Я був хворий, хворий на смерть від цих довгих мук, і, коли вони врешті розвязали мене та дозволили сісти, я відчув, що свідомість покидає мене. Вирок, грізний вирок смерти — це були останні розбірні слова, що дійшли мого слуху. Після того голоси інквізиторів змішались в один невиразний сонливий гук. Він навівав мені в душу уяву немов би кружіння, може зв’язавшися в мислі з гуготінням млинового кола. Це тривало недовго, бо зразу по тому я нічого вже не чув. Та натомість я бачив, і з яким же жахним перебільшенням! Бачив я губи суддів, убраних у чорні шати. Ці губи здавалися мені білі — біліші за папір, що на нім я оце пишу — і тонкі, аж чудно: тонкі від зусильного виразу твердости, незламної рішучости, суворого презирства до людських мук. Я бачив, що вирок моєї долі ще й досі злітав із цих губів. Я бачив, як вони корчилися смертельною мовою. Я вбачав в їхніх порухах склади мого ймення, і трепет поняв мене, бо ніяких звуків не поставало. Я побачив також, за кілька хвиль гарячкового жаху, легке і заледве помітне хвилювання чорних запон, що повивали стіни покою; і тоді мій зір притягнули до себе сім високих світильників на столі. Зразу вони мали вигляд милости і видавались мені стрункими білими янголами, моїм спасінням; аж потім ураз смертельний нуд поняв мою душу, і я відчув тремтіння у кожному фібрі тіла, мов би торкнувся гальванічної батареї, а янгольські постаті стали безтямними привидами з головами із полум’я, і я бачив, що від них мені нема чого сподіватись. І тоді в мій розум закралась, як повний музичний тон, гадка про те, що солодкий мусить бути спокій в могилі. Ця думка прийшла крадькома і потиху, і, здавалось, минуло багато часу, заким я повно збагнув її, але саме як розум мій спромігся нарешті як слід відчути і повітати її, раптом постаті суддів як чудом пощезли із-перед мене; високі світильники поринули в ніщо; їхнє полум’я зовсім зникло; чорна темрява наступила; всі чуття, здавалось, заникли у шаленім нагальнім низходженні, мов би дух мій спадав у Гадес.* Тоді світ мені став мовчання, і нерухомість, і ніч.

Я зомлів; але й тут іще не скажу, щоб свідомість зовсім утратилась. Що саме з неї лишилося, я не спитуюсь визначити, ні описати; але ж не все утратилось. В найглибших снах — ні! В гарячкових марах — ні! В непритомності — ні! В смерті — ні! І в домовині не все втрачається. Інак бо не має людині безсмертя. Збуджуючись із найглибшого сну, ми пориваєм тонесеньку, мов павутиння, тканину якогось марення. Але секунду по тому (така ця тканина має бути тендітна) ми уже не пригадуємо, про віщо ми марили. При повороті з непритомности до життя буває дві стадії; перша — чуття психічного чи духовного існування, друга — чуття існування фізичного. Річ імовірна, що, коли б ми, досягнувши другої стадії, спроможні були відтворити вражіння від першої, ми знайшли б у них проречисті спогади про ту прірву, що є по той бік. І ця прірва — що вона є? Як врешті ми можемо відрізнити її невловимі тіні од тіней могили? Та коли ці враження з того, що я назвав тут першою стадією, не даються у пам’ять на наше жадання, хіба ж по довгому часі не приходять вони непрохані, так що ми лиш чудуємось, звідки вони прийшли? Хто ніколи не був в непритомності, той не побачить дивні палаци і химерно знайомі обличчя в жарінні вугілля на огні; він не вловить у полуднім повітрі мерехтіння печальних примар, що їх більшість людей не спроможна розглядіти; він не замислиться над ароматом невідомої квітки; його розуму не збентежить значіння якоїсь музичної фрази, що вона ніколи ще доти не звертала на себе його уваги.

Серед частих і трудних спроб згадати минуле, серед пильних змагань дістати хоч знак того стану видимого небуття, що в нього запала моя душа, бували моменти, коли я сподівавсь був на успіх; бували короткі, дуже короткі хвилі, коли я викликав був спогади, що їх ясний розум пізніших часів визнавав за належні тільки до отого стану видимого браку свідомости. Ці тіні спогадів повідають мені невиразно про високі постаті, що підняли мене і понесли мовчазно униз, все нижче — все нижче — поки огидна млость поняла мене на саму тільки думку про безконечність цього низходження. Вони повідають про непевний страх у моїм серці — страх за те, що це серце було так неприродно мовчуще. Тоді настало чуття раптової непорушности всіх речей навкруги; так, мов би ті, що несли мене (зловісний похід!), перейшли в свойому низходженні поза межі безмежного, стали знеможені втомністю свого трудного діла. Після цього пригадую чуття чогось рівного й вогкого; а потім усе єсть безумство — безумство пам’яти, що занурюється в недозволенні глибини.

Тоді нагло вернули до моєї душі рух та звук — бурхливе биття мого серця, і в моїх ухах відгук цього биття. Потім павза, де все — сама порожнеча. Потім знов звук і рух, і дотик до чогось, і трепет життя, що пройняв усе моє тіло. Потім гола свідомість, що я животію, без жодної мисли — стан, що тривав довгий час. Потім, напругом, мисль, і разючий жах, і зусильне змагання збагнути моє дійсне становище. Потім пильне жадання заникнути в нечуття. Потім нагальний поворот до життя і успішна спроба рухнутися. І зразу повна пам’ять про допит, про суддів, про вирок, про слабість, про зомління. Потім цілковите забуття всього, що настало далі, всього, що я спромігсь невиразно згадати аж згодом, ціною довгих і пильних змаганнів.

Досі я не розплющував очі. Я почував, що лежу горілиць, незвязаний. Простягнув свою руку, і вона важко впала на щось вогке й тверде. Так лежала вона довгі хвилі, поки я силкувався збагнути, де і що я єсть. Я жадав, та не зважувавсь, ужити до цього свій зір. Я боявся першого погляду на те, що було круг мене. Не те лякало мене, що я можу побачити щось страшне, але я знемагав від боясти, що тут нема чого бачити. Врешті з диким одчаєм у серці я зразу розплющив очі. І мої найгірші думки справдились. Чорнота довічної ночи облягала мене. Я не міг віддихнути. Непроглядність цієї темряви, здавалось, гнітила й душила мене. Повітря було незносно важке. Я все лежав нерухомо і зусилювався збудити свій розум до чинности. Я пригадав інквізиторські звичаї і спитувався із цього погляду збагнути своє становище. Вирок наді мною, я знав, учинено, і мені здавалось, що відтоді проминув довгий час. Але ні на хвилю я не вважав себе справді за мертвого. Подібний здогад, наперекір тому, що ми читаємо у вимислах, ніяк не в’яжеться з дійсним існуванням — але де я і в якому становищі? Засуджений на смерть, як мені відомо було, помирає звичайно на auto-dafes; воно відбулося, я знав, в саму ніч проти дня мого допиту. Чи не кинули мене знову в той самий льох, щоб дожидати ближчої офіри, ― а чи не забере це багато місяців? Такого, я зразу побачив, бути не може. Жертви карано одразу. До то ж мій давніший льох, як і всі камери в Толедо, мав кам’яну підлогу, і світло в ньому було.

Але тут страшна гадка прудом погнала мені всю кров до серця, і на короткий час я знову запав у нечуття. Спам’ятавшись, я зразу скочив на ноги з конвульсивним тремтінням у кожному фібрі тіла. Я дико вимахував руками вперед і по всіх напрямках. Я не чув нічого округ, але боявся ступити і разу, щоб не впертися в стіни могили. Піт мені вдарив із кожної пори і стояв на чолі холодними буйними краплями. Агонія незнання стала врешті нестерпна, і я обережно пішов уперед, простягши перед себе руки, випруживши очі геть із орбіт, в надії десь уловити хоть найслабший промінь світла. Я чимало пройшов наперед, але скрізь була темрява й порожнеча. Я віддихнув вільніше. Здавалося очевидним, що мені випала хоч не найстрашніша, принаймні, доля.