Пані Віра, критично оглянула пожмаканий Штунів піджак, видно, не дуже-то й погодилася з визначенням «дорогий гість», але заперечити не насмілилась. А Юрко, дожувавши шматок сала, нарешті відірвався від столу й подякував поштиво. Знав, що отець Василь полюбляє поштивість, він звик до неї в церкві – підносила його над буденним світом, робила значнішим і впливовішим, ніж був насправді. Це, звичайно, не заважало святому отцю не цуратися мирських справ, особливо коли йшлося про пожертвування, бо справи церковні не відділяв від справ особистих, та й як може бути інакше: пастир завжди невіддільний від своєї пастви.

Вони всілися в модерно обставленій вітальні панотця обабіч журнального столика, на який пані Віра поставила паруючий кавник і чашечки, але отець Василь наче забув про каву, подивився на Юрка пильно й наказав:

– Розповідай.

Хлопець засовався на стільці.

– Але ж, святий отче, вийшло якесь дике глупство, навіть не знаю, з чого почати…

– Чому стрижений?

Юрко підібрався. Панотець одразу взяв бика за роги, стрижена голова виказувала Штуня, майор з полковником обговорили цю проблему й вирішили, що можна сказати правду, – брехня тут ніяк не пройде й можна тільки заплутати хлопця.

Тому Юрко й відповів, дивлячись на отця Василя чесними й чистими очима:

– Постригли. В армії постригли.

– Як так? – щиро здивувався священик. – Наскільки мені відомо, ти з Мухою…

Отже, подумав Штунь, Сорока справді у Львові, бачився з отцем Василем і розповів йому про гріпс і те, що сотник Муха з Гімназистом вирушили на зустріч з гітлерівськими диверсантами. Або довідався про це з інших джерел. Зрештою, це не мало значення, про події саме двох останніх тижнів ніхто знати не міг, і Штунь не зовсім тактовно перебив панотця:

– Це таємниця, святий отче, і я не маю права нічого казати про наше з Мухою завдання.

Єгомосць схвально нахилив голову.

– Так, догодився, – але чого ж ти тоді хочеш?

Ювко з'образив на обличчі щире здивування. Мовив настирливо:

– Святий отче, ви знаєте мене з дитинства, ви благоовили мене на тернистий шлях боротьби з совітами. Крім вас у мене тут нема нікого, невже ви залишите мене без допомоги, принаймні без поради?

Отець Василь нарешті згадав про каву, а може, це знадобилося йому, щоб виграти час і обмізкувати Штуневі слова. Налив Юркові півчашки, собі ж по вінця, відпив і сказав твердо:

– Ти мусиш розповісти все, розумієш, усе до дрібниць, де був і що робив два останніх тижні. Інакше розмови в нас не вийде і я нічого не зроблю для тебе.

– А служба безпеки! – удавано жахнувся Юрко. – Ви знаєте, що робить вона з базікалами?

– Зараз для тебе служба безпеки – один я.

– Слухаю і корюся.

– Це я слухаю.

Юрко важко зітхнув і почав розповідати. Спочатку правду: як велося в Сорочиному курені, як за завданням курінного вирушили з сотником Мухою та іншими стрільцями до Квасова, як зустріли там німецьких агентів. Як знайшли галявину для посадки літака, як агенти зв'язувалися з кимось по радіо, як чекали літака й так не дочекалися. Тоді старший групи наказав радистові терміново викликати якесь начальство, і його повідомили, що попереднє завдання відміняється. Тепер вони мусили збирати відомості про дислокацію та пересування військових частин, самі ж переховувалися в схроні під Квасовом.

Одного дня старший групи наказав Юркові разом із ще одним агентом вирушити до Ковеля, щоб зібрати відомості на залізничному вузлі. Агент був одягнутий у військову форму й мав солідні документи, а Юрка з його липовою сільрадівською довідкою затримав патруль – на цей раз довідка не спрацювала, його призвали до армії, кілька днів перебував у запасному полку, з якого за першої ж нагоди втік. Пробрався до квасівського схрону, але групи там уже не було, вночі дійшов до явки на селі, там одержав цивільний одяг і пішки, обходячи великі села, де могли затримати «яструбкові» засади, дістався Львова.

Священика наче й не дуже цікавила Юркова оповідь, потягував каву й буцім дрімав, та хлопець бачив: єгомосць пильно стежить за ним з-під опущених вій і жодне слово не пройшло повз його увагу.

– Документи маєш? – нарешті запитав отець Василь, коли Юрко закінчив.

Хлопець дістав з внутрішньої кишені піджака складе ний вчетверо папірець і кілька пожмаканих п'ятірок. Подав на долоні священикові.

– Оце, святий отче, все, що лишилося в мене. Тамтий квасівський мірошник попереджав, що бумага не дуже надійна й нею можна скористатися лише в крайньому разі. Крім того, – з відразою погладив себе по стриженій голові, – отут усе без довідок написано. Варто зняти капелюха – і усім зрозуміло: втік з частини й дезертир. А за це по голівці не гладять. – Все ж начебто наперекір усім і всьому він ще раз погладив себе по круглій голові й закінчив скрушно: – Отакої… Нема мені, бідному, куди подітися, і єдина надія на вас, святий отче.

– «Яструбки» перестрівали? – запитав по паузі отець Василь.

– Один раз трапилося – вже тут недалеко, під Жовквою. Слава богу, не дуже грамотні, відбрехався.

– Востаннє де ночував?

– За Куликовом, село Загайці.

– У кого?

– А я в цьому селі маю знайомого, Стефан Мигуля, прошу я вас, ґазда заможний, ще за тамтих часів, коли з паном курінним Сорокою гуляли, з ним спізнався.

– Як так «спізнайся»?

– А пан Мигуля мав зв'язок з рухом.

– Файно, – схвалив отець Василь і критично оглянув хлопця. – Я поміркую, що можна вдіяти.

– Єдина надія на вас, святий отче.

Отець Василь креснув долонями, і в двері зазирнула, точніше, просунула голову, пані Віра.

– Нагрійте йому ванну, – кивнув на хлопця. – Білизна знайдеться?

Стара несхвально поворушила губами:

– На такого бецмана…

– У вас, пані Віро, завжди все є.

– Де б були без мене?

Отець Василь на знак згоди опустив голову.

– То переодягнете?

– Спробую.

– Йди, – наказав отець Василь Юркові, – помиєшся, бо від тебе, того, пахне… – не без відрази втягнув ніздрями повітря. – Переночуєш на горищі, там у нас ліжко стоїть. На всяк випадок, – пояснив, – далі від людських очей. А завтра все вирішимо.

Хлопець пішов, стара рушила за ним, але єгомосць зупинив її. Наказав причинити двері й тільки по тому мовив притишено:

– Вночі підете до Загайців.

– Під Куликовом?

– Так.

– Десять верст, невже не можна почекати до ранку? Туди соша, й машини ходять. За три години обернуся.

– Можна і вранці.

– Заради цього шмаркача?

– Може знадобитись.

– Так, – погодилась, – людей мало, а він хлоп молодий і тямущий. Що в Загайцях?

– Знайдете Стефана Мигулю. Попитаєте, чи ночував у нього вчора Юрко Штунь. І що знає про цього молодика.

– Попитаю.

Отець Василь подумав трохи, й невдоволена зморшка лягла на його чоло.

– Пані нікого не має в Загайцях? – поцікавився.

– З довірених?

– Звичайно.

– На жаль. Хочете про Мигулю розпитати?

– Маєте не голову, а скарб.

– З дурною головою ви б мене не тримали, отче.

– Так, не тримав би.

– Я про Мигулю в отця Никанора попитаю. Єгомосць невдоволено поморщився.

– П'є й базікало.

– Але паству мусить знати.

– Однак він у Куликові…

– Повинен мати своє око у Загайцях.

– Та повинен.

– От і дізнаємось.

– Тільки не баріться, пані Віро, прошу вас поспішити. Цього хлопа нам у себе тримати не годиться. Все може трапитись, шановна, час воєнний, до гріха недалеко.

– Грішні й так.

– Та грішні, пані Віро, і бог простить.

– Простить, свічку поставлю – й простить.

– Не хуліть бога, шановна, мені, служителеві святої церкви, не слід чути блюзнірство.

– Годі вже. Повернусь пополудні. – Пані Віра пішла, а отець Василь ще посидів трохи за кавою і попрошкував до спальні, де змарнував час до сну читанням зовсім не спасенної літератури – егомосць полюбляв сучасних модних письменників, суха класика з довгими описами дратувала його, а про любов читав із задоволенням, до того ж про любов цілком земну, бажано з деталями й соковитим заглибленням у суть справи, даремно, що в нього все вже в минулому, людина живе, поки пам'ятає, і отець Василь хтиво постогнував, смакуючи особливо вдалі сцени.