Не зупиняючись, машиніст витягнув кисет, лише трохи притишивши ходу, насипав махорки на клаптик заздалегідь акуратно нарізаної газети, звернув товсту цигарку, поплескав руками по кишенях, шукаючи сірники, нетерпляче озирнувся на Лучука, чекаючи, що той запропонує прикурити, але згадав, що Микита Савович не палить, і звернув до будки стрілочника. Либонь, сподівався, що Лучук не йтиме за ним, але Микита Савович зупинився біля розчинених дверей будки так, щоб усе бачити й чути.

Машиніст попросив вогню, і стрілочник подав йому сірники, більше вони не перемовилися ані словом, Іванців не лишив у будці нічого, не зробив жодного підозрілого жесту – він смачно й глибоко затягнувся махорковим димом і, не подякувавши, кинув сірники стрілочнику й вийшов із будки.

Сковзнув поглядом по Лучукові, тому здалося, презирливим чи зневажливим, – а що, коли Іванців розгадав його настирливість? Зрештою, подумав Микита Савович; він не дав Іванціву жодних підстав для підозри, і кочегар на його місці також за компанію звернув би до будки стрілочника. До речі, он він наздоганяє їх – розчервонівся від гарячого чаю і швидкої ходи.

Іванців зиркнув на годинник, і кочегар поцікавився, чи не запізнюються. Лише машиніст мав годинник, зрештою, йому й належало мати його. У Іванціва був годинник швейцарської фірми «Пауль Буре», по ньому можна було звіряти найточніші станційні годинники, і машиніст законно пишався ним. Зараз, зиркнувши не без задоволення, відповів: ще мають шість хвилин і поспішати ні до чого.

Наче на підтвердження цього уповільнив крок, докурии цигарку й хазяйновито притоптав недопалок підбором важкого ялового чобота.

Назустріч їм чимчикував по шпалах обхідник вагонів з молотком на довгій ручці. Побачивши Іванцова, зійшов з колії й зупинився очікувально. Лучукові здалося, що машиніст якось напружився, але Іванців відповів на вітання обхідника лише доторком пальців до козирка форменого кашкета й проминув його, не сказавши ані слова й не затримавшись ні на мить.

Біля їхнього паровоза стояли двоє зчіплювачів вагонів, один – середніх років, другий – огрядний, іще молодий, та лисий. Молодий повідомив, що ешелон готовий, зараз маневровий паровоз піджене лише два вагони із снарядами – ці зчіплювачі знали все на світі, навіть військові таємниці, Іванців покахикав, висловлюючи задоволення, взагалі в нього була звичка кахикати у відповідь на приємні звістки, він знову витягнув кисет, хоч і курив щойно, один із зчіплювачів попросив махорки, і Іванців насипав йому на папірець, другий також потягнувся до кисета, машиніст зміряв його лютим поглядом, однак також не відмовив, не чекаючи вогню, круто повернувся й попрямував до паровоза, що стояв зовсім поруч.

Лучук затримався із зчіплювачами. Літній дістав запальничку, видобув вогонь і запропонував товаришеві прикурити, але той відмовився: заклав цигарку за вухо, пояснивши, що викурить згодом, проте другий не став чекати, розкурив свою, відзначивши, що машиніст палить не гіркий базарний самосад, а смачну фабричну махорку, у них навіть по талонах не давали такої, й рідко коли вдається «стрільнути» справжнього курива. Хіба що в офіцерів чи солдатів з фронтових ешелонів.

Загудів маневровий паровоз, загуркотіли на стрілках важкі вагони – на площадці заднього стояв солдат з автоматом, завдяки балакучому зчіплювачеві Лучук знав, що той охороняє снаряди. Нараз Микита Савович подумав, що Цей лисий зчіплювач справжній базікало – адже те, що вагони завантажені снарядами, – військова таємниця, а він отак легко виказав її, правда, не комусь сторонньому – своєму братові-залізничникові, але ж, певно, також легко міг бовкнути й комусь іншому. А якщо це було мовлено не без підтексту? Нараз Микита Савович згадав, як лисий зчіплювач заклав цигарку за вухо, а газету для цигарки подав йому Іванців. Лучук пам'ятав це зовсім точно, машиніст сам витягнув клаптик газети й насипав махорки, а потім люто зиркнув на другого зчіплювача, що також потягнувся до кисета.

Вагони проминули стрілку, накотилися на ешелон, брязнули буферами – лисий спритно накинув гак, з'єднав гальмівні шланги; вискочивши з-під вагона, помахав прапорцем і свиснув пронизливо, даючи сигнал, що можна рушати.

Іванців поправив кашкет, а може, просто здалеку подав зчіплювачеві якийсь сигнал – принаймні саме так сприйняв це тепер Микита Савович. Він був майже впевнений, що лисий зчіплювач недаремно попросив у Іванціва закурити і що машиніст зовсім невипадково передав йрму клаптик газети, з якої той скрутив цигарку. Певно, на цьому газетному клаптикові інформація про проходження військових поїздів через Стрий чи якесь інше повідомлення.

Чудовий спосіб спілкування із зв'язковим, і треба мати досвідчене око підпільника, щоб запідозрити машиніста…

Микита Савович поліз слідом за Іванцівим до паровоза. Він дорого дав би зараз за цигарку, що стирчала за вухом у лисого. Мимовільно озирнувся, але зчіплювач з прапорцем стояв надто далеко, аби Лучук щось побачив. І нема жодної хвилини, щоб зв'язатися з комендатурою, – Іванців уже пересуває важелі, й паровоз, голосно пахкаючи, натужно зрушує ешелон.

Вони здали назад, щоб за стрілкою виїхати на вільну колію, і Микита Савович визирнув у віконце, коли проминали зчіплювачів.

Літній ще докурював цигарку, здавалося, минуло вже достобіса часу з того моменту, коли Іванців дав їм закурити, а виявилось, усього кілька хвилин, он ще чоловік затягується димом, а в лисого за вухом уже нема нічого, прибрав, падлюка, газетку, заховав, захоронив, і його, Лучука, підозри мають абсолютно реальний грунт.

Лисий діловито прибрав прапорець до чохла, він майже не подивився на поровоз, лише упоравшись з прапорцем, провів його поглядом, а ешелон уже набирав швидкість, і хвіст його із щойно причепленими вагонами сховався за стрілкою.

Микита Савович відірвався від віконця й подивився, як спритно порається біля важелів Іванців. Нічого не скажені, файний спеціаліст, і ніколи в житті навіть тінь підозри не впала б на нього… а, виявляється, ворог!

Лучук так і подумав – ворог, бо не звик кривити душею і завжди називав речі своїми іменами. Ворог є ворог, яку б не натягував личину… І перше, що він, Микита Савович зробить в Стриї, – подзвонить по названому підполковником телефону й розповість про все, що сталося у Львові.

До костьолу вели круті кам'яні сходи, вони наче підкреслювали велич споруди, її вищість над усім земним, над дріб'язковістю людського життя. Спростовуючи цю церковну гординю, на нижніх сходинках сиділи двоє жебраків – ліниво лаялися і дивилися, як спускається сходами черниця: вона йшла повільно, дивилася кудись удалечінь і, здається, нічого не бачила довкруж, буцім ніщо людське не цікавило її, але крокувала обережно, намацуючи сходинки, і її дерев'яні сандалії стукали голосно, немов віщуючи про появу істоти виняткової, перед котрою мусить схилятися все земне. І це сандалієве погрюкування дивно контрастувало з приниженими постатями жебраків, які припинили лайку й простягнули руки за милостинею, але черниця прочимчикувала, навіть не обдарувавши їх поглядом.

Бобрьонок підштовхнув ліктем Павлова.

– Вона? – запитав.

Старший лейтенант похитав головою.

– Ні, – відповів упевнено, – ця – стара, а там, на Пелчевській, була молодиця в соку.

Бобрьонок подивився черниці вслід і мовив осудливо:

– Називаються босими кармелітками, дали обітницю бідності, а вона й не глянула на жебраків.

Майор несхвально зиркнув на чоловіка в цивільному, який стояв поруч нього, буцім саме той мусив відповідати за вельбучність кармелітки, проте чоловік явно не бажав брати докір на свою адресу, навпаки, мовив безжурно:

– Нічого, тепер не порозкошують.

– Пішли, – запропонував Бобрьонок і пропустив поперед себе чоловіка в цивільному. Той рушив до сходів упевнено, як господар, зрештою, до деякої міри так і було – чоловік у цивільному звався Іваном Степановичем Коротюком, і кілька тижнів тому його призначили на посаду уповноваженого у справах культів.