– Я дуже перепрошую, зараз одягнуся, не знав, що такий шановний пан…

– Не треба,-зупинив його Бобрьонок, – дві хвилини, більше я вас не затримаю.

Сойка знову потупцював босими ногами, позіхнув і погодився:

– То дуже прошу.

– Ви рекомендували Картошеві в пожильці офіцерів?

– Ну, це ще як розуміти…

– Отак і кажіть: рекомендували?

– Один знайомий поцікавився: у кого є вільне мешкання. Щоб окрема кімната, без дітей і тощо. Спокійно, отже… я і сказав: у Картоша.

– Що за знайомий?

– А-а, є такий, проноза… Дмитро Рубас, у нас на станції працює.

– Ваш добрий знайомий?

– Та ні – «здрастуй, до побачення»… Просто знає, що на Богданівці, а тут люди в своїх будинках живуть, спокій, виходить, і тиша.

– А ви тих офіцерів, Рубасових знайомих, бачили?

– Чому не бачити? Вони не ховалися.

– У місті зустрічали?

– А я в місті рідко буваю. Відчергував – і додому. Справ вистачає.

– Отже, ні з ким їх не бачили?

– Ні. – Сойка позіхнув і запитав: – А що вони?

– Нічого, – відповів Бобрьонок. Йому вже стало ясно: навряд чи Сойці відоме щось цікаве. Майор попрощався з господарем, той позіхнув ще раз і пішов досипати, а Бобрьоиок повернувся на вулицю.

«Віліс» гарчав мотором під Сойчиним подвір'ям. На задньому сидінні поруч Толкунова влаштувався Картош, і видно було, що йому зручно й приємно, всім своїм виглядом показував, якою поважною і значною особою став, – дивився на сестру, що вийшла з подвір'я, зверхньо, і Бобрьонок подумав, як мало іноді потрібно, щоб виявилася та чи інша риса людського характеру.

Майор сів попереду, Картош відкинувся на спинку сидіння і помахав сестрі рукою – зовсім як офіційна особа, що прощається з підлеглими, але Віктор рвонув машину, й діда кинуло вбік, певно, він міг випасти з «віліса», і Толкунов притримав його за плече. Либонь, увесь ефект був зіпсований, та дід оговтався швидко – випростався на сидінні й застиг бундючно, лише скошуючи очі на перехожих.

Вони зайшли до офіцерської їдальні й зайняли окремий столик. Це також сподобалося Картошеві – присунув до себе тарілку з закускою, однак Бобрьонок попросив:

– Гляньте, діду, чи нема тої дівчини? Білявої, з якою бачили ваших пожильців?

Залом сновигали офіціантки з підносами, кілька з них були фарбовані блондинки, і Картош почав розглядати їх. Він цікаво крутив головою, видно, дуже хотілося прислужитися своїм новим знайомим, проте Федорової дівчини серед білявок не впізнав. І тоді Бобрьонок, лишивши старого з Толкуновим, подався до начальника їдальні.

Моложавий, але статечний капітан інтендантської служби зрозумів його, з півслова. Він сам не без інтересу подивився на фотографію того, хто видавав себе за лейтенанта Федора Гроша, і похитав головою: на жаль, не запам'ятав цього офіцера. Але в дівчат, він висловив своє глибоке переконання в цьому, на таких молодиків значно краща пам'ять. І зараз він організуе офіціанток.

Перші дві дівчини, яких інтендант привів до кабінету, якщо можна було назвати кабінетом закапелок за кухнею завлений ящиками, не впізнали Федора. Роздивлялися уважно та штовхали одна одну ліктями, їх явно цікавив більше Бобрьонок, особливо жіночку з високими грудьми, на майорів смак, надто високими; до того ж відверто оголеними. Офіціантка поправила фартух, від чого її груди випнулися ще вище, й мовила скрушно:

– Хто це його? Гарний лейтенант!

– Він столувався у вас. Не пам'ятаєте?

– Не в мене.

– Хіба пам'ятаєте всіх своїх клієнтів?

– Ну, мабуть, не всіх, багато тут… – либонь, хотіла сказати «підтоптаних та зовсім старих», але додала: – різних офіцерів… А цей ставний…

Вона ще раз стрельнула на Бобрьонка очима й пішла у супроводі подруги, кинувши на прощання:

– А ви, майоре, сідайте за мій столик, не пошкодуєте. Готують у нас смачно, а я не затримаю.

Інтендант привів ще двох дівчат мало не одразу, однак вони також не впізнали Гроша. Потім до закапелка зайшли аж троє, вони ледь втиснулися в нього, стояли, розглядаючи фото, передавали з рук у руки, і нарешті висока й повнувата, але зовсім ще молода офіціантка вигукнула:

– Дівчатка, це ж Людчин лейтенант, Федько!

– Так, Федько, – ствердила друга, – що з ним?

– Загинув, – коротко пояснив Бобрьонок, відчувши приспішений стукіт серця. – Кажете, Людчин?

– Людки Платової, – пояснила висока дівчина. – Вона з ним гуляє. Гуляла… – поправилась.

– Давайте сюди вашу Люду Платову! – Бобрьонок зрадів, певно, як учений, котрий усвідомив, що зробив відкриття.

– Вихідна, – остудив його інтендант,

– Адреса?..

– Тут недалеко, біля Личаківки. Хочете, покажу?

Майор хотів, і навіть дуже, – інтендант третім умостився на задньому сидінні, і «віліс» рвонув по Пекарській до очаківського кладовища.

Людмила Платова мешкала в маленькому приватному будиночку, інтендант, видно, добре знав свої кадри, бо просто потарабанив пальцями у вікно поруч входу, і фіранка одразу відсунулась. Бобрьонок побачив справді вродву блондинку з пишним волоссям.

– Вийди, Людо, – наказав інтендант.

Дівчина кивнула, проте з'явилася не одразу: що ж, ди, бонь, нема на світі жінки, яка не затримується.

Майор нетерпляче постукав підбором чобота, в душі клянучи всіх жінок світу за тягомотність. Нарешті Платова визирнула з дверей і запитала:

– Ви всі до мене?

– Певно… – почав інтендант.

– І цей? – тицьнула пальцем у Картоша. – Йому ж скоро сто років.

Бобрьонок поморщився: невихованість і навіть грубість Людмили Платової розсердили його.

– Гадаєте, гуляти до вас приїхали? – запитав роздратовано.

Але офіціантка не збентежилась:

– Компанія підходяща, і можна дещо організувати… А дідуся одразу покладемо люлі-люлі…

Толкунов підійшов до неї, міцно взяв за лікоть.

– Облиш, – наказав суворо, – і не блазнюй. Теж мені бандерша знайшлася. – Взяв у Бобрьонка фото Гроша, підніс мало не під самісінькі очі Платової. – Твій хахаль? – запитав.

Бобрьонок побачив, як кров відлила від щік дівчини. Нахабство сповзло з неї одразу, обличчя витягнулося, і очі злякано закліпали.

– Федір! – вигукнула. – Як же так?

– Знаєш його? – Толкунов сильніше стиснув її руку.

– Федір Гріш…

– Усе правильно. А його товариша майора знаєш?

– Гаркушу?

– Кого ж іще, звичайно, Гаркушу, де він зараз?

– У Стефки.

– Не помиляєшся? – запитав Толкунов, наче знав і Стефку, і де вона мешкає.

– Учора ми просиділи разом цілий вечір. Але ж Федір! Гаркуша казав: у відрядженні.

– З якого не повертаються, – уточнив Толкунов. – І майор залишився у Стефки? – нарешті він відпустив лікоть дівчини, і та почала розтирати почервонілу шкіру.

– Стефка закохана в нього по вуха, – повідомила. – Майор хоче одружитися з нею.

– Він ночував у Стефанії?

– А що, заборонено?

– Хто така Стефка?

– Ященко? – раптом запитав інтендант у Платової. Та кивнула й начальник їдальні пояснив розшукувачам: – Стефанія Ященко, наша офіціантка.

– Вона, працює сьогодні?

– Так.

– Ми не бачились з нею?

– Ні, ще не встигли.

Толкунов подумав, чудово, що Ященко не встигли по казати фото Федора Гроша, проте офіціантка, котра впізнала його, могла бовкнути… А ця Стефанія Ященко повідомити Гаркуші…

Він зиркнув на Бобрьонка, певне, майор думав так само, бо наказав:

– Швидше… швидше назад до їдальні!

Картош також посунув до машини, та капітан зупинив його.

– Їдь додому, діду, – попросив. – Нікому й нічого не кажи, повертайся на Богданівку й тримай язика за зубами.

Дід зупинився на тротуарі розгублено, а Толкунов підштовхнув до «віліса» біляву красуню. Власне, тепер вона була не дуже потрібна розшукувачам, та про всяк випадок воліли мати під руками.

Вони повернулися до їдальні вчасно, як на розсуд Бобрьонка, навіть дуже вчасно, бо Стефанія Ященко вже знала про загибель Федора Гроша. Та й як могла не знати, в жіночому колективі приховати взагалі нічого неможливо, особливо таку звістку. Щоправда, смерть лейтенанта не дуже вразила Ященко, стояла в інтендантовому закапелку зовсім не засмучена, і цікаві вогники горіли в її очах.