Гаркуша поворушився в себе в кутку.

– Чай у термосі, – нагадав, – поснідай, бо хто зна, коли повернешся…

Навіть Гаркушина турбота була неприємна Федорові. Подумав: нехай би сам пхався в ранкову холоднечу до лісу. Нічого не відповівши, присів кілька разів, глибоко дихаючи, – сон остаточно полишив його, і Федір вибіг на двір умиватися. Кран з мушлею був, правда, і в кухні, але Федір полюбляв митися, бризкаючись і обливаючись, а їхній господар буркотів, коли наливали в кухні.

Усе ж Гаркуша виявився кращим, ніж Федір думав про нього. Поки хлопець розтирався шорстким лляним рушником, шеф засмажив йому яєчню, раніше він ніколи не робив цього, і Федір зрозумів, що провал Грижовської таки вибив Гаркушу з колії: тепер усі надії покладав на його, Федорову, спритність і винахідливість.

Федір сприйняв шефове запобігання як належне, поснідав із смаком, випив гарячого чаю і зовсім не здивувався, йоли Гаркуша подав йому повний термос.

– Візьми в дорогу, – мовив шеф, і якісь мало не підлабузницькі нотки прозвучали в його словах. – І будь обережний.

– Буду, – коротко відповів Федір, подумавши, що Гаркуша міг би й не напучувати його: хто ж сам собі ворог?

Гаркуша провів його до хвіртки, постояв трохи, потім замкнув і пішов досипати. А Федір попрямував до трамвайної зупинки – за його розрахунками перший трамвай мусив прийти на кінцеве коло хвилин за десять, йому ж потрібно було хвилин п'ять-шість швидкої ходи, щоб дістатися туди, – слава богу, погода гарна й небо на сході почало вже світлішати.

Трамвай затримувався, і Федір почав нервувати, бо пів на сьому відходив приміський поїзд, а їхати товарняком чи якимсь іншим поїздом не хотілося – міг «засвітитися». І все ж фортуна виявилася на його боці – трамвай прийшов з не дуже великим запізненням, і Федір разом з іншими ранковими пасажирами зайняв місце в задньому старому й розхитаному вагончику. До нього одразу повернувся гарний настрій, і він, купуючи квиток, підморгнув молоденькій кирпатій кондукторці з веснянками на обличчі – не зовсім уродливій, але жвавій і симпатичній. Навіть звичайна ватянка, з-під якої визирала рожева тенетка, не псувала її статуру, очі дивилися задерикувато, й Федір вирішив, що зовсім не завадить завести нове знайомство. Він умостився поруч кондукторки, дівчина одразу помітила цей маневр і, мабуть, не мала нічого проти цих замірів, бо ковзнула цікавим поглядом по Федорових лейтенантських погонах і поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

– Запізнилися ви сьогодні, – мовив Федір докірливо й зиркнув на годинник. – Встигнути б на поїзд…

– Їдете? – кондукторка одразу втратила цікавість до Федора: скільки їх зараз таких, мандрівних лейтенантів; заскочив до міста на кілька годин – і будь здоров…

Федір розгадав її думки й мовив обнадійливо:

– На приміський. Мотаємося туди-сюди… Удень повернуся. А у вас коли зміна?

Либонь, кондукторка одразу збагнула, куди хилить лейтенант, бо ще раз поправила зачіску й подивилася на нього і допитливо. Проте відповіла ухильно:

– Увечері.

– О восьмій я можу звільнитися.

– А ти швидкий… – сказала дівчина, і невідомо було, подобалася їй ця лейтенантова риса чи, навпаки, засуджує її. Але те, що дівчина одразу перейшла на «ти», не пройшло повз Федорову увагу, і він мовив переконливо:

– А ти спробуй не бути швидким… Війна темпів вимагае, все в русі, чи не так?

– Мабуть, так… – погодилась, та не дуже схвально,

– То як, о восьмій?

– Треба подумати… – фортеця явно хиталася, і лейтенант, збагнувши це, прискорив капітуляцію:

– Може, повечеряли б разом?

– Де?

– Маю талони до офіцерської їдальні.

– Але ж…

– Жодних «але». О восьмій біля пам'ятника Міцкевичу. Згода?

– Прийду.

– Потім у кіно можна.

– Дістанеш квитки?

– Якось влаштуємось.

– З квитками важко, – зітхнула скрушно.

– Для нас нема нічого важкого, – хвалькувато заявив Федір явно переоцінюючи свої можливості, але кондукторка повірила йому, бо сіла на сусіднє місце й мовила захоплено:

– Зараз навпроти «Жоржа» американське кіно крутять. Кольорова картина, захитаєшся.

Федір скористався з її близькості й наче випадково торкнувся коліна в грубій панчосі. Дівчина скинула його руку, та не образилася, і Федір вирішив не витрачати даремно часу. Запитав:

– Тебе як звати?

– Танею.

– А де живеш?

– У гуртожитку.

– У гості запросиш?

– Поспішаєш?

– Я ж казав: військові темпи!

– Хапаєш, що можеш?

– Ти мені, Таню, справді подобаєшся. Так усі кажуть.

– А ти всіх не слухай. Я правду кажу.

Трамвай зупинився, і у вагон почали сідати пасажири. Кондукторка зміряла Федора затяжним поглядом, той од повів чесно й віддано, справді був переконаний, що це конопате дівча не байдуже йому, і Таня повірила.

– Добре, – сказала й поклала долоню на польовий погон, приторочений до грубого шинельного сукна. – О вось мій біля пам'ятника.

Вона почала протискуватися поміж пасажирів, відриваючи квитки із щойно початого рулона, а Федір відвернувся до вікна. Подумав: якщо швидко впорається, можна й прийти на побачення, правда, шансів переспати з дівчиськом малувато, вона нібито й згодна, але де? В гуртожитку, мабуть, не вийде, а вести її до себе не можна. Однак слід врахувати й жіночу винахідливість: коли жінка чогось справді забажає, для неї не існує перепон, а в тому, що Таня захоче його, Федір не мав сумніву – такі чоловіки, та й ще з офіцерськими погонами, на вулиці не валяються. Зрештою, чому не піти на побачення? Якщо все буде нормально, мусить повернутися до міста десь о дванадцятій, а далі нехай Гаркуша сушить собі голову, де й коли вести передачу, з нього ж – годі, можна й відпочити.

Трамвай, хоч і торохтів на рейках, немов хотів розсипатися, все ж довіз їх до вокзальної площі. Федір помахав на прощання кондукторці, та відповіла посмішкою, Федорові здалося – обнадійливою, і він вирішив за будь-яких обставин не запізнитися на побачення. Білява Людка вже набридла йому: щось меле про кохання, починаються розмови про самотність і одруження, отже, треба тікати; одружитися він, правда, може, що таке одруження – печатка в документі, який все одно викине, проте Людка починає липнути до нього, ревнувати, можливо, стежити, а відомо: нема кращого слідчого за ревниву жінку. Тільки цього йому й не вистачало!..

Поїзд на Стрий стояв на запасній колії, але Федір приблизно знав, куди його заганяють, і знайшов одразу. Проминув кілька вагонів,, шукаючи вільного місця, нарешті вмостився поруч двох жінок з порожніми кошиками, вони поверталися з базару й, певно, з добрим виторгом, бо сиділи умиротворено й лускали насіння – все в них уже було позаду: і тривоги, як удасться побазарювати, де ночувати, як уберегти гроші від злодіїв; і радощі, коли вдалося одразу продати картоплю, буряки чи моркву, а потім купити саме те, що хотілося, навіть квітчасту хустку, в яку запнулася молодиця, що сиділа біля вікна, огрядна, жеволиця, із смішливими очима. Вона час од часу перевіряла щось на грудях, обмацувала й посміхалася сусідці, худій, з суворим і непривітним поглядом, та дивилася несхвально й навіть осудливо, проте молодиці ніхто не міг зіпсувати настрій, і Федір подумав, що, либонь, на грудях у неї заховано хусточку з грішми – та й де їх ховати тільки там, куди не насмілиться залізти злодійська рука. Худорлява жінка зиркнула на Федора несхвально, навіть вороже, не посунулася, і лейтенантові довелося сидіти незручно, на самому краєчку лавки. Федір подумав: краще було б примоститися біля пишнотілої молодиці, їхати йому мало не півтори години, поїзд стоїть на кожному полустанку, і час швидко минає за приємною розмовою – а про що ж розмовляти з цим висохлим і вкритим іржею оселедцем у спідниці?

Навпроти на лавці вмостилися також жінки, літні, в робочому одязі, з пиламіг й сокирами, і Федір догадався, що їдуть на лісорозробки, які велися біля роз'їзду на підступах до заліщицького лісу. Зрадів: йому також виходити на цьому"полустанку і в людському юрмовиську легше загубитися.