– Достоєвського. «Брати Карамазови».

Либонь, він був упевнений, що капітан якщо й не читав, то чув про цю книжку, але Толкунов, відверто кажучи, нб чув навіть про Достоєвеького, взагалі читав мало, до війни за повсякденною роботою бракувало часу, тепер ще більше. Читав «Як гартувалася сталь», ще кілька книжок, осилив навіть три чи чотири оповідання Горького, на більше його не вистачило, але завжди заздрив людям, котрі не розлучалися з книжками, і десь у глибині душі сподівався, що й сам колись трохи завикне до науки й почне читати розумні книжки. Тому не признався, що не чув про Достоевською, й багатозначно промимрив якісь схвальні слова. Але Щеглов сприйняв ці слова за чисту монету бо, допивши чай, поставив філіжанку на етажерку й мовив, любовно погладивши книжкову обкладинку:

– Просто неймовірно, як він розумів людей!

– Цей Достоєвський? – не втримався, щоб не перепитати Толкунов.

Певно, одної цієї репліки було достатньо, аби збагнути, що з каштаном не варто обговорювати достоїнства прози Достоєвського, але Щеглов не помітив нічого, бо одповів:

– Хто ж інший?.. І як точно відчував людську психологію. От читаю, здається, встиг уже зрозуміти і Олексія, і Дмитра, а що вони зроблять, що утнуть, ніхто не знає. Бо й справді, кому відомо, як поведеться людина в тих або інших обставинах?

– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.

– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.

– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.

Прожувавши, пояснив свою думку:

– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.

– Це чому ж?

– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.

Щеглов досадливо поморщився:

– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа – наказ, тобто регламентована поведінка людини, наперед передбачена, а от що ви зробите, коли вийдете з цієї квартири?

– Піду спати, – відповів Толкунов.

– А раптом завернете до скверу, там цвітуть жоржини, можна помилуватися ними, а потім… ну що можна потім? Змогли б ви просто так, з клумби нарвати квітів і подарувати комусь? Першій зустрічній дівчині?

Толкунов скептично гмикнув.

– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.

– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?

– А я завжди на службі, – похмуро заперечив Толкунов, але раптом із жахом зрозумів, що навряд чи справді пішов би спати, що точно подався б до скверу і як останній злодюжка нарвав би жоржин чи якихось інших квітів, он тут, за квартал від їхнього завулка, не клумба, а червоний килим – квіти зримо уявилися йому, наче стояв посеред клумби й відчував їхній запах, чомусь вони запахли йому гіркувато-солодко, як волошки, і Толкунов запитав, зовсім забувши про свою суперечку із Щегловим і своє категоричне твердження: – А скажіть, лейтенанте, як звуться червоні квіти? Може, помітили клумбу тут поруч, за квартал?

Щеглов здивовано підвів брови. Цей легендарний капітан, відомий не тільки в їхньому армійському Смерші, певно, всьому фронтові, здавалося, був уже в нього в кулаці, принаймні лейтенант не сумнівався, що розкусив його до кінця, і ось тобі – вислизнув.

– Либонь, ви маєте на увазі сальвію, – згадав Щеглов червону клумбу за ажурною решіткою біля особняка на проспекті, і широка посмішка розтягнула його вуста. Адже Толкунов цим запитанням мимовільно стверджував його думку про незбагненність людини й непередбаченість її поведінки.

– Сальвія? – перепитав Толкунов так, наче від того, як зветься ця червона квітка, залежало бог його зна що. – Гарна назва. – Нараз згадав Карого, як екзаменував його полковник на підготовленому ними посадочному майданчику, коли зустрічали того типа, на якого гітлерівці покладали величезні надії, згадав і жовту квітку, котру зірвав арий, вона називалася не зовсім красиво, чистотілом, або бородавником, слово «сальвія» було милозвучніше, це чомусь обрадувало капітана, подумав: ось він тепер знав ще одне слово, одне з багатьох тисяч, лячно навіть подумати, ільки існує ще в світі слів і понять, котрих йому ніколи не збагнути й не осягнути, та все ж ще одне, хоча б одце слово наближає його до неосяжного, і каштан крадькома одними губами повторив: «Сальвія…» '

Він хотів запитати лейтенанта, чим саме знаменитий отой Достоєвський, певно, знаменитий, бо книжка он яка пошарпана, зачитана, мабуть, прочитало її не менше сотні чоловік, а може, й більше. Толкунов дав собі слово й самому обов'язково прочитати. Капітан ковтнув чаю, запиваючи бутерброд, і повернувся до Щеглова, не знаючи, як почати, але побачив, що лейтенант аж перегнувся до вікна, виглядаючи когось на вулиці, – легко підвівся з крісла й присунувся до Щеглова.

У кінці завулка з'явився чоловік у капелюсі, темному костюмі і з валізкою в правиці. Й, наче чекаючи на нього, з під'їзду вийшов двірник – був він у фартусі і з мітлою, випхався аж на середину проїжджої частини й почав підмітати, іноді скоса зиркаючи на вікно, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим.

Почувши на потилиці гаряче капітанове дихання, Щеглов мовив пошепки:

– Бачите?.. Он того, з валізкою?

– Угу…

Вони замовкли, дивлячись, як наближається чоловік у темному костюмі, здавалося, ішов невпевнено, немов боявся чогось, і Щеглов штовхнув капітана ліктем, звертаючи увагу саме на це. Толкунов у відповідь поклав йому руку на плече, стверджуючи, що сигнал прийняв і згоден з ним.

А чоловік притишив ходу й непомітно озирнувся, мабуть, хотів переконатися, що ніхто не стежить за ним. Звичайно, ніхто, злостиво подумав Толкунов, але тут, у помешканні пані Грижовської, чекає на нього несподівана зустріч – іди, дорогий, іди й не сумнівайся, певно, у твоїй валізці знайдеться щось цікаве для контррозвідки, навіть дуже цікаве.

Наче послухавшись капітанового наказу, чоловік рушив – ішов він краем тротуару і вдавав, ніби ніщо навколо не цікавить його. Толкунов це знав майже точно, що той удавав, він не знімав долоню з лейтенантового плеча й легко стискував його. Обоє не спускали очей з чоловіка, і жоден його рух не проходив повз їхню увагу.

Чоловік порівнявся з будинком, тепер він стояв під вікном квартири Грижовської, – зняв капелюха й зовсім несподівано привітався з двірником. Чого-чого, а цього Толкунов не чекав від нього, тим більше, що було чути кожне його слово:

– Доброго дня, пане Синяк, як ся маєте?

Двірник припинив підмітати, також чемно торкнувся присів ношеного капелюха.

– А нічого, пане Вікторе, з божою поміччю.

Чоловік з валізкою, певно, хотів додати щось, але передумав, махнув рукою і почимчикував до під'їзду.

Толкунов нечутно метнувся до передпокою, прилип оком до замкової шпарини. Побачив ноги чоловіка з валізкою – той, не зупиняючись, пройшов до дверей квартири навпроти, відімкнув їх ключем, якого дістав з кишені. Толкунов почув, як клацнув замок за ним, і повільно, немов скидав з плечей тягар, розпростувався. Повернувся до Щеглова, який все ще стовбичив біля вікна.

Лейтенант запитально озирнувся.

– Ми помилилися, – упевнено мовив Толкунов. – То – сусід Грижовської, тепер я згадав: про нього розповідав старший лейтенант Павлов, а потім Бобрьонок був у його квартирі. Віктор Іванович Колодяжний, слюсар трамвайного депо.