На дорозі посигналила якась машина, і Джон розплющив очі.

Чому він не пішов з нею в той готельний номер? П’ятдесят баксів. Щоб стільки заробити, йому потрібно було цілий день працювати. Цілий день мити машини, вичищати за іншими людьми всякий непотріб, чекати, коли вийде Арт і перевірить його роботу, вкаже на якийсь неіснуючий слід на лобовому склі, щоб клієнт не подумав, що він дурно свій хліб їсть.

П’ятдесят доларів, і за що? За спогад про чийсь поцілунок?

Ідучи назад стежкою в бік дороги (він трохи зрізав кут, щоб не вийти знову до горілчаного магазину), Джон зламав гілку, що нависали понад головою. Він міг би тримати її в обіймах, кохатися з нею. Він зупинився і сперся рукою на дерево. Легені горіли, наче йому забракло повітря.

Ні, подумав він. У тому номері він робив би те саме, що й тепер: мав би вигляд справжнісінького бовдура. Бо насправді Джон ще ніколи не кохався з жінкою. Він не знав, що таке інтимна близькість, про яку пишуть у книжках, ніколи жодна жінка не брала його руку у свою, не гладила його потилиці, не притулялася до нього всім тілом. Остання жінка, яку він поцілував, була єдиною жінкою, яку він цілував у своєму житті, та й то не жінкою, а юною дівчиною. Та дата навіки закарбувалася у Джоновій пам’яті: 15 червня 1985 року.

Він поцілував Мері-Еліс Фінні, а наступного ранку вона була мертва.

Коли Джон був маленький, він любив гратися в землі — ліпити з неї всякі штуки, а потім розламувати їх шматок за шматком. Його мати, коли бачила, як він іде вулицею в заквецяних брудом штанях і з гілочками у волоссі, лише сміялася й брала шланг. Примушувала його обтруситися й поливала водою, перш ніж пустити в дім.

Уночі він міцно спав після активного дня. Джон був не з тих дітей, хто робить усе сяк-так. Для свого віку він був худорлявий, з майже запалими грудьми, але все компенсувала величезна сила волі. У кожній грі, яку діти затівали на вулиці, він брав участь, і попри невеличкий зріст, його ніколи не обирали останнім у спортивні команди. Стікбол, бейсбол, доджбол — він дуже любив рухатись. Для американського футболу він був надто маленький і худий, проте брав участь у всіх лігах, відколи доріс до того віку, коли беруть у команду. До середніх класів він став вищий, але його тіло за пропорціями було ближчим до гумки для трусів, ніж до атлетичної будови спортсмена. Утім, його запал справив неабияке враження на тренера з американського футболу, тож перший тиждень середніх класів застав Джона на полі, де він пітнів як проклятий. Кожен м’яз у його тілі кричав од радості, наперед смакуючи можливість грати зі старшими.

У старших класах виявилося, що з поганими оцінками в футбол грати не дозволяли. Коли його витурили з команди, він засмутився більше, ніж очікував. Од злості він пожбурив у стіну шоломом і пробив чималу діру в гіпсокартоні. Відтоді після уроків йому доводилося гуляти районом, бо якби він ішов одразу додому, мати поцікавилася б, чому він не на тренуванні. Записку, яку тренер написав батькам і надіслав на домашню адресу, він викинув, за попсовану стіну заплатив з грошей, отриманих з продажу наркотиків. Він розумів, що невдовзі батьки дізнаються, коли побачать табель успішності, і хотів сповна насолодитися своєю свободою, поки Річард не вилив на нього весь свій праведний гнів.

Навіть після того, як його життя покотилося під укіс, Джон любив ходити пішки. Того першого разу, коли його відсторонили від уроків за марихуану в шафці, він більшу частину дня провів, гуляючи районом. Після крадіжки касети батько на півроку посадив його під домашній арешт, і якби не добре серце його матусі («Повертайся за годину і не кажи батьку»), Джон геть атрофувався б у себе в кімнаті. Іноді він думав, що саме цього й було треба його батькові. Нехай поганий син сам собою випарується, як з очей, так і з думки. Зрештою, у лікаря Річарда була Джойс. Йому лишалася одна хороша дитина.

Джон любив бути надворі, бачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як листя плавно опускається на землю. Під час прогулянок він ніколи не приймав наркотиків — не хотів усе зіпсувати. До того ж принадність кокаїну швидко блякла. Візит до реанімації, відчуття, що голова горить, коли прийшов до тями, кров, яка струменіла з носа, коли він ригав активованим вугіллям, яким напхали його шлунок, — усе це наче зняло полуду з очей. Він вирішив, що відтоді найсильнішим наркотиком, який він собі дозволятиме, буде марихуана. Бо ніщо не варто того, щоб за нього помирати. Вуді дав би йому за це чортів, але Джон не збирався себе вбивати тільки через те, що в нього не було сміливості суперечити своєму двоюрідному брату.

У ніч передозу Джонів батько прилетів у лікарню в абияк накинутій сорочці, з неправильно застебнутими ґудзиками. Медсестра залишила їх із Джоном наодинці, думаючи, що в них буде зворушливий момент єднання абощо.

— Що з тобою, бляха, не так? — гостро запитав Річард.

Він був страшенно сердитий. Голос звучав напружено, немов його пропускали крізь сито, і Джонові вуха, що й так боліли від поганого самопочуття, майже не сприймали його слів.

Річард любив свої цитати. Деякі з них він причепив скотчем до стіни в кабінеті, й іноді, коли затягував Джона туди поговорити про останні синові лажі, він просто тицяв пальцем в чергове висловлювання. «Дурість — це набута навичка» було серед його улюблених. Але тієї ночі в лікарні Джон зрозумів, що дні, коли батько вказував йому на вицвілі аркуші паперу в надії, що вони його чогось навчать, скінчилися.

— Ти не мій син, — сказав Річард. — Якби не твоя мати, я б тебе, непотріб такий, викинув на вулицю так швидко, що в тебе б голова дзиґою завертілася.

Наче для ілюстрації, він дав Джону кілька ляпасів. Наче й несильно, та востаннє батько піднімав на нього руку, коли Джону було шість чи сім років, і він ніколи, ніколи не бив його ні по чому, крім сідниць.

— Тату… — пробелькотів Джон.

— Не смій мене більше так називати! — скомандував Річард. — Я тут працюю. У мене тут колеги, друзі! Ти хоч розумієш, який це сором — коли тобі дзвонять серед ночі й кажуть, що твій нікчемний син у реанімації?

З розчервонілим обличчям він схилився над ліжком. Його очі були в кількох дюймах від лиця Джона. Його віддих пах м’ятою, і Джон подумав, що батько перед від’їздом до лікарні знайшов час почистити зуби.

— Ти знаєш, хто таку херню робить? — запитав батько, відштовхуючись від ліжка. — Наркомани послідущі, от хто.

Стискаючи й розтискаючи кулаки, він міряв кроками маленьку палату. Потім розвернувся і один раз кивнув головою, наче щось для себе вирішив і вороття вже не було.

Джон спробував був знову.

— Тату…

— Ти не мій син, — повторив Річард, і за ним зачинилися двері.

— Він одумається, — сказала мати, але Джон знав, що цього не буде.

Він ще ніколи не бачив у батька такого виразу очей. Розчарування — так. Але ненависть — то було щось нове.

Про це Джон думав, коли наступного дня після сварки з батьком в реанімації гуляв районом.

— Лише годинку, — сказала мати, але «Не кажи батьку» не додала, бо вони обоє знали, що батьку вже байдуже.

І неначе сцени в лікарні було не досить, того ранку Річард зайшов до Джона в кімнату і категорично заявив, що він годуватиме і вдягатиме його, поки хлопцю не виповниться вісімнадцять, а після того Джон хай вимітається з його дому і з його життя. Батько символічно потер долоні й показав їх синові.

— Я вмиваю від тебе руки.

Здійнявся легкий вітер, і Джон щільніше натягнув на себе куртку. Попри те, що минулої ночі він мало не загинув, йому хотілося нюхнути коксу, щоб настало бодай якесь полегшення. Проте робити це він не збирався. Не заради батька чи матері, а тому, що йому було страшно. Джон не хотів помирати, а кокс його вб’є — мабуть, раніше, ніж пізніше, він це знав. Скільки там разів він його нюхав? На пальцях можна порахувати. По ідеї, покинути буде не важко. Однак попри всю ту траву, яку він викурив, бажання нюхнути роздирало йому нутрощі, наче він лезо проковтнув. Чорти б узяли того Вуді з його тупими вечірками.