Щеглов полегшено зітхнув і потягнувся.до відставленої чашки з чаєм…

– Зовсім охолов, – сказав невдоволено, немов це й була найбільша вина чоловіка з валізкою, котрий виявився зовсім не шпигуном, а звичайним трамвайним слюсарем.

– Ідіть підігрійте, а я постежу, – запропонував Толкунов, та лейтенант похитав головою і кількома ковтками спорожнив чашку. Толкунов узяв недоїдений бутерброд, однак їсти вже розхотілося, поклав назад на газету: побачив, що лейтенант знову втупився в книжку, подумав, ось людина, котра не марнує жодної хвилини і за цей час, що вони чекають шпигуна, встигла дізнатися про щось нове и цікаве, не те що він – «сальвія»… Це чомусь образило Толкунова й навіть трохи розсердило, але подумав: Щеглов з усією його освіченістю ходить ще в лейтенантах, а він капітан, на два щаблі обігнав цього самовпевненого молодика. Проте навіть це не принесло Толкунову бажаного заспокоєння, він сердито зиркнув на Щеглова й запитав:

– Яка у вас освіта, лейтенанте?

– Чотири курси університету. Через рік би закінчили?

– Якби не війна, – одповів Щеглов.

Толкунов подумав, що саме на війні він нарешті знайшов себе й зміг на повну силу розгорнутися, але не сказав нічого, бо відчув якусь незручність: все ж війна, крім страждань, нічого не принесла людям.

– І ким би ви стали? – з'апйтав.

– Геоботаніком.

– З чим це їдять?

– Досліджуємо рослинність різних зон.

Толкунов не дуже-то й зрозумів, для чого це, проте кивнув схвально. Подумав: певно, тому Щеглов і знає, що червоні квіти звуться сальвією.

– Війна скінчиться, поїду на Таймир. – Щеглов склав книгу й засунув її під пахву: видно, розмова зацікавила його.

– Для чого? – здивувався Толкунов. – Кажуть, там, крім моху, ніщо не росте.

Щеглов посміхнувся поблажливо.

– Цей мох називається ягелем, – пояснив. – А його їдять олені. І я мушу визначити перспективи розвитку оленярства.

Толкунов подумав: Бобрьонок мріє повернутися до своєї геології, Щеглов поїде на богом забутий Таймир до ненців і оленів, а от йому не дуже хочеться вертатися до своєї МТС, може, тому, що не зжився з директором, самовпевненим і обмеженим, який фактично нічого не знав та й не хотів знати – це, правда, не заважало йому пхати носа куди треба й куди не треба, повчати всіх, примушувати робити по-своєму – в результаті їхня МТС пасла задніх не тільки в районі, а у всій області. Подумав він також, яке щастя мати розумного й досвідченого начальника, як Карий, з таким би працював усе життя, і слід буде якось порозмовляти з полковником: сам казав колись, що вже зараз пропонують начальником держбезпеки області – мусить знати, що капітан Толкунов завжди стане йому в нагоді.

Зітхнув непомітно: з Карим не скучиш, полковник примусить вчитися, але, зрештою, хіба капітан Толкунов проти? Він хотів запитати Щеглова, які книжки той мав і чи не дав би почитати, та лейтенант сам покликав його. На цей раз у завулку з'явилися двоє: жінка з авоською, повною картоплі, й військовий – він ішов тротуаром на протилежному боці завулка в офіцерському плащі- наметі: крокував широко й впевнено, не роззираючись довкола.

Жінка з авоською проминула їхній будинок і зайшла до наступного парадного, військовий, який трохи відстав від неї зупинився і почав розглядати номер будинку навпроти. Нараз швидко перетнув завулок, сковзнув очима по вікну, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим, і югнув до їхнього під'їзду.

І знову Толкунов метнувся до передпокою і опустився 0а коліна перед замковою шпариною. Якраз вчасно: побачив начищені хромові чоботи – чоловік не зупинився, пройшов повз їхні двері й почав підніматися сходами, але Толкунов міг дати голову на відсіч, що офіцер притишив крок на першому поверсі, саме навпроти квартири Грижовської, мало не зупинився – може, шукав щось очима на дверях, а може, просто розглядав нумерацію квартир.

Кроки віддалялися, і капітан припав вухом до шпарини. Військовий не зупинився на другому поверсі, почав підніматися на третій – цікаво, до кого?

На третьому – дві квартири, в одній мешкає Софія з матір'ю, у другій – сім'я Книшів. Василь Семенович Книш – метранпаж друкарні, і, певно, це до нього завітав офіцер, навряд чи до Софії з матір'ю, дівчина повідомила б їх з Бобрьонком, коли б мала знайомих військових, у її щирості капітан не сумнівався.

Толкунов зиркнув на годинник, запам'ятовуючи час, і насварився пальцем на Щеглова, котрий зазирнув до передпокою і заважав слухати.

А кроки вже затихли на третьому поверсі…

Толкунов ще раз глянув на годинник, уявив, як військовий дзвонить до квартири Книшів, старого нема дома, проте його дружина нікуди не відлучалася, коли Бобрьонок завітав до неї, лежала в ліжку й скаржилася на ревматизм.

Не минуло й хвилини, коли сходи зарипіли під важкими кроками, й Толкунов знову припав оком до шпарини. Знав: вертається військовий, він постояв на горішній площадці лише секунд тридцять- сорок, тільки удав, що завітав до знайомих і не застав удома, – Софія також нікуди не виходила…

Отже, приходив до Грижовської й недаремно притишив рок біля дверей її квартири. Однак чому не подзвонив? Виходить, існує умовний сигнал, якого вони не знають. Цей тип в офіцерському плащі відчув небезпеку – тому проминув «мишоловку», удав, що шукає когось на третьому поверсі.

Затримати?

Толкунов узявся за ручку дверей, прислухаючись до рипіння сходів, був упевнений в своїх силах, знав, що легко упорається сам і Щеглов тільки заважатиме на тісному майданчику…

Так, затримати, вирішив, – інтуїція рідко підводила його.

Але ж, подумав нараз, цей тип може виявитись міцним горішком, либонь, він зв'язковий чи рядовий член групи, резидент навряд чи пішов би сам до Грижовської.

А якщо зв'язковий мовчатиме?

Їхнє ж завдання – знешкодити все шпигунське кубло.

Виходить, не затримувати, постежити за чоловіком в офіцерському плащі – мусить вивести на резидента.

Тепер хромові чоботи проминули сходовий майданчик поспішливо, звичайно, тип у плащ-наметі щось відчув і хотів швидше залишити приміщення – Толкунов почекав секунд вісім-десять і висковзнув з квартири: зв'язковий уже вийшов на вулицю і мусив трохи віддалитися від негостинного будинку.

Капітан непомітно визирнув з парадного – побачив плащ-намет метрів за п'ятнадцять, чоловік ішов швидко й не озираючись, однак Толкунов все стояв у парадному – знав, що озирнеться, і не хотів виказувати себе: тепер головне – терпіння, хто кого перехитрує…

Офіцер у плащ-наметі озирнувся лише тоді, коли вийшов із завулка на проспект, озирнувся лише на мить, нікого не побачив і, певно, заспокоївся, бо, не поспішаючи, повернув до трамвайної зупинки.

Толкунов вислизнув з парадного на вулицю. Порівнявшись з вікном Грижовської, скосував туди – нікого не помітив, та, знаючи, що лейтенант обов'язково бачить його, подав знак лишатися – сам же поспішив до проспекту.

Офіцер у плащ-наметі підходив до зупинки, а з-за рогу вискочив трамвай. Це не стурбувало капітана, хоч він і не встиг би сісти у вагон. У сусідньому завулку стояв «віліс» Віктора, Толкунов уже побачив шофера й подав сигнал заводити мотор – той тип тепер нікуди не дінеться – у «вілісі», крім Віктора, сидів старшина з контррозвідки, вдвох вони «поведуть» зв'язкового, акуратно й непомітно, і, дасть бог, уже сьогодні вийдуть на резидента.

Трамвай зупинився, і кілька пасажирів, у тому числі і офіцер, сіли до нього. Толкунов провів вагон довгим поглядом і озирнувся на завулок – «віліс» все ще стояв,-' невже Віктор не помітив сигналу?

Наступної миті капітан зрозумів: трапилось щось непередбачене, бо Віктор вистрибнув з машини й підняв капот «віліса». А трамвай, набираючи швидкість, віддалявся: метрів за триста наступна зупинка, потім підйом і крутий поворот – шукай вітра в полі…

Капітан стиснув кулаки й пошепки вилаявся. Це ж треба не шофер, а нехлюй, під трибунал його – зірвати таку операцію…

З «віліса» вистрибнув старшина, також нахилився над мотором – невже не заведеться?