Вони повернулися до Львова, коли вже стемніло, голодні й стомлені, гадали. Карий одразу захоче вислухати їх, однак полковника не було, і заклопотаний та явно засмучений чимось лейтенант Щеглов попередив, що обід чекає на них.

Сулімов зрадів, Толкунов теж не заперечував проти гарячого борщу, він, правда, спробував вивідати в Щеглова причину його поганого настрою, проте лейтенант відбувся нічого не вартими словами, явно ухиляючись від розмови, і капітан навіть образився на нього.

Толкунов швидко з'їв гарячий борщ, не забарився і з другим. Сулімов позирав на нього насмішкувато, капітан додумав, що Сулімова звеселили квіти, які зрадливо стирчали з покладеної на стіл газети, але той, виявляється, думав зовсім про інше й висловив свої думки досить одверто:

– Не поспішай, капітане, тут, здається, щось горить, і не потрапити б нам під гарячу руку. Знову кудись під Заліщики, а ночі холодні, й у лісі вогко.

Перспектива провести ще одну ніч десь під кущем у ярузі не дуже приваблювала Толкунова, але безапеляційність Сулімова не сподобалася йому, й пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підхопив прив'ялий букет, заховав під шинелю і повернувся до приймальні – виявляється, вчасно, бо в розчинених дверях кабінету Карого стояв сам полковник і щось казав Щеглову. Не перериваючи розмови, показав жестом, аби капітан заходив. Толкунов зняв шинелю, повісив її, засунувши газету з квітами до кишені, й протиснувся до кабінету, побачивши там Бобрьонка.

Видно, майор щойно мав з Карим не дуже приємну розмову – сидів похмурий і знервовано тарабанив пальцями по столу.

– Щось трапилось? – запитав Толкунов.

Бобрьонок підвів на нього очі, прочитав щиру зацікавленість на капітановому обличчі, збагнув, що Толкунов нічого не знає про останні події, і мовив, махнувши рукою:

– Суцільні неприємності…

– Той тип знову зник?

– Ну що ти!

– Тоді не бачу підстав…

– Підстрелили його.

– Хто?

– Дурна історія. Натрапив на патруль.

– І ті бовдури не змогли взяти його?

– Він убив офіцера й поранив солдата.

– Ну й ну…

– Такі справи, капітане… – Бобрьонок хотів щось додати, але до кабінету повернувся Карий. Слідом за ним ішли Сулімов із Щегловим, ще кілька офіцерів.

– Зовсім погано! – Карий зупинився посеред кабінету. – Так, зовсім погано, товариші контррозвідники. Шпигуна проґавили – раз, їхнього інформатора – два… Стільки похибок за один день, ми що, працювати розучилися?

– Якого інформатора? – не зрозумів Толкунов. – Те, що білявого підстрелили, ясно: патруль винний. А що за інформатор?

– Зчіплювач вагонів, якийсь Рубас. – Очі Карого звузились. – Я наказав встановити за ним стеження. Мали відомості, що через цього Рубаса львівська резидентура підтримувала зв'язок з Іванцівим у Стриї. Відомості непевні, але очей з Рубаса спускати не мали права. Однак молодшого лейтенанта Хлоня, який стежив за ним, Рубас обвів навколо пальця. Звичайно, Хлонь одержить своє, та від цього не легше. І от що: певно, Рубас підстраховував білявого з рацією – сів у трамвай на привокзальній площі, побачивши, що того вбито.

– На яку марку трамвая? – нетерпляче запитав Бобрьонок.

Полковник зміряв його схвальним поглядом:

– Правильно міркуєте, майоре.

– На шостий?

– Абсолютно точно.

– А зійшов?

– На передостанній зупинці.

– Отже, на Богданівці, – збуджено вигукнув Бобрьонок. Він навіть схвильовано підвівся. – Рубас ішов до резидента. І наш молодший лейтенант Хлонь мав шанс…

– Так, мав шанс, – ствердив Карий.

– Але ж Рубас попередив резидента про випадок на привокзальній площії – розпачливо підвів руки Бобрьонок.

– Не виключено, – погодився Карий.

– І доповів йому про те, що сам з трудом позбавився стеження.

– Логічно.

– Гадаєте, після цього резидент Сидітиме на місці?

– Ні, не гадаю.

– Що ж робити?

– Діятимемо, як умовились.

Бобрьонок повільно опустив руки, наче вони в нього раптом поважчали. Перепитав:

– Уранці прочісуватимемо Богданівку?

– Так.

– А не запізно?

– Маєте кращі пропозиції?

– Звичайно, вночі це робити негоже,-погодився Бобрьонок.

– Богданівку контролюють посилені патрулі, – повідомив Карий.

Толкунов поворушився на стільці, це й запитав:

– Щось хочете, капітане?

Толкунов підвівся, обсмикнувши гімнастерку.

– Справи не такі вже й погані, товаришу полковник, – мовив упевнено. – Вчора й сьогодні ми взяли в них дві рації, мабуть, більше не мають, бо той білявий хлюст їздив за нею аж до заліщицького лісу. Отже, резидент позбавлений зв'язку, а шпигун без зв'язку – тьху…

– Гадаєте, капітане, відкрили Америку? – насмішкувато перебив його Карий.

– І все ж, я вважаю… – не здався Толкунов.

– Сядьте, капітане, – нараз підвищив голос полковник, мало не крикнув, – це було не схоже на завжди стриманого й ввічливого Карого. Толкунов сів, дивлячись незрозуміло, а полковник вів далі так само сердито: – Не чекав од вас, від кого-кого, а від вас, капітане, не чекав. Я не хочу слухати жодних виправдувань, поки хоч один ворожий агент діє в нашому тилу. Жодних, вам ясно?

Толкунов зробив спробу знову підвестися, та Карий зупинив його рішучим жестом. Пройшов до столу й витягнув із шухляди цигарки. Обвів суворим поглядом присутніх, мовив уже спокійно й притишено:

– Усі вільні. До шостої ранку. Прошу затриматися лише майора Бобрьонка.

Толкунов озирнувся в дверях, упіймав майорів погляд, хотів запитати, чи варто чекати, але Бобрьонок махнув йому рукою, певно, вони з полковником затримаються, уточнюючи деякі деталі завтрашньої операції.

Толкунов вийшов на вулицю не в настрої: Карий таки мав рацію, ну чого випхався, справді, резидент гуляє десь поруч, а він почав виправдовуватись…

Буркочучи щось під ніс, піднявся на свій поверх і тільки перед дверима згадав: ключі лишилися в Бобрьонка. Зрештою, було ще не так пізно, подзвонив без особливих мук сумління, однак пані Марія довго не озивалася. Толкунов подумав, що нема нікого дома, подзвонив ще раз і тільки по тому почув якийсь рух за дверима.

– Це ви, панове офіціри? – запитала пані Марія приглушено і, як видалося капітанові, збентежено.

– Так, – відповів Толкунов і нараз згадав про букет гвоздик, намацав його в нищені, та, вирішивши, що квіти давно зів'яли, не витяг.

Пані Марія відчинила і одразу відступила за двері. Була одягнута не як завжди у довгий квітчастий халат, до якого Толкунов уже звик, а в коротеньку сіру бавовняну сукенку з мокрим фартухом на ній, зачіска в неї розкуйовдилася, певно, соромилася свого вигляду, бо ховала під опинку мокрі руки й не підводила очі на капітана, переступала з ноги на ногу, лишаючи повстяними капцями мокрі сліди на чистій підлозі.

– Вибачте, – нарешті кинула на Толкунова короткий погляд, – не чекала на вас так скоро й взялася прати.

Вона обтерла руки під фартухом, буцім справді завинила в чомусь, і саме цей беззахисний рух зворушив капітана, він уперше побачив пані Марію в зовсім новій подобі, знайомій і близькій йому: жінка, яка пере білизну сім'ї, тобто своя і зрозуміла, – Толкунов посміхнувся пані Марії відкрито й ласкаво, зовсім як рідній.

Видно, жінка збагнула підтекст, що крився в цій посмішці, бо очі розкрилися і потеплішали, мабуть, хотіла щось сказати, але тільки посміхнулася у відповідь і змахнула ще. вологою рукою піт з лискучого й ненапудреного, як завжди, носа.

Толкунов ступив до пані Марії крок і хотів сказати, яка вона гарна й вродлива, зовсім інша й ближча, зрозуміліша, однак не знайшов слів чи просто засоромився, зупинився й засунув руку в кишеню, намацав газету й згадав про квіти, подумав, що вони зім'ялися і зів'яли, збентежено пошурхотів газетою, почервонів, та все ж витягнув з кишені – розгорнув і подав справді прив'ялі гвоздики:

– Оце, вибачте… зібрав… ще вдень, і вони…

Пані Марія почервоніла й притиснула руки до грудей, Толкунову здалося, що вона образилася, – злякався так, як, певно, не лякався в найстрашніших ситуаціях з ворожими диверсантами, серце обірвалося, захотілося зіжмакати й жбурнути кляті квіти, що так осоромили його, та пані Марія, ще дужче притиснувши руки до грудей, перепитала: