— Підніми, будь ласка, матрац, — сказала вона і додала так, неначе вони були друзі-нерозлийвода: — Я щойно зробила манікюр.

Джон ступив два кроки вглиб крихітної кімнатки й опинився біля матраца. Підняв його і притулив до стіни, щоб вона бачила брудну пружинну сітку ліжка під ним. Обом одночасно впав у око спідній бік матраца. Плями крові й сіре кружало якоїсь рідини, що глибоко в’їлася, змусили жінку скривитися від огиди.

— І це теж. — Вона показала на коробку ліжка, що лежала на підлозі.

Джон виконав наказ, і вони обоє відскочили, як двійко наляканих дівчаток, — вологим коричневим килимом подріботів тарган.

— Бе, — сказала міс Лем. — Кращого житла знайти не міг?

Джон похитав головою й опустив ліжко й матрац. Йому дуже пощастило, що він і таке житло знайшов. Як і в тюрмі, навіть у нічліжках були свої стандарти: у багатьох із них не приймали засуджених за зґвалтування, особливо якщо їхні жертви були малолітніми. Джон жив у тому будинку з шістьома іншими чоловіками, за якими наглядала держава. Один із них зґвалтував восьмирічну дівчинку. Інший полюбляв старих жінок.

— Що ж. — На обличчі міс Лем знову розквітла радісна усмішка. — Думаю, поки що з тебе досить і педоказарми. — Вона показала на картонну коробку біля ліжка. — Відкрий, будь ласка.

— Там нічого…

Але він знав, що сперечатися з міс Лем безглуздо. Зняв з коробки стос книжок і поклав на ліжко, поставивши вгорі фото матері, щоб рамка не торкалася брудного простирадла.

Відкрив коробку і показав, що вона порожня.

Вона проглянула свій список.

— Віагри тут не ховаєш? — Джон похитав головою. — Наркотиків? Порно? Будь-якої зброї?

— Ні, мем, — запевнив він.

— Досі працюєш на мийці?

— Так, мем.

— Як щось зміниться, я дізнаюся про це першою, так?

— Так, мем.

— Що ж. — Вона знову взяла руки в боки. — Тоді в нас порядок. На сьогодні ти чистий.

— Дякую.

Вона погрозила йому наманікюреним пальчиком.

— Джоне, я за тобою стежу. Гляди не забувай про це.

— Ні, міс Лем, не забуду.

Ще якусь мить вона не відводила від нього погляду, а потім похитала головою, наче нітрохи його не розуміла.

— Не лізь у халепи, і все в тебе буде гаразд. Ти зрозумів?

— Так, — погодився він. І по-дурному додав: — Дякую.

— Скоро побачимося. — Вона попрямувала до дверей. — Тримайся подалі від неприємностей.

— Так, мем, — погодився він.

Зачинив за нею двері, сперся долонею об деревину і притулився до неї лобом. Стояв так і намагався віддихатися.

— Стук-стук, — пролунало над ним.

За ґвалтівником стареньких теж наглядала міс Лем. Як його звали, Джон не знав, бо щоразу, коли бачив його в коридорі, ледь стримував бажання зацідити йому в пику.

Він зачинив двері, відгороджуючись від голосу міс Лем, яка робила свій радісний обхід нагорі. Джон терпіти не міг, щоб хтось порпався в його речах. Найважливіше правило, яке він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо не хочеш за неї померти.

Він узяв одну з шести своїх футболок і охайно її склав. Ще в нього була пара літніх штанів, дві пари джинсів, три пари шкарпеток і вісім пар сімейних трусів, бо з незрозумілої причини мати завжди приносила йому в тюрму спідню білизну.

Ногою Джон вирівняв одну з кросівок. Їх міс Лем теж обшукувала. Язички було витягнуто, устілки покручено. «Тридцять доларів за пару взуття», — подумав Джон. Він повірити не міг, що одяг і взуття так подорожчали, поки він був за ґратами.

Згори долинув голос міс Лем:

— Ого!

Джон застиг мов укопаний, бо це означало, що вона щось знайшла. Ґвалтівник щось промимрив у відповідь, і міс Лем голосно та чітко сказала:

— Судді це розкажеш.

Ґвалтівник не надто опирався, бо, зрештою, у неї був «ґлок», та й тікати в руйновищі, яке вони називали домом, не було куди. Джон не втримався — висунув голову з дверей, коли почув, що вони спускаються сходами. Одну руку міс Лем тримала в ґвалтівника на плечі, а другу — на наручниках, якими були скуті його руки за спиною. Він ішов у трусах, без сорочки, без шкарпеток, роззутий. У камері з ним добряче розважаться, і міс Лем це добре знала.

Вона помітила, що Джон визирає з-за дверей.

— Джон, він облажався, — сказала вона, наче це було не очевидно. — Хай це буде тобі наукою.

Джон не відповів. Він зачинив двері й чекав, поки грюкнуть двері під’їзду, ввімкнеться двигун, від’їде машина.

Та навіть по тому він визирнув з вікна, саме вчасно відтягнув картон, щоб побачити, як червоний позашляховик міс Лем гальмує на світлофорі в кінці вулиці.

Джон опустився на коліна і підняв край брудного коричневого килима, намагаючись не думати про таргана, якого вони бачили, чи мишаче лайно в щілинах підлоги під килимом. Кредитний звіт лежав там, де він його залишив. То була не контрабанда, та що б сказала міс Лем, якби його знайшла? «Ого!» І йому настав би кінець.

Джон натягнув джинси й взувся в кросівки. Сходинками він спускався, перестрибуючи через дві. У вестибюлі був телефон, з якого вони могли дзвонити на місцеві номери, і він зняв трубку й набрав номер, який знав напам’ять.

— «Кінер, Роуз і Шеллі», — сказала секретарка на іншому кінці дроту. — З ким вас зв’язати?

— Джойс Шеллі, будь ласка, — якомога тихіше сказав Джон.

— Як вас представити?

Він мало не назвався чужим іменем, але передумав.

— Джон Шеллі.

Запала мовчанка, на тому боці відчувалося вагання, що вказувало йому на його місце.

— Хвилиночку.

Хвилиночка розтяглася на кілька хвилин, протягом яких Джон уявляв собі, як насупиться його сестра, коли секретарка скаже їй, хто на лінії. Життя Джойс було доволі налагодженим, схоже, справи в неї йшли непогано. Вона по-своєму повстала проти батька: замість вивчитися на лікаря вона покинула медичний факультет в Еморі на другому курсі й перевелася на юридичний. Тепер вона цілими днями укладала угоди у сфері продажу нерухомості й брала комісійні за те, що переконувала людей ставити підпис на пунктирній лінії. Він би й подумати не міг, що вона обере собі таку нудну професію, але Джойс, зі свого боку, напевно, сміялася з нього, що він цілими днями змиває мильну воду з машин.

— Що сталося? — навіть не привітавшись, прошепотіла в слухавку сестра.

— Я хотів дещо в тебе спитати.

— У мене клієнти, ми угоду підписуємо.

— Це не забере багато часу. — Він не зробив паузи, бо знав, що вона кине слухавку. — Що таке кредитний рейтинг?

Вона одразу ж заговорила звичайним голосом.

— Ти що, ідіот?

— Ага, Джойс. Я ідіот, ти ж знаєш.

Вона важко зітхнула — більш вимучено, ніж зазвичай. Джон подумав, що в неї, мабуть, застуда чи вона знову курить.

— Усі компанії, що видають кредитні картки, банки, та хто завгодно, хто дозволяє тобі щось купувати в кредит, — усі звітують перед кредитними агенціями про те, як ти сплачуєш рахунки — чи вчасно, чи не затримуєш, робиш мінімальні внески чи наступного місяця виплачуєш весь кредит повністю. Ці агенції складають докупи твою платіжну історію і дають тобі оцінку, яка даватиме іншим компаніям поняття про те, чи можна тобі видавати кредит.

— А сімсот десять — це хороша оцінка?

— Джоне, — видихнула сестра. — У мене правда нема на це часу. Що за схеми ти там крутиш?

— Ніяких схем, — сказав він. — Я не шахрай, Джойс. Мене посадили не за це.

Вона мовчала, і Джон зрозумів, що перегнув палицю.

— Я не забула, за що тебе посадили. — У її голосі дзвенів метал — явна ознака того, що вона ледь стримувала себе.

— А якби хтось роздобув мою інформацію й використав її, щоб отримувати кредитні картки й таке інше?

— Тоді б це зіпсувало тобі рейтинг.

— Ні, — пояснив Джон. — Якби ця людина щомісяця виплачувала всі кредити?

На мить Джойс замислилася.

— А нащо їй це?

— Не знаю, Джойс. Тому й питаю в тебе.

— Ти це серйозно? — спитала вона. — Джоне, у чому річ? Запитуй, що тобі треба знати. У мене робота.