектив, куди ти, туди і я, тим більше, що черговий попередив: можливо, їхній ешелон відправлятимуть раніше – півгодини на обід, а далі щоб були під рукою.

Лучук тоді ж подумав: це розпорядження зроблене не без вказівки товаришів зі Смершу, навряд чи ешелон, який їм вести до Стрия, переформують швидше, але наказ є наказ, на залізниці – як у армії, і накази не тільки порушувати, навіть обговорювати не личить.

Лучукові здалося, що Іванців, одержавши розпорядження чергового, спохмурнів, однак, можливо, лише здалося, бо машиніст зовні нічим не виказав незадоволення, зиркнув на годинник, визначаючи час, коли мусять повернутися, і попрямував до станційної їдальні. Й зараз крокув цо шпалах упевнено й спокійно, зрідка перекидаючись незначними репліками з кочегаром, їх нагодували не дуже наваристим супом з макаронами й пшоняною кашею з тушонкою, яка чомусь називалася гуляшем, на трете замість компоту дали по склянці солод. кого чаю, Лучук не заперечував, бо чай завжди смакував йому, а Іванців з кочегаром трохи побуркотіли на заліз, ничне начальство, котре, певно, не їсть із загального казана, але чай допили до кінця і не без задоволення: був міцний і справді гарячий – кочегар, спростовуючи загальновідоме уявлення про те, що люди його професії можуть пити за одним духом окріп, смакував чай маленькими ковточками, а Іванців, обпалюючи піднебіння, за кілька секунд спорожнив склянку й рішуче підвівся. Це не сподобалося Лучукові, й він, із жалем відсунувши недопитий чай, підвівся слідом за машиністом. Іванців подивився на нього неприязно, та не сказав ні слова: вони вийшли з їдальні разом і мовчки попрямували до паровоза.