— Велосипед, — мовив Трент, і Майкл останньої миті помітив велосипедиста, мало не збив його, різко виїжджаючи на сусідню смугу. Назустріч їхала вантажівка, і Майкл знову крутонув кермо, саме вчасно, щоб уникнути лобового зіткнення.

— Майже приїхали, — сказав Майкл, наче Трент у нього питав. — Чорт, — просичав він і вдарив долонею об кермо. Тім вічно цікавився забороненими речами. Він не знав, що цього робити не можна. А Барбара потроху старіла. Майже щодня вона почувалася втомленою і не мала сил скрізь за ним бігати.

Коли він повертав на свою вулицю, машину занесло на повороті. Перед його будинком стояли два патрульні автомобілі, один з них припаркували на під’їзній доріжці за машиною Барбари. По тротуару перед будинком Синтії та Філа походжали поліцейські в уніформах. Коли Майкл побачив Барбару, яка сиділа на ґанку, обхопивши голову руками, його серце зупинилося.

Якось він вибрався з машини. Побіг до неї, відчуваючи, як приливає до горла жовч, і насилу стримуючи нудоту.

— Де Тім? — спитав він. Барбара відповіла не одразу, і він повторив своє запитання, зриваючись на крик: — Де мій син?!

— У школі! — прокричала вона у відповідь, наче він був божевільний.

Він ухопив її за зап’ястя і силоміць поставив на ноги. В очах у неї стояли сльози.

— Легше, — тихо промовив Трент.

В одному-єдиному слові вчувалося попередження.

Майкл подивився на свої руки, не розуміючи, як так сталося, що тепер вони міцно стискали Барбарині зап’ястки. Там, де він натиснув, видніли червоні сліди. Вольовим зусиллям він розчепив пальці.

До будинку під’їхав фургон коронера. Заверещали гальма, і водій заглушив двигун біля поштової скриньки.

Майкл поклав руки Барбарі на плечі, цього разу — щоб контролювати себе. Йому сказали, щось із дитиною. Може, помилилися. А може, Ґрір збрехав.

— Джина? — спитав Майкл. — Щось сталося з Джиною?

До труповозки підійшов поліцейський і показав водієві рукою на сусідній будинок.

— На задньому дворі.

Не встиг Майкл спам’ятатися, а ноги вже самі несли його туди. Він рвучко розчинив вхідні двері й кинувся коридором. Почув за спиною кроки й зрозумів, що то той виродок Трент. Та Майклу було начхати. Він розчахнув задні двері й вибіг на подвір’я, загальмувавши так різко, що ззаду на нього налетів Трент.

Спершу Майкл побачив щось біле: коротенький халатик, прозору сорочку. Вона лежала на животі, ступні зашпорталися в поламаному дротяному паркані. Її оточували шестеро чи семеро чоловіків.

Майкл спромігся підійти до неї, хоча ноги не слухалися й підгиналися коліна. Родимка на плечі, ще одна на тильному боці руки. Він притис пальці до долоні її маленької руки.

— Сер, не торкайтеся її, — попередив чийсь голос.

Але Майкл не звернув уваги. Він погладив її м’яку долоню. Сльози покотилися з очей, і він прошепотів:

— Господи. О Господи.

Трент щось белькотів до групи поліцейських, але Майкл не розбирав слів. Він міг лише дивитися на потилицю Синтії, на довгі пасма шовковистого білявого волосся, що вкривало її плечі, мов шарфик. Він обсмикнув халатик, щоб прикрити оголені сіднички й хоч трохи вберегти її гідність.

— Детективе, — покликав Трент. Він узяв Майкла за руку під пахвою і легко поставив на ноги. — Ви не повинні її торкатися.

— Це не вона, — вперто похитав головою Майкл й знову спробував опуститися на коліна, щоб побачити її обличчя.

То був якийсь фокус, то не могла бути Синтія. Вона була десь на шопінгу, витрачала Філові гроші, тусувалася з подружками.

— Я хочу її побачити, — сказав Майкл. Його трусило, наче він змерз. Коліна знову не слухалися, та Трент підтримував його, щоб Майкл знову не впав навколішки. — Хочу бачити обличчя.

— Я вже збирався її перевертати, — сказав поруч чоловік, судячи з вигляду, судмедексперт.

За допомогою іншого копа доктор узяв Синтію за плечі й перевернув лицем догори.

Її нижня щелепа опустилася, й з рота по шиї повільним струмочком, як вода з крана, потекла кров. Вродливе личко спотворював глибокий поріз на скроні. Порожні зелені очі дивилися у небо. До обличчя прилипли пасма волосся, і Майкл хотів був нахилитися, щоб прибрати їх і зачесати рукою назад, але Трент не дозволив.

Гарячі сльози пекли йому очі. Хтось мав би накрити її. Не можна було, щоб вона отак лежала і всі на неї дивилися.

Судмедексперт нахилився і, притиснувши донизу нижню щелепу, зазирнув їй до рота.

— Язика немає, — сказав він.

— Господи, — прошепотів хтось із поліцейських. — Це ж лише дитина.

Майкл ковтнув слину, відчуваючи, як горло стискає від горя.

— П’ятнадцять, — уточнив він. Минулого тижня їй виповнилося п’ятнадцять. Він ще й подарував їй м’яку іграшку, жирафу. — Їй було п’ятнадцять.

Джону Шеллі був потрібен телевізор. Останні два місяці він тягнув лямку на паскудній роботі, щодня з’являвся вчасно, завжди йшов останнім, виконував кожнісіньке дурнувате завдання свого прискіпливого шефа, тож він не просто потребував телевізора — він на нього заслуговував. Не якогось модного, а звичайного кольорового, щоб був із пультом керування і показував ігри університетської ліги американського футболу.

Він хотів бачити, як грають його команди. Він хотів тримати пульт у руці, і якщо «Джорджія» гратиме погано (а найпевніше, так воно й буде), хотів перемкнути канал і дивитися, як «Флориді» надеруть зад. Він хотів дивитися дешеві шоу в перервах між таймами, слухати дурних коментаторів, дивитися, як «Тулейн» грає проти «Південного Міссісіпі», техаський «Ей-енд-ем» — проти луїзіанського «Державного», Військова академія — проти Військово-морської, чорт забирай. А на День подяки він хотів оргію ігор кубка, і тоді він перемикатиме на великих цабе: «Патріотів», «Рейдерів», «Орлів», — і все це помалу наближатиме Джона Шеллі до тієї магічної миті у лютому, коли він сидітиме у своїй паскудній кімнаті у паскудній нічліжці й дивитиметься клятий Суперкубок — сам-один вперше в житті.

Шість днів на тиждень за останні два місяці він зажурено дивився з вікна автобуса на будівлю магазину «Атланта-сіті-рентол». «Запорука кредиту — це ваша робота» — запевняла вивіска у вікні, проте зірочка, така крихітна, що більше нагадувала роздушеного жука, це спростовувала. Хвалити Бога, він був занадто нервовий, щоб зайти в крамницю й пошитися там у дурні. Джон саме стояв перед вхідними дверима, його серце трусилося в грудях, як пес, який гадить персиковими кісточками, коли раптом йому в очі впав дрібний шрифт на плакаті. «Два місяці» — було написано крихітними буквочками. Ви повинні були працювати не менше від двох місяців, щоб вам дозволили виплатити п’ятдесят два щотижневі внески по двадцять доларів за телевізор, який у роздрібному продажу в звичайній крамниці потягнув би баксів на триста.

Але Джон не був звичайною людиною. Навіть попри нову стрижку, ретельно поголене обличчя чи добре випрасувані літні штани, люди його цуралися, бо відчували, що він не такий, як інші. Навіть на роботі, на автомийці, куди йшли переважно безробітні зайдисвіти, щоб мити машини й витягувати пилососом бозна-що з задніх сидінь позашляховиків, від нього трималися подалі.

І тепер, через два місяці, Джон сидів на краєчку стільця, щосили стримував тремтіння ноги і чекав свого телевізора. Прищавий юнак, який зустрів його біля дверей, не квапився. Він узяв у Джона заповнений бланк заяви і побіг кудись углиб крамниці ще двадцять хвилин тому. Заява. Ще одна річ, про яку забули згадати в оголошенні. Адреса, дата народження, номер соціального страхування, місце роботи — усе, крім клятого розміру його спідньої білизни.

Як на недільний полудень, у «Атланта-сіті-рентол» було гамірно. Працювали всі телевізори, на телевізійній стіні спалахували яскраві картинки, шепотіли притишені голоси в передачах про природу, на каналах новин і в програмах про ремонт. Усе це дзижчало у нього у вухах, шум був майже нестерпний. Забагато світла лилося з великих, від підлоги до стелі, вікон. Телевізійні екрани сяяли надто яскраво.