— Привіт.

Висмикнутий несподіванкою зі своїх думок, Джон підвів очі. На дитячому майданчику, на гойдалці, сиділа Мері-Еліс Фінні.

І одразу ж іскрою спалахнула його ненависть до неї.

— Що ти тут робиш?

— Я й не знала, що цей майданчик — твоя власність.

— Чому ти не в школі?

— Прогулюю.

— Аякже. — Він зневажливо пирхнув і одразу ж відчув у горлі смак крові. — Чорт, — сказав він, затуляючи носа рукою. Кров ринула знову, наче відкрутили кран.

Мері-Еліс миттю опинилася біля нього. У руці в неї була носова хустинка — чому в дівчат завжди є такі штуки? — і вона притисла її йому до носа.

— Сядь, — сказала вона Джону і повела його до снаряду «джунглі». Він незграбно всівся на нижню перекладину. Крізь джинси до кістлявого заду дістався холод металу. — Нахили голову вперед.

Очі в нього були заплющені, проте він відчував, як вона торкається до нього руками: одна лежала в нього на потилиці, друга притискала хустинку до носа. Коли носом ішла кров, треба було перехиляти голову назад, але Джону було байдуже — головне, що вона його торкалася.

Мері-Еліс зітхнула.

— Джоне, ну навіщо ти себе гробиш?

Він розплющив очі й побачив, як кров скрапує на пісок під його ногами.

— Ти правда прогуляла уроки?

— Я мала йти до лікаря, але мама забула мене забрати.

Джон спробував повернути голову, та вона йому не дозволила. Мами не забували про візити до лікаря. Такого просто не могло статися.

— Ага, — підтвердила Мері-Еліс, наче прочитала його думки. — Мої батьки розлучаються.

Джон так швидко випростався, що перед очима засяяли зірочки.

Вона збентежилася. Стиснула руки з закривавленою хусточкою.

— Тато зустрічався з однією жінкою зі своєї контори. — На її губах з’явилася натягнута усмішка. Батьки ідеальної Мері-Еліс Фінні розлучалися. — Її звуть Мінді, — вела далі вона. — Тато хоче, щоб я з нею познайомилася. Думає, ми чудово поладнаємо.

Джон дуже добре уявив собі, як Пол Фінні це каже. Той був юристом і, як більшість юристів, був такий самовпевнений, що вважав, буцімто кожне його слово є божественною істиною.

Джон колупнув носаком черевика пісок.

— Співчуваю, Мері-Еліс.

Вона розплакалася. Джон бачив, як вона дивиться на свої сльози, що скрапують на пісок, достоту так, як за кілька хвилин перед тим він дивився на свою кров.

Він же ненавидів її, так? Та чомусь хотілося обійняти її за плечі й сказати, що все буде добре. Він мусив вигадати якісь слова, втішити, щоб їй полегшало на душі.

— Хочеш піти на вечірку? — бовкнув Джон.

— На вечірку? — На саму думку про це вона наморщила носа. — З твоїми обдовбаними друзями?

— Ні, — збрехав він. — У мого кузена Вуді в суботу вечірка. Його мами не буде в місті.

— А де його батько?

— Не знаю. — Джон ніколи по-справжньому над цим не замислювався, але мати Вуді так часто кудись їздила, що його двоюрідний брат фактично жив сам. — Можеш прийти.

— Я домовилася з Сюзен і Фей піти по крамницях.

— Приходь після того.

— Розумієш, не моя це компанія, — сказала вона. — До того ж, я думала, тебе після того, що сталося, посадили під замок.

Отже, вся школа вже знала про його подорож до реанімації. А Джон думав, що у нього в запасі принаймні кілька днів, поки історія набуде розголосу.

— Ні, — сказав він, згадуючи батька, те, як він на нього подивився вранці того дня. Так само презирливо скрививши губи, він дивився на мертвого дядька Баррі, який лежав у труні. Ненажера. Казанова. Продавець старих машин.

— А де живе твій двоюрідний брат? — спитала Мері-Еліс.

Джон назвав їй адресу — за три вулиці звідти.

— Ну скажи, що ти прийдеш.

Вона знову наморщила носика, та цього разу — щоб подражнитись.

— Добре. — І, щоб залишити собі шлях для відступу, додала: — Я подумаю.

Джон лежав у своєму ліжку в дешевій нічліжці, то прокидався, то знову западав у сон. Коли в двері постукали, він перекотився і глянув на годинник, мружачись, щоб роздивитися крихітні цифри. Шоста тридцять. Він ще годину міг поспати.

— Стук-стук, — сказав жіночий голос, і Джон зі стогоном відкинувся на ліжко. — Прокинься і співай, юний хористе, — проспівала з-за дверей Марта Лем.

Перше, що він довідався про свого інспектора з умовно-дострокового звільнення, — вона обожнювала раптові візити.

— Хвилинку! — гукнув він у відповідь і сів у ліжку, протираючи очі.

— Ніякої хвилинки, ковбою, — наполягала міс Лем чемним, проте твердим тоном. — Негайно відчиняй, чуєш?

Він швидко виконав наказ, бо знав, що вона могла забрати собі в голову що завгодно і ще до кінця дня він опинився б знову за ґратами.

Вона стояла, спираючись рукою на одвірок. На обличчі грала привітна усмішка, наче вона була страшенно рада його бачити. Вбрана вона була, як завжди: відпрасована чорна сорочка, золотий грезетовий жилет і обтислі чорні шкіряні штани. Довершували картину вульгарні черевики й «ґлок» у кобурі на поясі. Її можна було прийняти за дівчину з плакату в журналі для фетишистів.

Вона опустила погляд униз, на тент, що утворився на його сімейних трусах, і махнула рукою в бік туалету, який був трохи далі по коридору.

— Іди віддай честь своєму маленькому генералу. А я тут сама покопирсаюся.

Відчуваючи себе п’ятнадцятирічним підлітком, Джон затулив долонями пах.

— Мені просто треба в туалет, — пояснив він.

Вона знов обдарувала його сонячною усмішкою, і слова, що прозвучали далі, завдяки її тягучому південному акценту, прозвучали доволі чемно.

— Наповни-но мені одну з тих чашечок, що біля кулера в холі стоять.

Він якнайшвидше дістався спільного туалету, налив у чашку для зразка достатньо рідини для перевірки на наркотики і швидко пішов назад у свою кімнату. Міс Лем, напевно, саме перевертала його речі, і хоча Джон знав, що вона там нічого не знайде, почувався винним і боявся, що вона поверне його назад у тюрму. Хлопці на зоні розказували про інспекторів з УДЗ, які підкидали різні штуки тим, хто їм не подобався, й особливо не любили осіб, засуджених за зґвалтування, — шукали найменшого приводу, щоб запроторити їх назад.

Коли він зайшов у кімнату, вона тримала в руках фото його матері у рамці.

— Це торік зняли, — сказав Джон, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

Емілі стояла в тюремному коридорі для відвідувачів. Джон обіймав матір за плечі, тлом для знімка слугувала брудна стіна з білих шлакоблоків. То був його день народження. Джойс зробила те фото, бо мати наполягла.

— Гарно, — прокоментувала міс Лем.

Джон завжди називав її тільки міс Лем і ніколи — Мартою, тому що боявся її й хотів показати, що здатен поважати людей.

Вона зазирнула за рамку ззаду, шукаючи — чого? Він не знав, але відчув, що вкривається потом, і так тривало, поки вона не поставила фотографію назад на картонну коробку, що слугувала тумбочкою.

Далі міс Лем погортала книжки в м’яких обкладинках, які він узяв у бібліотеці, й побіжно коментувала назви.

— «Тесс із роду д’Ебервілів»? — спитала вона, зупинившись на останній книжці.

Джон знизав плечима.

— Я її не читав. — Його заарештували наступного дня після того, як міс Ребак, його вчителька англійської, оголосила, що «Тесс» буде темою їхньої наступної контрольної.

— Гм. — Інспектор подивилася на книжку прискіпливішим поглядом.

Врешті-решт вона поклала книжку на місце й, узявши руки в боки, оглянула кімнату. Комода чи шафи в Джона не було, тому його речі, складені охайними стосиками, лежали на червоному холодильнику, де він зберігав їжу. Він помітив, що одяг вона вже переглядала, бо верхня на купці сорочка лежала не так, як він поклав. Банани, хліб і банку з арахісовим маслом у холодильнику вона, певно, теж перевірила. У кімнаті було одне вікно, але він позатуляв шибки картоном, щоби вранішнє сонце не заважало спати. Міс Лем відгорнула краєчки картону, щоб пересвідчитися, чи не сховано за ним, бува, якоїсь контрабанди. Гола лампочка під стелею освітлювала кімнату, і Джон помітив, що інспектор увімкнула торшер біля ліжка. Абажур був трохи перекособочений. Під нього вона теж зазирала.