Він грюкнув хвірткою недбало, наче ходив тут щодня, і попрямував до будинку впевнено – знав: господар утік з гітлерівцями, тепер тут мешкає кілька сімей, до них вештаються знайомі й родичі, вже встигли витолочити квіти й занедбати колись уходжене подвір'я.

Але звідки знати такі деталі молодикові в кепці? Це відомо йому, Дмитрові Рубасові, котрий зумів передбачити й такий випадок: заздалегідь знайшов садибу, яка сьогодні мусить урятувати його.

Рубас зайшов до будинку, з коридора одразу метнувся до дверей, що вели в сад з протилежного боку. Підвів дошку в паркані й проліз до сусідньої садиби, прошмигнув до хвіртки, не думаючи, чи помітить його хтось, – слава богу, нікого в саду не було, і він вискочив до незабрукованого завулка, затиснутого з обох боків глухими дерев'яними огорожами. Югнув до рогу, озирнувся і, впевнившись, що ніхто його не переслідує, попростував уздовж вулиці, зітхнувши полегшено: принаймні поки що йому вічого не загрожувало.

Рубас підійшов до садиби за зеленим парканом з протилежного від трамвайної зупинки боку. Тепер він точно знав, що позбавився «хвоста», і зайшов до подвір'я з почуттям добре виконаного обов'язку.

Гаркуша, почувши ляскання хвіртки, визирнув у вікно. Федір мусив повернутися з хвилини на хвилину, і Гаркуша вже нетерпеливився. Але, побачивши поміж смородинових кущів чоловіка у форменому залізничному кашкеті, інстинктивно відсахнувся – лише на секунду чи менше, цього йому вистачило, аби впізнати Рубаса, та все ж витягнув з кишені пістолет, з яким ніколи не розлучався, і зняв його з запобіжника.

Вислизнув у коридор – Рубас проминув його, підставивши спину, й Гаркуша поклав йому руку на плече. Рубас сіпнувся злякано, та, впізнавши шефа, зітхнув і зняв кашкет. Запитав:

– Ви самі?

– Чого прийшов? – замість відповіді суворо пригримнув Гаркуша.

– Діда, питаю, нема?

– Сам я.

– Так би й казали… – Рубас нахилився до Гаркуші й мовив пошепки: – Федора вбито…

Гаркуша відступив крок – він одразу збагнув, що Рубасова поява не віщує нічого доброго, але ж таке…

– Ти що мелеш? – не повірив.

– Кажу, Федора вбито, підстрелив патруль біля вокзалу, й сам я бачив…

– А рація? – жахнувся Гаркуша.

– І рація в них лишилася.

– Ну ти й дайош!-вигукнув Гаркуша, наче в усіх нещастях був винен Рубас – А ти? – нараз тривожно стрельнув оком. – А ти як?

– У мене порядок, шефе, та не зовсім.

Гаркуша відступив ще на крок, потягнувшись до пістолета. Рубас помітив цей рух і поспішив заспокоїти його.

– Не хвилюйтеся, сюди нікого не привів.

– Так усім здається. І Федір казав…

– Тікати нам треба, шефе.

Гаркуша підштовхнув Рубаса до своєї кімнати. Вказав на стілець біля столу, сам став біля вікна, щоб бачити хвіртку. Наказав:

– Розказуй.

Рубас коротко переповів про випадок на привокзальній площі, пояснив, як вдалося позбавитися «хвоста».

– Мусив попередити вас, – пояснив. – Бо чекали б Федора, а хто зна, може, енкаведе вже йде по сліду… Мене точно вистежили. Повинні зникнути. – Дивився на Гаркушу віддано і, звичайно, не сказав, що йому глибоко байдужі і Федір, і сам шеф, і всі їхні справи, – прийшов по гроші, знав, що в Гаркуші є гроші, й немалі, мусив одержати свою частку, а далі його вже нічого не цікавило: з грішми можна перебути небезпеку в надійному місці, а там видно буде – поки не втрачені старі зв'язки, можна знайти якусь щілину на станції…

Гаркуша стояв, не зводячи очей з хвіртки, й відчував холод на спині. Не злякався, він узагалі майже ніколи не лякався, був упевнений в собі, у своїй силі, розумі й кмітливості і знав, що ніколи нема безвихідних ситуацій. Так, життя не бавило його спокоєм, встиг призвичаїтися до небезпеки й не здаватися до кінця.

Думав: Федір, судячи зі всього, влип випадково, і з цього боку вряд чи йому щось загрожує. Грижовська не знає його координат, вона підтримувала зв'язок через Сороку, а Сорока змінив квартиру. Тут – порядок, проте відносний, Сорока міг і «засвітитися». І зовсім уже погано, що провалився Рубас. Від Рубаса нитка тягнеться до Іванціва – отже, на залізничній агентурі слід ставити крапку. Та й для чого йому зараз агентура, коли нема рації? Не до поросят свині, коли її смалять…

Але хіба смалять?

Гаркуша мовив спокійно:

– То добре, що ти вчасно побачив «хвоста», повертатися додому тобі не можна. Мусиш зникнути.

– Мушу, – погодився Рубас. – 3 вашою допомогою.

– Я тобі що, квартир'єр?

– Обійдемося, – нахабно посміхнувся Рубас. – Але що зробиш без грошей?

– Дам.

– Скільки?

– Вистачить. Вийди до коридора.

– Рубас вийшов не дуже охоче. Гаркуша причинив двері й дістав зі схованки за шафою кілька пак грошей. Дві засунув до кишень штанів, дві лишив на столі, решту заховав до валізки. Покликав Рубаса, вказав на гроші.

– Твої.

Той схопив жадібно, побачив, що в паках великі купю й посміхнувся задоволено.

– Що робити? – запитав.

– Сидіти тихо.

– Як вас знайти?

– Ніяк.

– Але ж…

– Забудь. Про все забудь, – порадив Гаркуша цілком серйозно. – Коли влаштуєшся, напиши на головпоштамт до запитання. Іванову Віталію Петровичу, запам'ятай. Як і де тебе знайти.

– Напишу, – пообіцяв Рубас твердо, так само твердо знаючи, що негайно забуде про цю обіцянку.

– А тепер іди.

Гаркуша дочекався, поки за Рубасом грюкнула хвіртка, й почав збиратися. Поклав на стіл маленьку валізку, куди вже кинув гроші, подумав трохи, додав чисту білизну, мило, зубну щітку й бритву. Потім поклав хліб, консерви й шмат сала, рішуче закрив валізку й почав узуватися в міцні ялові чоботи. Одягнувши потім шинелю, поправив ковдру на ліжку, зазирнув у шафу, де висів парадний кітель з орденами, поклав на тумбочку розгорнуту книжку, кинув поруч зовсім нові хромові чоботи – все мусило свідчити про те, що квартирант відлучився ненадовго й скоро повернеться.

Замкнув будинок і поклав ключ до умовленого місця. Збіг з ґанку й хотів уже обійти дім – там, за аґрусовими кущами, дві дошки в паркані трималися на чесному слові – діра вела до завулка, і Гаркуша ще жодного разу не скористався цим запасним виходом. Але саме в цей час зарипіла хвіртка, почулося кахикання, і Гаркуша невдоволено зупинився. І треба ж таке: в найнезручніший момент принесло старого.

Зрештою, подумав Гаркуша, нехай на цьому закінчаться його неприємності, з цим ще можна миритися.

– Ви, Сергію Петровичу? – запитав, хоч і бачив уже господаря, що чимчикував цегляною доріжкою.

– Ви кудись зібралися, пане майоре?

– На нічне чергування.

– А Федір?

– Поїхав у відрядження. Ключа я лишив.

– Коли повернетесь?

– Завтра, – одповів, знаючи, що вже ніколи не побачити йому цього затишного будиночка з простуватим і лагідним дідком- господарем, – чи післязавтра, – поправився на всяк випадок.

– Вертайтеся, без вас сумно.

– Нікуди ми не дінемося, – кинув Гаркуша недбало й попростував до хвіртки, намацавши пістолет у шинельній кишені. Не поспішаючи, перейшов вулицю, та не повернув, як звичайно, до трамвайної зупинки, а подався до міста безлюдними кривулястими завулками. Бо знав: береженого й бог береже.

Повертаючись до роз'їзду, Толкунов перетнув лісову галявину, суціль укриту жовтими й рожевими квітами. Ішов, топчучи їх чобітьми й розсуваючи полами шинелі, нараз одна думка майнула в нього, вона була настільки незвичною і навіть абсурдною, що Толкунов посміхнувся про себе й подивувався: невже й справді він може думати про таке? '

Приспішив крок, розсердившись, та клята думка не зникала, нарешті капітан зупинився, опустився на коліна й зірвав кілька маленьких червонуватих квіточок, що нагадували гвоздику, понюхав – запах сподобався, квіти також, і Толкунов нарвав мало не на одному місці цілий букет. Підрівняв ножем стебла, дієтав газету і, озирнувшись, наче хтось міг спіймати його на негарному, загорнув квіти.

На роз'їзді розшукувачів чекала стара й пошарпана півторатонка, вони залізли до неї і накрилися не менш старим і пошарпаним брезентом, вантажівка рушила, стрибаючи на вибоях, капітан Сулімов щось запитав у Толкунова, але той удав, що спить, й справді задрімав, затиснувши під пахвою трохи зім'ятий букет гвоздик.