Що ж, доведеться вистукувати підлогу…

Зітхнувши ще раз, майор відсунув залізне ліжко, зачепивши скриню, важке віко захиталося, і Бобрьонок притримав її, щоб не впала. Ще раз уважно подивився на скриню – ні подвійного дна нема, він одразу б помітив його, – але чому такі товсті стінки в оббитому оксамитом закапелку?

Майор обмацав їх пучками, натиснув на одну з стінок і посунув угору – вона піддалася і вийшла з пазів. Бобрьонок витягнув її і побачив те, що шукав: блокнот і кілька радіоламп. Швидко погортав блокнот і переможно глянув на кармелітку. Показав блокнот Коротюкові та ігумені.

– З його допомогою сестра Надія, чи, точніше, пані Грижовська, передавала німцям шифровані шпигунські повідомлення, – сказав.- Ми мусимо вас затримати, – обернувся до черниці й наказав Павлову: – Доставити до комендатури!

Почувши умовлений стук, Толкунов подивився в замкову шпарину й побачив лейтенанта Щеглова. Не дуже зрадів: вважав лейтенанта типовим кабінетним щуром, нездатним до оперативної роботи. Правда, полковник Карий цінував його і ось уже другий рік тримав ад'ютантом, – але що таке, коли розібратися, ад'ютант? Просиджує казенні штани в кабінеті, жонглює паперами, шпигунів чи диверсантів бачить уже під конвоєм та в наручниках – отже, на глибоке капітанове переконання, є людиною другого сорту.

Чи буде якась користь від нього тут, у засідці? Зітхнувши, Толкунов відчинив двері й пропустив Щеглова до передпокою.

Либонь, лейтенант уперше одержав оперативне завдання, бо ступив до квартири ледь не навшпиньки, тривожно роззирнувся довкола, але, нічого не побачивши, крім дзеркала й вішалки, заспокоєно кахикнув і поклав на стілець чимось набиту польову сумку.

Толкунов задоволено потер руки. Важка лейтенантова сумка про щось свідчила, капітанове серце віщувало, що набита вона речами, безумовно, вартими уваги, певно, там їстівне, не може бути, щоб ад'ютант самого Карого не мав зв'язків з інтендантами, а такі зв'язки завжди означали додаткові блага у вигляді шоколаду чи шинки.

Однак Толкунов нічим не виказав свого зацікавлення капітанською сумкою, резонно вирішивши, що тепер вона нікуди не дінеться.

– Завдання ясне? – запитав лаконічно.

Лейтенант огледівся розгублено й одповів не дуже впевнено:

– Полковник наказав виконувати всі ваші розпорядження.

Толкунов згадав лейтенантову впевненість і зверхність у приймальні і задоволено гмикнув. Вільно простягнувся в кріслі й мовив тоном, що виключав заперечення:

– Мусимо затримувати всіх, хто зайде чи намагатиметься зайти до цієї квартири.

– Так, – охоче погодився Щеглов, – мусимо й зробимо. Тобто «мишоловка».

– Називайте це, лейтенанте, як хочете, але попереджую: не так усе просто, як здається. Сюди можуть наскочити озброєні й досвідчені вороги.

Нараз Щеглов посміхнувся відкрито і якось зовсім по-дитячому. Одповів:

– Я командував взводом розвідки, капітане, й брав «язиків».

– Ви? – обличчя в Толкунова витягнулося. Щеглов знову посміхнувся.

– Я знаю, що ви, мабуть, думаєте про мене: звичайний канцелярський щур…

Капітан енергійно захитав головою, проте одразу махнув рукою і посміхнувся приязно. Підвівся з крісла й мовив:

– Чесно кажучи, не думав… Але все це міняє справу, і я дуже радий.

Лейтенант підійшов до вікна, Толкунов хотів попередити його, щоб не висовувався, та Щеглов визирнув на вулицю обережно, з-за фіранки.

– Усе видно, – схвалив, – хто входить до нашого будинку і хто виходить.

– Чергуватимемо біля вікна по черзі.

– Слухаюсь.

– Візьміть стілець, у ногах правди нема.

– Потім, ще не втомився.

Лейтенант глянув на вулицю і, переконавшись, що нікого поблизу нема, вийшов до передпокою і повернувся з сумкою. Толкунов подивився на нього поблажливо: голоду не відчував – підкріпився хлібом з маслом із запасів пані Грижовської, але проти шинки й ковбаси не заперечував. Проте Щеглов витягнув з сумки товсту й пошарпану книжку, зиркнув на Толкунова і, прочитавши в його погляді розчарування, тонко посміхнувся і зауважив:

– Тут є і дещо з їстівного, капітане, прошу… – протягнув Толкунову сумку.

Капітан удав, що їжа не цікавить його, узяв сумку непоспішливо, та й не відмовився, зрештою, йому належав сухпайок, і фактично він не був зобов'язаний лейтенатові.

Капітан витрусив усе з сумки на стіл і глипнув задоволено. Все ж його передбачення справдилися: замість звичайного чорного хліба – півбуханки білого, кільце копченої ковбаси, шинка, шоколаду, правда, нема, але цукру інтенданти не пошкодували.

– Я вже обідав, – обізвався від вікна Щеглов. Капітан відломив шмат ковбаси, зажував просто так, без хліба, і кімнату заполонив запах добре прокопченого м'яса.

– Я на вашому місці не відмовлявся б, лейтенанте, Така смачнятина!

– Не голодний, – повторив Щеглов сухо, і капітан, жуючи, попростував до кухні ставити чайник. Він визирнув звідти через кілька хвилин і побачив, що Щеглов, стоячи біля вікна, читає книжку. Це не сподобалося йому, й зауважив:

– Ви на посту, лейтенанте.

– Добре усвідомлюю це.

– На посту не читають.

– Ви міркуєте як сержант-розводящий.

– Його права і обов'язки визначені статутом.

– Невже ви такий формаліст, капітане?

Толкунов куточками очей подивився на апетитну рожеву шинку на столі й подумав: Щеглов, коли був би формалістом, обмежився б яєчним порошком і банкою консервів, і взагалі, хіба може найдосконаліший статут передбачити й регламентувати все, що відбувається в житті? Тим більше, тренована людина, навіть читаючи, другим зором бачить усе, що відбувається неподалік, принаймні мусить побачити людину в цьому тихому завулку. Мовив примирливо:

– Але ж дивіться, лейтенанте, аби не проґавити…

– Можете покластися на мене, – одповів Щеглов упевнено, й капітан остаточно заспокоївся.

На кухні вже свистів паром чайник, капітан заварив чай, і не шкодуючи заварки, понюхав, як апетитно пахне, й налив у дві великі розмальовані філіжанки міцного, аж чорного, чаю. Виніс до кімнати й подав одну з філіжанок Щеглову..

– Від такого чаю гріх відмовлятися, лейтенанте, – сказав повчально. – Хто його зна, скільки нам тут ще стирчати, а міцний чай бадьорить і додає настрою.

– Бадьорить – точно, – погодився Щеглов і відсьорбнув з задоволенням. Засунув книжку під пахву, вмостився на стільці і, обхопивши чашку обома долонями, вдихнув аромат чаю і щасливо посміхнувся.

Толкунов подумав, що лейтенант справді провів у окопах не один місяць, саме там виробляється звичка тримати долонями гарячу алюмінієву кварту, аби хоч трохи зігріти руки. Він, правда, знав про бойове минуле Щеглова й раніше, точніше, для всіх в армійському Смеріпі не було секретом, що Карий познайомився з лейтенантом у медсанбаті – обох легко поранило, тиждень полковник мусив пролежати, поки загоювалася рана. В одній палаті з ним лежав і Щеглов – куля зачепила йому стегно: ще шкутильгав, коли вперше з'явився в приймальні полковника, і всі дивувалися: бойовий офіцер, а погодився…

Але, чесно кажучи, Толкунов не дуже вірив у окопне минуле Щеглова – виходить, помилявся.

Капітан спорудив собі бутерброд із шинкою – справді, спорудив, бо хліба відрізав на півтора пальця, намастив маслом, а зверху поклав аж два шматки шинки, бутерброд ледь пролазив до рота, однак капітан якось управлявся з ним, запиваючи солодким чаєм.

Смачна їжа настроїла Толкунова добросердно, й він запитав у Щеглова просто так, щоб почати розмову й хоч трохи зійтися з цим, як виявилось, не таким уже й примітивним канцелярським щуром:

– Що читаєш, лейтенанте?

Уже те, що він перейшов на «ти», свідчило про різкий поворот у ставленні до Щеглова, мабуть, лейтенант одразу збагнув це, бо знову посміхнувся Толкунову відкрито й щиро, – стосунки з цим нелюдимим і суворим капітаном, якогр дехто недолюблював, а дехто навіть боявся, почали складатися напрочуд гарно, й Щеглов відповів так, наче відкривав Толкунову таємницю і трохи соромився цього:


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: