Не тільки ж професоровим дочкам та синам бути піаністами, а й дитині пані Марії. Але ж існують клуби, палаци піонерів, різні червоні кутки, де пацанам можна вчитися – він подумав про це з полегшенням, вирішивши, зрештою, цю проблему, однак нараз згадав, що пані Марія пропонує йому послухати, як грає вона сама, – він іронічно стиснув губи, не вірячи, певно, не так зрозумів жінку, ото прати вона ще, звичайно, може, він десь читав чи майор Бобрьонок розповідав, що навіть царські дочки після арешту прали для себе, а от щоб проста жінка, звичайна робітниця грала на піаніно!..

Либонь, пані Марія прочитала сумнів і вагання на капітановому обличчі, бо пояснила:

– Піаніно в сусіда, син у нього грає і мене трохи навчив.

– Чи зручно? – запитав Толкунов.

– Сусід на роботі, хлопець спить, а пані Мирослава лягає пізно, – пояснила господиня. – Вона буде рада познайомитися з паном капітаном.

Це переконало Толкунова, взагалі сьогодні ввечері пані Марія могла переконати його в будь-чому, тим більше, що це хоч трохи відстрочувало його самотність, і капітан рішуче підвівся. Критично зиркнув на свої ноги в капцях, та господиня заспокоїла:

– Там зовсім по-домашньому.

Пані Марія взяла його за руку й повела за собою, він ішов, човгаючи капцями, відчував, як звабливо пахне від неї потрійним одеколоном, – капітан подарував позавчора пані Марії флакон, найкращий одеколон, який продавали в штабному кіоску, і саме те, що запах був рідний і знайомий, і те, що жінка стискала його руку міцно й не збиралася відпускати, надало йому якоїсь святковості й піднесення, немов справді було свято чи неминуче мало статися щось урочисте.

Пані Мирослава зустріла їх шанобливо, мабуть, вона таки зраділа їхньому приходу, бо посміхалася доброзичливо й відразу заметушилася, пропонуючи чай. Толкунов рішуче відмовився, але хазяйка не послухалася і побігла на кухню, а пані Марія потягнула капітана до вітальні, де стояло піаніно.

Кімната була обставлена просто й навіть бідно – стіл із дерев'яними стільцями навколо, пошарпаний диван та піаніно між вікнами, ще комод з розставленими на ньому фотографіями у випиляних з фанери рамках – усе тут було позначено часом, потьмяніло і свідчило про дуже скромний достаток господарів.

Пані Марія посадила Толкунова на диван і підсіла до інструмента, вона озернулася на капітана і засміялася визивно і задерикувато, але в цій задерикуватості він прочитав підспудне збентеження і невпевненість, хотів пересісти з дивана на стілець поруч з піаніно, щоб дивитися на жінку хочь збоку, однак подумав, що, може, заважатиме їй, і лишився на дивані, звідки бачив лише потилицю пані Марії. Зітхнув і поклав руки на коліна, наче не пані Марія, а саме він мав складати екзамен, певно, він тривожився за неї більше, ніж вона сама за себе, бо озирнулася ще раз і мовила високим і ненаруральним голосом, мов конферансье на концерті:

– Композитор Чайковський. Французька пісенька.

Торкнулася клавішів і пройшлася по них пальцями – Толкунов здивувався, бо справді почув музику, не просте брязкання, а мелодію. Людина зі слухом чи елементарно обізнана з музикою, либонь, знайшла б у грі пані Марії тисячу недоліків, але Толкунову подобалось – він дивився, як високо підводить руки пані Марія, як бігають її пльці по клавішах, як напружилася в неї і почервоніла під високо піднятим і заколотом шпильками волоссям потилиця, і подумав, що музика дається пані Марії нелегко, можливо, як йому затримання особливо небезпечних диверсантів.

Капітан підвівся і тихенько, навшпиньках обійшов іі, став так, щоб побачити в профіль, витягнув шію і застиг у позі хлопчака, який випадково побачив недозволене й навіть суворо заборонене, але настільки цікаве, що можна ризикнути й підти на будь-яке покарання.

Пані Марія грала старатливо, вона старалася так, що висунула кінчик язика, дихала важко і приспішливо – нараз Толкунов усвідомив, що і старатливість, і знервованість викликані його присутністю, що пані Марія це робить саме для нього і їй зовсім не байдуже, яке враження справить її гра на капітана.

Толкунов нечутно відступив до дивана і сів обережно, аби не рипнула жодна пружина, відчув, що музика схвилювала його, – може, вперше в житті якась французька пісенька, а не марш чи стройова бравурна пісня так подіяла на нього, і, коли згас останній акорд, він підвівся і зааплодував голосно ій радісно, як запеклий театрал улюбленному артистові.

Бачив як підвелася з-за інструмента пані Марія, як щасливо і спантеличено озирнулася на нього, як почервоніла від задоволення і навіть зробила щось подібне чи то до поклону, чи то до кніксену, це зовсім розчулило його – Толкунов ступив уперед і взяв пані Марію за руку, стиснув її і нараз відчув, що міг би й поцілувати, але одразу ж відкинув цю думку як недостойну й недоречну, потиснув руку ще раз і мовив зовсім відверто:

– Здорово.

– Ви й спрвді вважаете? – зашарілася, та очі радісно зблиснули.

– Звичайно, я не знавець, але сподобалось.

– Мені приємно чути це.

– Ніколи не гадав…

Пані Марія удавано недбало махнула рукою.

– Так, для душі, – заперечила. – Кажуть, музикою слід займатися серьозно, а мені випадає нечасто, та й піаніно нема.

Толкунов хотів сказати, що це не така й велика проблема, що гроші, зрештою, можна зібрати, он хлопці мають які трофейні акордеони, а він не гірший за інших, правда, допомогає сестрі, проте має трохи заощаджень, але промовчав, а пані Марія рішуче закрила кришку інструмента.

Толкунов не просив її зіграти ще, десь підсвідомо розумів, що жінка вклала у французьку пісеньку всі свої емоції, що краще вона сьогодні вже нічого не зіграє і що нинішній вечір дався ій не так уже й просто.

Капітан не відпускав руки пані Марії, а вона не робила спроб відняти її, спробував пригорнути до себе жінку, та зовсім невчасно до кімнати зазаирнула пані Мирослава й повідомила, що чай готовий, – пані Марія вивільнила руку й, взявши капітана за лікоть, повернула його до дверей, а Толкунов, йдучі до кухні, звідки вже пахло чаєм, думав: найкращий в світі чай вже не смакуватиме йому.

Але пані Марія тримала за лікоть капітана міцно, це трохи поліпшило йому настрій, і Толкунов зовсім спокійно сприйняв дзвінок у передпокої і появу Бобрьонка – майор цілком резонно догадався, де вони з пані Марією. Він спорожнив аж дві чашки чаю, поблажливо вислухав капітанові відгуки щодо виконавської майстерності пані Марії. Толкунову, правда, не дуже сподобалась ця поблажливість, однак він промовчав, вирішивши: ніщо не зіпсує йому цей вечір, навіть не зовсім своєчасна майорова поява.

Толкунов подивився на пані Марію, вона одразу зрозуміла його й ледь помітно на знак згоди опустила вії, і капітан нараз збагнув, що жити на світі варто не тільки заради знешкодження чергового диверсанта чи резидента, котрий ось уже який день вислизає з їхніх рук, а й заради цього погляду з напівопущених вій і посмішки, від якої в пані Марії з'являються на щоках найсимпатичніші ямочки.

Прочісування Богданівни почали з шостої ранку кількома групами, поділивши між ними численні вулиці й завулки. Бобрьонкові з Толкуновим дісталася довга кривуляста вулиця від кінцевої трамвайної зупинки й чотири невеличких бічних. Вулицю було забруковано, і обабіч тягнулися викладені цементними плитами тротуари, та до завулків цивілізація ще не дійшла і в дощову погоду до крайніх садиб діставалися хіба що в гумових чоботах.

До десятої ранку розшукувачі проминули лише половину вулиці й зараз повернули до бічної, де стояли чотири будинки за високими дерев'яними парканами.

Хвіртка першої садиби була розчахнута, й Бобрьонок зайшов, не стукаючи. Будинок стояв біля самих воріт, а за ним росли величезний волоський горіх і ще кілька плодових дерев, попід якими буяли бур'яни. Взагалі садиба вражала невхоженістю – ні клумб з квітами, ні грядой з городиною, дерева, кілька смородинових кущів і бур'яни.

Толкунов випередив Бобрьонка і обігнув будинок, щоб подивитися, чи нема другого виходу. Не знайшовши, все ж зробив знак двом солдатам, що супроводжували їх, зайняти місця в саду – тепер вони оточили будинок, і ніхто не міг залишити його непоміченим.