На станцію прибув ешелон з танками. Бойові машини були вкриті брезентом, та навіть непризвичаєне око відразу визначило б, яка саме техніка просувається до фронту.

Ешелон постояв усього кілька хвилин і повільно, брязкаючи буферами, рушив. Він поступово набирав швидкість, гуркотів по рейках, на станції на нього ніхто не звертав уваги – тут звикли до безконечних ешелонів, літерних і таких, що можуть постояти на запасних коліях, тут увесь час щось рухалося, просувалося, відкочувалося і стояло, станція жила своїм буденним життям, кожен виконував свої обов'язки, звичайно, крім гомінливих солдатів з ешелонів: користуючись стоянками, бігали за окропом, вирішували справи в продпунктах, швидко знайомилися один з одним, курили, сміялися, жартували, обмінювалися новинами й на ходу стрибали у вагони…

Бобрьонок провів затяжним поглядом ешелон з танками, зиркнув на двох офіцерів, що з'ясовували якісь стосунки поруч на пероні, й подумав, що ось так поруч нього можуть стояти ворожі агенти, не написано ж у них на чолі, що саме вони – звичайнісінькі шпигуни й що тільки вдають заклопотаність. Насправді ж перерахували всі «тридцятьчетвірки» на платформах, і найпізніше сьогодні ввечері невідома рація передасть ворогові це повідомлення.

Майор пригадав шифровку, перехоплену вчора ввечері, – власне, заради неї він і стояв на пероні вокзалу й дивився вслід літерному військовому ешелонові: «Сьогодні зі станції Стрий на Сколе прослідувала сто двадцять четверта стрілецька дивізія. Четвертий танковий корпус передислокувався в район Дрогобич – Турка. Туди ж перекинуто сімдесят вісім танків Т-34. Прибув Окремий гаубичний дивізіон. Спостерігається пожвавлений рух військових частин на ділянці Стрий – Сколе. Сьомий».

Цей «сьомий» знав приблизно стільки ж, скільки й військовий комендант станції Стрий, літній хворобливий капітан, низький, бокатий, із спадистим чолом і зовсім позбавленою рослинності головою – вона чомусь нагадувала Бобрьонку крижану гірку, з якої зручно летіти на лижах, зірватися з носа й піднятися в повітря, зовсім як з трампліна.

Зараз комендант стояв поруч. Капітан обтер квітчастою, явно трофейною хусточкою краплини поту з носа й запитувально подивився на майора. Певно, вони подумали про одне й те ж, бо комендант сердито насупився й мовив:

– Ми робимо все, що можемо, по просуванню на фронт ешелонів і забезпеченню військової таємниці на станції. І я просто дивуюсь…

– А ти не дивуйся, – грубувато заперечив Толкунов. Він скинув шинелю, тримав її під пахвою і зсунув на потилицю кашкет, був схожий на вайлуватого інтенданта чи військового фельдшера, що відстав від ешелону й просить допомоги в коменданта. – Не дивуйся, капітане, – вів далі з натиском, – бо шпигуни також не з лика шиті. Навчають же їх чогось у школах, як гадаєш?

– Певно, навчають, – погодився комендант і знову обтер носа, до того ж голосно шморгнувши ним. – А в нас, самі бачите, яка веремія, за всім не вгледиш.

– Треба вгледіти, – жорстко заперечив Толкунов.

– Усе, що можна, я зробив.

Певно, він мав рацію, цей опасистий капітан. Розшуку-вачі вже могли переконатися, що, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, комендант – енергійна й ділова людина. Він робив усе можливе й неможливе для швидкого просування військових ешелонів, та й підійти до станції, тим більше тривалий час перебувати на ній без діла не було можливості: військові патрулі систематично перевіряли документи в офіцерів та солдатів, цивільне населеная допускалося на перон лише під час посадки на поїзд, юрмилося далеко від ешелонів на привокзальному майдані, й ніхто з того галасливого натовпу не міг систематично спостерігати за їхнім проходженням. А ворожий агент був чудово поінформований: знав навіть номери частин, які передислокувалися вчора на різні ділянки фронту.

– І все ж ваші заходи недостатні, – зауважив Толкунов. Він також мав рацію, зрештою, нікого не цікавило, яких саме заходів по зміцненню охорони станції вжив комендант, бо факт залишається фактом: ворожа агентура діє на її території.

– Чи не здається вам, що і від Смершу також дещо залежить? – зауважив комендант не без єхидного підтексту.

Ця суперечка могла тривати безконечно, і Бобрьонок рішуче поклав їй край:

– Це наша спільна справа, товариші офіцери, і давайте не сперечатися.

Комендант на знак згоди кивнув, а Бобрьонок із задоволенням помітив, як до офіцерів на пероні, що привернули його увагу, підійшов патруль. Лейтенант прискіпливо перевірив документи, щось наказав офіцерам, ті, були старші за званням – підполковник і майор, засперечалися, але лейтенант, козирнувши, наполіг на своєму, і офіцери, підхопивши валізи, попрямували до вокзальної зали.

Справді, на станції зовні панував порядок, проте тільки зовні, і Бобрьонок зауважив:

– Можливо, агенти мають інформаторів серед залізничників. Давайте переглянемо особові справи.

– Ми так учинили у Львові, – пояснив Толкунов, – і не без користі.

– Чимало залізничників і тут працювало на німців, – сказав комендант. – Кадри засмічені, роботи й роботи…

– Так, – ствердив Бобрьонок, – почнемо з особових справ, крім того, капітане, сподіваюсь, у вас є довірені люди серед залізничників?

– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:

– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?

– Догадуюсь.

– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…

– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.

– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.

– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.

– Нам можна, навіть треба.

– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…

Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:

– Ще одна, перепрошую, комісія?

– Набридли?

– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.

– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…

– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.

– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.

– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.

– Чим займалася група?

– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.

Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.

Тому й мовив прямо:

– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.

– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.

– Інше маємо прохання.

– То кажіть.

– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.

Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.