– Міг би щось вигадати.

– Залізничника не чіпатимемо, – відрубав Гаркуша. – Основна інформація йде від нього, це перше. По-друге, він просто відмовиться. Обов'язки чітко розмежовані, за передачу інформації відповідаємо ми, отже, нам і морочитися з рацією. Залізничник підстрахує тебе на вокзалі, сьогодні ввечері я побачу його. А ти злякався, – раптом зауважив.

Федір зиркнув похмуро.

– Сьогодні я вислизнув просто з їхніх рук, – одповів.

– Знаєш, снаряди до одної воронки не лягають.

– Догадуюсь.

– То повечеряй і лягай. Виїдеш о пів на шосту, я тебе підійму.

Федір потягнувся до пляшки, та Гаркуша рішуче відсунув її.

– Завтра мусиш мати світлу голову, – заперечив.

– Та мушу, – не дуже охоче погодився Федір. – Ви не хвилюйтеся, в лісі мене ніхто не візьме. Я в лісі виріс, то прошу, мій рідний дім.

– Вірю, – роздумливо мовив Гаркуша. – Однак не подобаеться все це мені. – Як вони вийшли на Грижовську? Просто дивно.

– Біс із нею, – байдуже заперечив Федір. Він трохи сп'янів, очі в нього заблищали, й піт знову виступив па чолі й 'на носі. – Вам що, шкода кармелітки?

– Мені шкода себе.

– Але ж казали, черниця не знає, де мешкаємо.

– Не в тому справа: самі Валбіцин і Телле розробляли їй легенду, а то, прошу тебе, аси розвідки.

– Вони – аси, а Грижовська…

– Так, десь схибила, – зітхнув Гаркуша.

– Ставимо на ній крапку.

– На всяк випадок слід поміняти помешкання.

– Згоден.

– Скажу залізничникові, нехай підшукає.

– Бажано в іншому районі.

– Як уже вдасться.

Нараз Федір підвівся, сперся обома руками на стіл і зареготав весело.

– А дзуськи! – мовив крізь сміх. – Дзуськи, панове енкаведисти! Дулі вам узяти Федора Гроша й майора Гаркушу. – Налийте мені ще трохи, шефе, бо маю гарний настрій і мушу випити.

Гаркуша уважно подивився на нього, похитав головою, але збагнув, що Федорові й справді не завадить ще трохи спиртного, – налив на денце, подумав і долив ще трохи.

– Більше не дам, – сказав рішуче.

– А мені більше й не треба! – Федір випив і почав закушувати, повільно й розважливо.

Гаркуша подивився на нього з повагою: так, на Федора можна покластися: молодий, розсудливий, а головне – відчуває небезпеку, як пес запахи. А небезпека в них на кожному кроці – що ж, таке життя, вони обрали його свідомо й мусять іти далі, що б не сталося.

– Ну, товариші розшукувачі, виходить, проґавили шпигуна, – похмуро мовив полковник Карий і подивився чомусь не на Толкунова, а на Бобрьонка.

Майор витримав його погляд, наче приймав частку винй й на себе, й відповів коротко:

– Так уже трапилося, товаришу полковнику…

Звичайно, Карий мав усі підстави сердитися і шпетити але полковник славився тим, що ніколи не тільки не кричав на підлеглих, навіть не підвищував тон, і зараз не зрадив цій звичці. Мовив рівно, немов ішлося про зовсім буденну справу:

– Шофера слід віддати під суд, а вам, майоре Бобрьонок і капітане Толкунов, зауважую… – Він зробив паузу, і Толкунов негайно скористався з неї:

– При чому тут майорі – заперечив. – Я відповідав за «мишоловку», з мене й питайте.

– Машина вимагає ремонту, й шофер кілька разів заявляв мені про це. – Бобрьонок не хотів ухилятися від відповідальності.

– Теж мені – лицарі… – одразу помітив це Карий. – Але ж могли вчора взяти шпигуна, можливо, навіть усю їхню групу.

– Відносно групи, навряд, – не погодився Толкунов. – Видно, я десь припустився похибки, і той тип зіскочив з трамвая на ходу.

– Може, не такий міцний горішок, як Грижовська, і вивів би нас на резидента?..

Ніхто не відповів полковникові, бо справді через зв'язкового контррозвідники могли вийти на резидента. А те, що вчора на квартиру Грижовської приходив зв'язковий чи навіть помічник резидента, ні в кого не викликало сумніву.

– Я вас дуже прошу, товаришу полковник, – сказав по паузі Бобрьонок, – поки що не порушувати справу шофера Віктора Приходька. – Відчув, що це прозвучало дещо офіційно, й додав: – Почекайте, Вадиме Федотовичу, не так уже він і винен.

– Не можу: мусить відповісти за провину.

– Але ж машина в нього до цього заводилася відразу, а тут… ну, знаєте, закон підлоти…

Ледь помітна усмішка майнула обличчям полковника, її побачив Толкунов і визнав за можливе втрутитися:

– Підгоріли контакти в трамблері, – пояснив так, наче Карий не знав, чому не завелася Вікторова машина. – Я питав у шоферів, усі кажуть, це передбачити важко, машина може весь час заводитися, а потім…

– Мусив заздалегідь почистити контакти, – не погодився полковник.

– Проте як швидко він упорався з «вілісом» – дві-три хвилини вистачило.

– І за ці три хвилини ви випустили шпигуна!

Толкунову нічого було заперечити, й він промовчав. Але втрутився Бобрьонок.

– Завтра ми візьмемо шпигуна, – пообіцяв. – Мусимо взяти, – все ж поправився.

Полковник цікаво подивився на нього.

– Поясніть свою впевненість, – попросив.

– Гадаю, завтра той тип піде до тайника в заліщанському лісі.

– У цьому є логіка, – згодився Карий.

– Вчора вони не виходили в ефір, – вів далі Бобрьонок. – Отже, мусили передати повідомлення сьогодні. Рація на квартирі Грижовської, і зв'язковий приносив їй шифровку. Останньої миті збагнув, що заходити не можна, там у них якийсь сигнал, і накивав п'ятами. Друга їхня рація зберігається в лісовому тайнику під Заліщиками. Завтра підуть до неї.

– А якщо мають третю?

– Певно, вже б скористалися нею. Та навряд. Зайва апаратура – зайві клопоти, а Грижовську вони он як законспірували! Могли цілком покластися на неї. Тому другу рацію і не тримали під рукою.

Толкунов поворушився на стільці й мовив обнадійливо:

– Ми контролюємо всі підходи до тайника, і завтра я візьму того субчпка живим і здоровим.

– Цього не слід робити, – похитав головою Карий, і Бобрьонок нерезирнувся з Толкуновим: отже, полковник погодився на їхню пропозицію і Віктор, можливо, одержить відстрочку. – Нехай шпигун забирає рацію і повертається до міста. А ми підемо за ним.

– Досвідчений і хитрий, – засумнівався Толкунов. – Коли вже вчора розгадав мене…

Полковник заперечив жорстко:

– Не переоцінюйте себе, капітане. Ви – відмінний розшукувач, і краще за вас ніхто не візьме найспритнішого диверсанта. Особливо в лісі чи в чистому полі. Але у великому місті трохи інші умови, і стежити за ворогом – велике мистецтво. Ювелірна робота, якщо хочете.

Толкунов насупився.

– Звичайно, до ювеліра мені ще далеко, – зауважив з образою.

– Ніхто не применшує ваших заслуг, але врахуйте й таке: ми всі припускаємо, що шпигун міг бачити вас сьогодні і, звичайно, запам'ятав. Варто йому помітити вас завтра десь на станції чи на підступах до лісу…

– Одразу щось запідозрить, – погодився Толкунов.

Полковник трохи подумав і сказав:

– Можливий і такий варіант: шпигун дістане з тайника рацію і намагатиметься там же, в заліщицькому лісі, вийти в ефір. Мабуть, вони мають цінну інформацію, і ми не маємо права допустити, щоби ця інформація потрапила до ворога. В такому разі братимете шпигуна негайно. Як ви сказали, капітане, живим і здоровим? Саме таким я і хотів би побачити його тут.

– Зробимо, товаришу полковнику, – широко посміхнувся Толкунов, збагнувши, що основні неприємності минулися, – Це я вам обіцяю, нікуди він не дінеться. Чекатиму його біля тайника й викажу себе лише в крайньому разі.

– Згоден, – махнув рукою Карий. – І врахуйте, шпигунові не обов'язково чекати світанку, найближчий поїзд до Стрия через півтори години, й він може поїхати ним. Рушайте негайно, сподіваюсь, у вашого Віктора з трамблером тепер усе гаразд?

– Порядок, – полегшено зітхнув Толкунов, – тепер він ці контакти щодня чиститиме.

Будильник задзвонив тонко й настирливо, Федір одразу сів, опустивши босі ноги на підлогу. Потер чоло, відганяючи сон, і зітхнув з жалем: темно й спати хочеться, ліжко м'яке й тепле, ще б годинку поніжитися…