– У вас удома телефон є? – це було найперше запитання Бобрьонка.

– Звідки? – похитала головою, і в майора трохи відлягло від серця: отже, попередити Гаркушу ще не встигла.

– Знаєте майора Гаркушу?

Облаччя Ященко розпливлося в щасливій посмішці, і и відповіла гордовито:

– Це мій майбутній чоловік!

– Де він?

– А в мене. Де ж іще?

– У вас на квартирі?

– Звичайно. Чекає мене.

Майор зітхнув зовсім спокійно – тепер мав змогу хоч трохи роздивитися Ященко. Жінці за тридцять, навіть під сорок, однак ще збереглася, не дуже вродлива, проте статуриста. Обличчя вилицювате, важку косу закручено на голові, вона немов відтягувала її назад, і це робило Ященко вищою і якоюсь пихатою, буцім дивилася на світ з висоти своєї величі й вважала, що все мусить обертатися навколо неї. Цю зверхність майор уловив і в погляді, який жінка кинула на нього, і нараз усвідомив, від чого все це в Ященко. Ще вчора була звичайнісінькою офіціанткою, яких багато, без певного становища й особливих перспектив, самотня жінка під сорок починає вже втрачати впевненість у собі, але від сьогодні Ященко відчуває себе зовсім іншою, офіцеровою дружиною, панею майоровою, як кажуть у Львові, це відразу поставило її на кілька щаблів вище над усіма офіціантками, мабуть, зрівняло з самим начальником-інтендантом, принаймні має право розмовляти з ним і якимсь не в міру допитливим майором на рівних, а враховуючи жіночу психологію, і зверхньо.

На якусь мить Бобрьонкові зробилося шкода Стефанії Ященко, та лише на мить, не мав часу на сентименти й копирсання в жіночій психології.

– Ваша адреса? – запитав.

– Вулиця Костьольна, тридцять сім. П'ятнадцята квартира.

– На якому поверсі?

– П'ятий. Але для чого це вам?

– Дізнаєтесь, шановна Стефаніє, як вас по батькові? Василівна? Свого часу про все дізнаєтесь. Квартира окрема?

– Так, – одповіла не без пихи. – Окрема двокімнатна. А що з Федором? Як загинув?

Нарешті вона згадала про Гроша, проте без тривоги та особливого співчуття, і майор подумав, що Ященко жінка егоїстична, а може, поглинула в свої почуття і відгородилася ними від навколишнього світу.

– Отак от, загинув… – одповів невизначено й запитав: – Коли Гаркуша на вас чекає?

– Через півгодини закінчую.

Бобрьонок подумав, що Гаркуша міг просто переночувати в офіціантки й давно вже накивав п'ятами, може, йому потрібна була тільки ночівля, але навряд чи: закрутив голову жінці, пообіцяв одружитися, щоб відлежатися в її квартирі, замести сліди. Однак в будь-якому випадку слід було поспішати, й він мовив тоном, що виключав заперечення:

– Зараз ми з вами, Стефаніє Василівно, підскочимо до вас на Костьольну. Маємо справу до майора Гаркуші.

– Робочий день не скінчився…

– Начальство відпустить, так? – майор зиркнув на інтенданта, і той нахилив голову.

– От бачите, все гаразд, прошу до машини. – Він кивнув Толкунову, капітан зрозумів його й пішов з жінкою, а Бобрьонок набрав номер телефону Карого. Виразно зиркнув на начальника, їдальні й той полишив кімнату. Майор доповів Карому про нові обставини з розшуку.

– Костьольна, тридцять сім? – перепитав полковник. – Висилаю на допомогу Сулімова з п'ятьма солдатами. Будинок оточите. Як братимете?

– Позичимо ключі в офіціантки.

– Її в квартиру не пускайте.

– Звичайно, Вадиме Федотовичу. Сулімова чекаємо на Костьольній за два квартали. Цей Гаркуша, мабуть, тертий вовк і брати доведеться акуратно.

– Я виїду сам.

– Ні, Вадиме Федотовичу, – заперечив Бобрьонок дещо фамільярно, зрештою, вони з Карим з'їли пуд солі й міг собі іноді це дозволити, – це не полковницьке діло – брати шпигунів.

– Вважаєте?.. – не зовсім упевнено мовив Карий. – Що ж, дійте, майоре.

Дім на Костьольній стояв у шерезі таких самих кам'яних велетнів, пліч-о-пліч з іншими, був, правда, на поверх вищий за чотириповерхових сусідів і, певно, пишався з цього, бо втупився аж у самісіньке небо крутим червоний черепичним дахом. Через півгодини він був непомітно оточений, і Бобрьонок, взявши ключі в Ященко, залишив її в машині на сусідній вулиці під Вікторовим наглядом. Знав, що'з її квартири є один тільки вихід, тримав ключ від цих дверей і разом з Толкуновим повільно піднімався сходами.

Стефанія пішла на роботу вдосвіта, Гаркуша пролопотів босими ногами до виходу, перевірив, чи добре замкнуті двері і знову заліз до теплої постелі. Задрімав одразу, спав спокійно й бачив рожеві сни: начебто сидить він на березі широкої річки, якою пливуть білі святкові пароплави, з них до берега долітають веселий сміх і музика, паролави наближаються все ближче до Гаркушиного берега, а він бере шмайсера й дає довгу чергу – люди на пароплаві починають метушитися, дехто стрибає з борту у воду а Гаркуша все б'є по них довгими чергами, й на душі в нього світло й радісно.

Остаточно прокинувся Гаркуша вже після дев'ятої, розморений теплою постіллю і солодкими снами. Пружно підвівся і одразу скинув сни, пробіг по квартирі, прислухаючись, та не помітив нічого тривожного.

Зробив зарядку – до поту й знеможення, звик триматися в формі й не дозволяв собі жодного розслаблення. Потім прийняв холодний душ і з задоволенням розтерся чистим рушником, якого дістала з комода Стефанія.

Гаркуша посміхнувся, згадавши, як заклопоталася вчора, побачивши його. Типова квочка. Але чистійка, все в квартирі вилизане, а простирадла накрохмалені й пахнуть одеколоном.

Головне ж: має зовсім окрему квартиру, про яку знав тільки Федір. Однак Федора нема, і ніхто не може навести на нього чекістів.

Лише подумавши про це, Гаркуша відчув, як настрій в нього почав псуватися. Це ж треба, вони разом з гауптштурмфюрером Кранке продумали всі варіанти, здавалося, їхня, група у Львові, законспірована так, що Смершеві ніколи не дістатися до неї, – і ось провал за провалом. Спочатку Грижовська, потім Федір і Рубас, справді, можна повірити, що енкаведистам допомагає сам чорт. Але до цієї квартири їм не дотягнутися…

Подумавши про це, Гаркуша зіщулився. Але ж в разі чого, й він тут, як у «мишоловці». П'ятий поверх- не вистрибнеш…

Повісив рушник і заходився голитися. Звик дотримуватися гігієни, сам прав собі білизну й голився щодня. Звичайно, якщо були для цього умови.

Після гоління Гаркуша обтерся одеколоном, постояв ще перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням. Як не як, а в цієї Стефанії губа не з лопуцька, навколо такого чоловіка та ще й з майорськими погонами можна й потанцювати. Тим більше, жінці вже за тридцять і не з перших красунь, тіло, правда, розкішне і в ліжку активна – згадавши ніч, Гаркуша потягнувся, як кіт, відчувши в усьому тілі приємну млість. Але одразу осмикнув себе – не розслаблюватися. Тут, у Львові, ти не для любовних утіх, на твої повідомлення вже другий день чекають у «Цепеліні», а ти шкіриш зуби власному відображенню в дзеркалі.

Проте що зробиш, обставини бувають вищі за людину. Тепер він без зв'язку, і єдиний вихід – пробиватися крізь лінію фронту. Перечекати тут, у Стефанії, кілька днів, поки енкаведисти зовсім не заспокояться, а там хай про нього турбується Палків, цей бандерівський курінний має зв'язки та явки, й перейти фронт у Карпатах не так важко.

Гаркуша ще кілька разів присів, відчуваючи пружність м'язів, – сили йому не позичати, і енкаведистам за ним не угнатися.

Але думка про Смерш знов навела його на невтішні роздуми, і Гаркуша підставив дзиґлика під вузьке, засклене матовим склом віконце, що вело з ванної. Видно, його давно не розчиняли, бо піддалося важко, проте Гаркуша все ж розчинив його й висунувся.

Нічого втішного, вікно виходило кудись у двір, певно, на зовсім іншу вулицю, вузький кам'яний мішок, типовий для старовинних міст.

За кілька метрів від віконечка гострий черепичний дах сусіднього чотириповерхового будинку, далі ще дахи – дахи ледь не до обрію, і всюди люди, багато тисяч людей, серед яких він, Ігор Гаркуша, мусить почуватися в цілковитій безпеці.