Майкл мимоволі розтулив рота від подиву. Але швидко й стулив та знову поклав руку на зброю, щоб бути напоготові, якщо раптом сутенеру стрелить у голову, що його не поважають.

Минуло дві-три секунди, потім ще дві-три. Нарешті Малий Джі кивнув.

— Нехай.

Він посміхнувся, показавши золоті коронки на передніх зубах з вирізьбленими на них посередині білими хрестами — усе достоту так, як розповідала Енджі.

— У вас десять хвилин, поки не вийде Монтель.

Трент простягнув руку, наче вони укладали угоду.

— Дякую.

Сутенер потиснув простягнуту долоню, оцінив Трента поглядом і спитав:

— А ти точно лягавий?

Трент вийняв з кишені посвідчення.

Малий Джі зиркнув на нього, потім знову швидким, проте уважним поглядом оглянув Трента.

— Ти збіса химерний сучий син.

Пропускаючи це спостереження повз вуха, Трент поклав посвідчення назад до кишені.

— Хочете поговорити тут, надворі?

Малий Джі опустив битку і сперся на неї, наче то був ціпок.

— То мої двоюрідні брати. — Він показав на машину, очевидно, маючи на увазі хлопців, яких прогнав. — Тиняються без діла. А мали б у школі сидіти, сраки малі.

— Добре, що ви ними опікуєтеся, — зауважив Трент. Він знову вклав руки до кишень і недбало прихилився до заднього крила машини, наче вів невимушену дружню бесіду. — Коли ви востаннє бачили Алішу?

З відповіддю Малий Джі не квапився.

— Учора ввечері близько шостої, — нарешті відповів він. — Вона йшла на роботу. Перед виходом хотіла дещо отримати. — Він скинув підборіддя й чекав, коли Трент запитає, чим те «дещо» було.

Але Трент, ясна річ, знав. Як і Майкл, він бачив сліди на руках у повії.

— І ви їй те «дещо» дали?

Малий Джі знизав плечима, і Майкл прийняв це за ствердну відповідь.

— Інший «товар» у неї з собою був?

Сутенер обвів їх поглядом, наче актор перед глядацькою аудиторією. Плюнув на землю, виклично випнув груди колесом, але на запитання все-таки відповів.

— Та ні. У неї бабла не було. А в борг тій шльондрі ніхто б і десяти центів не дав.

— За сірникову коробку драпу я пробігся б вулицею і відсмоктав кому завгодно, — сказав Трент. — Про гроші не йдеться.

На саму думку про це Малий Джі реготнув.

— Йоу, сучко, не в моєму районі.

— Я не сумніваюся, що Аліша про всі свої прибутки звітувала, — сказав Трент, але прозвучало це більш як запитання.

— А то, — буркнув Малий Джі, наче дурницею було бодай припускати інше.

— Вона добре заробляла? — спитав Трент.

— Їй у кайф була голка у вені. Заради неї вона на все була готова.

— А постійні клієнти в неї були? Чоловіки, яких нам варто було б розшукати.

— Та я б його сам урив. — Він показав биткою на горішній поверх будинку, де знайшли Монро. — Я дбаю про своїх дівчат. — Наче на підтвердження своїх слів, він тримав битку піднятою вгору. — Якби я побачив цього козла, не сумнівайся, це він би ліг під землю, а не моя Ліша.

Трент кивнув на будинок.

— Ви тут живете?

Сутенер трохи пом’якшився.

— З бабусею. Вона вже стара стала, треба за нею доглядати.

— Учора ввечері ви були з нею?

— Ми з пацанами вчора були в «Читі»[9], дивилися гру.

— Ви не заперечуватимете, якщо ми поговоримо з вашою бабусею?

— Ще й як буду. Не вплутуйте мою бабцю в це лайно. Вона нічого не бачила, ясно вам? Вона стара жінка.

— Добре-добре, — примирливо сказав Трент. І озирнувся на Майкла, немов цікавився, чи є в того якісь запитання. Майкл похитав головою, і Трент сказав сутенеру: — Я знаю, вам хочеться повернутися до телевізора. Дякую, що поговорили з нами.

Джі, не впевнений, що має далі робити, стояв на місці. Врешті він відмахнувся від них, повторив: «Химерний ти сучий син», — і почалапав назад у під’їзд.

Коли за ним грюкнули, зачиняючись, двері, Трент повернувся до Майкла.

— Що скажеш?

— Скажу, що його правда, — мовив Майкл, відлипаючи від машини. — Ти, бляха, достобіса дивний.

У Трента заспівав мобільний, і Майкл відчув, як іскра роздратування спалахує у ньому з новою силою, коли той відійшов на кілька кроків, щоб відповісти на дзвінок.

— Так, сер, — сказав Трент. — Так, сер.

Майкл підвів погляд у небо, на темні хмари, що сунули здаля. Судячи з усього, коли вони виїжджатимуть з місця злочину, здійметься буря, і він зіпсує собі нові черевики, коли брьохатиме по автостоянці.

Трент закрив телефон і поклав його в кишеню жилетки.

— Майкле, вам потрібно додому.

Майкл відчув, що серце стає в грудях.

— Вам потрібно додому, — повторив Трент. — Стався нещасливий випадок.

Намертво вчепившись у кермо, Майкл гнав машину як навіжений. Трент сидів на місці пасажира і зберігав гробову мовчанку, попри те, що Майкл мчав на червоне світло й ігнорував знаки «стоп». Їхати від Домівки Ґрейді до його дому було менш як двадцять хвилин, але для Майкла вони тяглися нескінченно. Серце стукало в горлі, мов колеса товарного потяга. Усе, про що він міг думати, — як він жахливо вчинив з родиною, як він їх не заслуговує, як він спокутує свою провину, круто змінить своє життя, тільки б із Тімом усе було гаразд.

— Бля! — Майкл викрутив кермо ліворуч, ледве уникнувши зіткнення з позашляховиком «Шевроле Блейзер», який нічого не порушував.

Трент ухопився за ручку над дверцятами, але він не був тупаком, щоб просити Майкла пригальмувати.

Майкл вирівняв кермо і знову рвучко крутонув ліворуч, щоб виїхати на об’їзну дорогу, де було менше транспорту, а отже — більше шансів приїхати додому раніше. Зчеплення забуксувало, але він натиснув на газ, і все запрацювало як слід. На панелі приладів блимала лампочка: стрілка давача температури двигуна вже була в червоному полі. Єдине, що потрібно було Майклу від цього шматка автомобільного лайна, — щоб довіз його додому. Це все, чого він потребував.

Він знову натиснув на мобільному кнопку повторного набору й слухав, як уп’ятдесяте дзвонить удома телефон. Мобільний Барбари теж озивався довгими гудками, а Джину в лікарні він знайти не зміг.

— А щоб йому! — крикнув Майкл і жбурнув телефон на панель приладів, розтрощивши його на шматки.

Щоб повідомити про неприємності, Ґрір подзвонив Тренту, наче Майкл був якимось слабаком-цивільним, а не заґартованим копом. Лейтенант сказав лише, що у Майкла вдома стався якийсь нещасливий випадок, щось із дитиною. Клята стандартна процедура — не казати всього по телефону, щоб жертва не злякалася і дорогою до місця пригоди не кинулася на машині з мосту в річку. Коли Майкл набрав Ґріра, щоб довідатися детальніше, той розмовляв з ним, як із дитиною. «Майкл, просто їдь додому. Усе буде добре».