– З якого місяця?

– З червня.

– Цього року?

– Так.

– А в якому монастирі перебували раніше?

– У Кракові.

«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».

– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.

– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.

– І маєте у цій Волі родичів?

– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.

– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?

– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.

– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?

– Під цим містом похований мій батько!

– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.

– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.

– Шептицький?

– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.

– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?

– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.

– І нічим не пояснив своє рішення?

– Не мені обговорювати його.

Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:

– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?

– Звідки знаєте?

– Але ж це так?

– Святий отець попередив, що сестра мусить користуватися повною свободою.

– І це не здивувало вас?

– Усе від бога, і святому отцю видніше.

– Отже, сестра Надія могла залишати монастир, коли хотіла? І повертатися?

Ігуменя нахилила голову, погоджуючись.

– Ви не розпитували сестру Надію, куди й для чого вона ходить? І що робить?

– Я не з цікавих… – холодно блиснула очима мати Тереза, але це зовсім не переконало Бобрьонка.

– І ви не знали, що ваша черниця переодягається і їздить містом на велосипеді? – вів далі.

– Уперше чую.

– Спробуємо повірити вам.

– Але це – грубе порушення монастирського статуту, – раптом утрутився Коротюк, який до цього сидів мовчки, цікаво стежачи за розмовою.

– Звичайно, – посміхнувся майор, – і сестра Надія добре знала, що робить.

– Не треба, – підвела руку ігуменя. – Я зрозуміла, ви в чомусь звинувачуєте її. Але сестра Надія – зразок доброчесності, вона щодня ходить за тяжкими хворими, і її набожність відома всім.

– Може, ви зараз переконаєтесь у зовсім протилежному… – відповів майор. – 3 вашого дозволу ми оглянемо келію сестри.

– Обшук? Для чого?

Майор дивився на ігумею, але куточками очей побачив, як тривожно поворушилася черниця.

– Повторюю, ви самі переконаєтесь, що ми не помилилися, – одповів.

– Робіть, як знаєте, – втомлено махнула рукою мати Тереза. – А я знімаю з себе всяку відповідальність. І, певно, вже нічого не розумію…

– Ні, – заперечив Коротюк, – в разі чого – доведеться й відповідати. Церкву в нас відділено від держави, та закон обов'язковий для кожного. І для вас, громадянко ігуменя.

Бобрьонок скосував на уповноваженого насмішкувате око – Коротюкова прямолінійність трохи дратувала його, хоча в принципі той мав рацію. Розпорядився:

– Отже, пройдемо до келії. Прошу вас з нами, сестро Надіє, і вас прошу… – ледь вклонився ігумені.

Черниця підвелася – вперше Бобрьонок побачив її на повний зріст. Сестра Надія виявилась високою і стрункою, незважаючи на мало не сорокарічний вік. Цю стрункість не міг приховати навіть монастирський одяг, і рухалась вона рвучко, зовсім як молода дівчина.

Черниця проминула майора, навіть не глянувши на нього, але і в цій рвучкості, стрімкості відчувалася тривога, якщо не відчай, і Бобрьонок зупинив монахиню.

– Стривайте, – наказав, – прошу не заходити до келії без нашого дозволу.

Кармелітка скривила губи в зневажливій посмішці, вийшла в коридор і зупинилася біля постаті гіпсового святого, відвернувшись від живих, наче й не було нікого поруч а тільки він, гіпсовий святий, у довгому розмальованому одязі і з німбом навколо голови, буцім тільки він уособлював життя на землі, справді спілкувався з монахинею і міг їй допомогти.

Бобрьонок зайшов до келії перший – не без цікавості адже ніколи раніше не переступав порога черничого мешкання, правда, уявляв собі його подумки, і дійсність не зовсім розійшлася з уявою. Вузька кімната з залізним ліжком і маленьким віконечком. Стіл з грубих дощок, два стільці. Власне, всі меблі, ще, правда, старовинна скриня, замість шафи ніша в стіні за бавовняною завіскою.

Бобрьонок одразу попрямував до скрині, побачивши, що вона замкнена, озирнувся на черницю.

– Ключ… – попросив.

Сестра Надія глянула на нього люто. Куточки губів у неї опустилися, брови зсунулися і ніс загострився. Стояла нерухомо, наче майорове прохання зовсім не стосувалося її.

– Ключ! – повторив Бобрьонок. – Бо інакше доведеться скористатися сокирою.

– Рубайте! – ледь чутно, одними губами мовила черниця. – Якщо вам не соромно.

– Мусимо, – одповів Бобрьонок і попросив ігуменю: – Нехай принесуть сокиру.

Мати Тереза наче пробудилася від сну, повернулася до сестри Надії, зміряла її нищівним поглядом.

– Невже?.. – запитала. – Невже ви, сестро, дозволили собі?.. – Повернулася до неї й підвела руку, немов хотіла вдарити, та нараз зітхнула й мовила розгублено й скорботно: – Нехай вам бог буде суддею…

– Поки що судять мене вони! – черниця тицьнула в Бобрьонка пальцем.

Ігуменя перехрестилася.

– На все божа воля… – прошамкотіла й порадила: – Віддайте ключ, сестро, не супротивтеся.

Але цих секунд вистачило черниці, аби збагнути, що опір марний і може лише ускладнити її становище. Витягнула з кишені ключ, але подала не майорові, а ігумені, схилившись і буцім чекаючи захисту. Однак мати Тереза відступила від неї і взяла ключ двома пальцями, наче гидуючи. Коротюк вихопив його, переможно підкинув на долоні й сам опустився на коліна перед скринею – либонь, йому набридло грати роль стороннього спостерігача й хотілося якнайактивніше прилучитися до справи. Майор не заперечував – вони відкинули важке віко й попросили ігуменю підійти ближче.

Скриня мала два відділення: праворуч невеличке, оббите оксамитом – в ньому стояли флакони з парфумами, лежали два золотих персні, один з досить великим діамантом, і медальйон на золотому ланцюжку.

– Ось тобі й обітниця бідності! – докірливо похитав Коротюк. Він показав перстень з діамантом ігумені й запитав: – Як це зрозуміти?

Мати Тереза нічого не відповіла, тільки блиснула очима на черницю – і в цьому погляді не було сумирності.

Коротюк для чогось витягнув корок з кришталевого флакона, понюхав парфуми й констатував:

– Запах приємний…

Бобрьонок дістав із скрині білизну, кілька шовкових суконь, вовняний костюм і демісезонне пальто. Більше в скрині не було нічого. Звичайно, і золоті речі, і парфуми, і модйі сукні свідчили проти черниці, але ж майор шукав інше – невже помилився?

На мить Бобрьонок розгубився, озирнувся на кармелітку і, перехопивши її погляд, підвівся з колін. В очах черниці світилося неприховане торжество, певно, її зовсім не хвилювало, що подумають і скажуть про неї ігуменя та всі сестри-кармелітки, зрештою, і золото, і мирський одяг свідчили, що келія для неї тільки тимчасовий притулок і що вона нічого не втратить, залишивши його.

Але для чого заховалася сюди і чому клопотався за неї сам покійний митрополит Шептицький?

Бобрьонок відсунув завісу на ніші, перебрав речі, які лежали там на полицях, і знову нічого не знайшов. Обмацав тонкий і жорсткий матрац, подушку – і тут нічого. Мабуть, він тягне пустий номер, можливо, правда, обладнаний тайник і треба вистукати підлогу… Майор задумався, гадаючи, з чого почати, – уважно оглянув стіни и склеписту стелю. Стіни сірі, давно не білені, й схованку в них одразу б помітили. '»