Бобрьонок голосно покахикав, та в будинку панувало мовчання. Майор почекав кілька секунд і піднявся на ґанок. Подзвонив, але безрезультатно, можливо, дзвінок не працював, і майор постукав делікатно, пучками, ніхто в відгукнувся, Бобрьонок смикнув двері, вони не піддалйсЯі і тоді майор постукав голосно, кулаком.

– Невже нікого нема? – Толкунов став поруч і затарабанив владно й настирливо.

– Ну, чого бешкетуєш? – почувся нарешті за дверима тихий старечий голос, і двері відчинила бабуся – старезна, запнута чорною хусткою і з палицею в руці.

«Зовсім баба-яга», – роздратовано подумав Толкунов і запитав також роздратовано:

– Чому не відчиняєте?

– Так не дочуваю ж, – нараз стара посміхнулася йому зовсім ласкаво, і Толкунову зробилося соромно, що навіть подумки облаяв її. – Стара вже, синку.

Бобрьонок виступив уперед і пояснив:

– Патруль з комендатури міста. Перевірка документів. Хто, крім вас, є в домі?

– Я сама, синку. Проходьте, чого стояти на ґанку? – Вона повернулася і пішла, важко спираючись на палицю, хильцем і човгаючи ногами, взутими в капці без задників.

Бабця зупинилася на порозі великої, темнуватої і неприбраної кімнати – на столі стояв брудний посуд, а на тахті хтось полишив пожмакану ковдру. В кімнаті була атмосфера того ж запустіння і невхоженості, що й на дворі. Бобрьонок зайшов до неї, а Толкунов лишився в передпокої – майор знав, що той зараз обдивиться помешкання, хоча й без цього догадувався, що в цьому домі нема тих, кого вони розшукують.

– Ти сідай, синку, а я постою, – бо мені встати й розігнутися потім важко, як ляжу, то вже лежу й лежу…

– Хто господар будинку? – запитав Бобрьонок, проігнорувавши бабусине запрошення.

– Моя дочка, хто ж іще?

– Прізвище?

– Волянючкою зветься. Волянюк Наталія Петрівна. – Де вона?

– На роботі. У крамниці працює.

– Хто ще живе з вами? – Бобрьонок запитував, не підвищуючи голос, бабця відповідала одразу, отже, чула добре, – виходить, казала неправду, й це не сподобалося майорові. Зовсім притишив тон, бабця зиркнула на нього невдоволено й мовила, дивлячись прозорими й бляклими від старості очима:

– Ти, синку, мене не перевіряй, я – коли як, іноді добре чую, ` іноді щось найде – у вухо горлай, анічичирк…

Бобрьонок засміявся і повторив запитайня:

– Хто з вами живе?

– Ніхто.

– Тільки ви з дочкою?

– Так.

– А чоловіки?

– Один був, зять мій, та на війні.

– Давно?

– Одколи совіти прийшли.

– Квартирантів не маєте?

– Бог милував.

У дверях з'явився Толкунов, він подав знак, що все в порядку, і Бобрьонок просто так, для годиться, поставив бабусі ще одне запитання:

– А у ваших сусідів?.. Не знаєте, квартиранти є? Може, військові мешкають?

– Та мешкають, – ствердила стара. – У брата мого мешкають, на сусідньому подвір'ї.

– Вашого брата?

– Так, Картошем зветься. Сергій Петрович Картош, поруч за зеленим парканом.

– І багато в нього військових?

– Двоє.

– А ви їх, бабусю, бачили?

– Чом не бачити, по сусідству жиємо.

– І в яких же вони чинах? Бабця стукнула палицею об підлогу.

– Попитай щось легше. Не розбираюсь я у ваших чинах.

Бобрьонок повагався трохи й витягнув з нагрудної кишені гімнастерки фото вбитого агента. Показав бабусі.

– Не один з них?

Вона взяла знімок покрученими пальцями, вдивлялась жадібно й цікаво, але похитала головою і віддала фото з жалем.

– Не знаю, – мовила скрушно. – А за що його вбили? Бобрьонок зігнорував її запитання і сказав розчаровано:

– Отже, не він…

– Не знаю, – повторила. – Я цих військових, що в брата мешкають, зблизька не бачила.

Бобрьонок рішуче відібрав у неї знімок, зиркнув Толкунова – той зрозумів його без слів і вислизнув на по двір'я. А Бобрьонок посунув за ним, супроводжуваний бабусею.

– Ми квартирантів не пускаємо, – сказала йому вслід. – Дочка працює, я вже немічна, а за квартирантами ходити слід, особливо за військовими, і те їм треба, і те дай, а де взяти? Одні клопоти… А брат у мене ще молодий, на п'ятнадцять років молодший, і будинок у нього вільний, сини в армії, а він ще гроші любить…

Ця інформація вже не дуже цікавила Бобрьонка – проминув розчахнуту хвіртку й побачив, що Толкунов з патрульними солдатами заходять до садиби за зеленим парканом…

Вона була повною протилежністю попередній. Чисто підметена цегляна доріжка від хвіртки до будинку, обсаджена квітуючими жоржинами, побілені яблуні, що гнулися під вагою червоних плодів, розпушена навколо аґрусових та смородинових кущів земля.

Толкунов з солдатами швидко подолали відстань до будинку, капітан югнув за ріг, мало не одразу визирнув звідти й поманив Бобрьонка. Майор не забарився, обігнув дім і побачив сухого, сивого, одягнутого в темну фланелеву сорочку дідугана. Той дивився на капітана спантеличено, а Толкунов, зробивши йому знак, аби мовчав, швидко підвівся на ґанок і зник за дверима.

Майор підійшов до старого, запитав:

– У вас квартирують військові?

– Я вже сказав капітанові, тераз їх нема.

– Коли пішли?

– Вчора.

Майор стримався, щоб не вилаятися. Витягнув фото білявого шпигуна, подав дідові.

– Федір!.. – вигукнув той здивовано. – Що з ним?

– Один з ваших постояльців?

– Так, лейтенант Федір Гріш.

– А другий?

– Майор Гаркуша.

– І давно вони у вас?

– А як червоні зайшли…

– І весь час тут?

– Ну чому ж тут? Люди військові, сьогодні вдома, завтра пошлють кудись.

На ґанку з'явився Толкунов. Не сказав ні слова, тільки похитав головою.

– Вони? – запитав лаконічно.

Бобрьонок кивнув.

– Пішли, діду, до хати, – запропонував, – бо розмова в нас не така вже й проста..

– Пішли, – погодився охоче. – Чом не побалакати? А що з Федором? Такий гарний хлоп…

Майор не відповів – пропустив старого поперед себе й війшов на ґанок. Толкунов, наказавши солдатам чатувати на подвір'ї, рушив за ним.

Дім складався з двох досить великих кімнат, кухні й комірчини. Не треба було й запитувати, де мешкали квартиранти, – у більшій кімнаті, з вікон якої добре проглядалася хвіртка. Тут стояли два акуратно заправлені ліжка, біля одного з них лежала на тумбочці розкрита книжка, й протяг гортав сторінки.

Бобрьонок розчинив шафу. Кітель з майорськими погонами й двома орденами – Червоного Прапора та Вітчизняної війни другого ступеня, валіза й мішок з речами.

Толкунов поклав валізу на стіл, а майор узявся за мішок. Швидко перебрали речі й не знайшли нічого підозрілого: білизна, гімнастерки, одеколон, мило, шкарпетки. Книжки радянських видавництв – жодної фотографії, зошита, блокнота, жодної дрібниці, якими обростають військові у своїх мандрах по фронтових дорогах.

Господар здивовано дивився на самоправство військових з червоними пов'язками на руках, нарешті не витримав.

– То, прошу вас, у мене також мешкають офіцери, бачите, – тицьнув пальцем на розкриту шафу, з якої визирав кітель з орденами, – фронтові герої, а ви, не питаючись дозволу!.. На якій підставі, прошу я вас?

Бобрьонкові не хотілося сперечатися з ним, то більше до часу відкривати справжню мету їхніх відвідин. Пояснив:

– Бачили, шановний, загинув лейтенант Федір Гріш. Убито його, от і розбираємось…

Старий збентежено покрутив головою.

– Файний хлоп був, – мовив розгублено. – Хто ж його? Бо фронт, вибачте, далеко.

– Фронт зараз усюди, шановний, – пояснив Толкунов. Він міг би сказати, що одна з найнебезпечніших ділянок фронту ще вчора пролягала по зовні мирній та навіть ідилічній дідовій садибі за зеленим парканом, однак тільки кахикнув і витрусив з валізи решту речей. Обстукав дно і, упевнившись, що нема подвійного, перезирнувся з Бобрьонком. Той зрозумів його й наказав господареві:

– Ви, Сергію Петровичу, почекайте в своїй кімнаті. Ми вас покличемо, згода?

Офіцери з червоними пов'язками знали навіть, як його звати, певно, це зовсім переконало старого, що люди справді державні й мають право порядкувати в помешканні.