— Майкл Ормвуд. — Майкл примирливо простягнув руку. Трент відповів на рукостискання — не надто твердо, проте й не надто мляво, наче брав рибу. — Це Лео Донеллі, — відрекомендував Майкл, бо Лео саме був зайнятий — запихував половину мандарина собі до рота. Тильним боком його долоні стікав сік.

— Здрастуйте, детективе. — Трент зневажливо кивнув Лео. Потім глянув на годинник і сказав, звертаючись до Майкла: — Результати розтину будуть готові не раніше, ніж за годину. Якщо у вас є вільна хвилина, я хотів би обмінятися думками.

Майкл глянув на Ґріра, не розуміючи, що змінилося в харчовому ланцюжку за останні дві хвилини. У нього з’явилося відчуття, що його усувають на найнижчий щабель, і йому це не сподобалося.

Ґрір повернувся до них спиною і перевальцем подався до себе в кабінет. Кинув через плече: «Тримайте мене в курсі», — і зачинив двері.

Кілька секунд Майкл мовчки дивився на Трента. Представник уряду не був схожий на копа. Попри високий зріст, він не заповнював собою всю кімнату. Він стояв, тримаючи руку в кишені й майже недбало зігнувши ногу в лівому коліні. Якби він випростався, то його плечі були б доволі широкими, та здавалося, що він не має бажання хизуватися своїми габаритами. У нього не було тієї бравади особи «при виконанні», яка дозволяє посилати всіх під три чорти лише на підставі того, що йому доводилося заарештовувати покидьків усіх мастей, які тільки водяться на землі.

Майкл дивився на нього і думав, що було б, якби він сам послав цього красеня під три чорти. Але після ранкової сварки з Джиною і зустрічі з Синтією вирішив хоч комусь зробити поблажку і махнув рукою в бік дверей.

— Конференц-зала там.

Трент рушив коридором. Майкл пішов слідом. Він роздивлявся плечі гостя й щиро не розумів, як той опинився у ДжБР. Найчастіше слідаки були наркоманами, що стирчали від адреналіну. Їхні тіла були такі накачані тестостероном, що на лобах постійно блищав піт.

— І давно ви працюєте? — запитав Майкл.

— Дванадцять років.

Майкл порахував, що Трент щонайменше на десять років молодший за нього, проте це не давало йому тієї інформації, на яку він сподівався.

— Колишній військовий?

— Ні, — відповів Трент, відчиняючи двері конференц-зали.

Вікна тут були чистими, і в сонячному світлі Майкл побачив, що Трентову щоку перетинає другий шрам. Рожевий біля вуха, він ставав майже білим, спускаючись по шиї вздовж яремної вени і зникаючи у комірі сорочки.

Хтось досить-таки глибоко його порізав.

— Перська затока. — Майкл приклав руку до грудей, думаючи, що це зробить співрозмовника трохи відвертішим. — А ви точно ніде не воювали?

— Точно, — кивнув Трент і сів за стіл.

З портфеля він витяг стос яскравих тек. У профіль Майкл бачив, що його ніс було зламано щонайменше кілька разів, і подумав, що Трент міг бути боксером. Хоча для цього він був надто худий: довготелесий, із кутастим обличчям. Та байдуже, яким було його минуле, — щось у цьому типі дратувало Майкла.

Трент проглядав теки, розкладаючи їх у певному порядку, і раптом звернув увагу на те, що Майкл досі стоїть.

— Детективе Ормвуде, я у вашій команді.

— Справді?

— Лаври переможця мені не потрібні, — пояснив Трент, хоча Майкл вважав, що гонитва за лаврами була саме сутністю ДжБР. У слідаків була репутація хлопців, які приходили, робили половину роботи, а потім привласнювали всю заслугу за розкриття злочину.

— Я не хочу красти у вас місце під прожекторами чи давати інтерв’ю телевізійникам, коли ми впіймаємо маніяка. Єдине, чого я хочу, — допомогти вам у цій справі й просуватися далі.

— Чому ви думаєте, що мені потрібна допомога?

Трент підвів погляд від своїх тек і декілька секунд роздивлявся Майкла. Потім розгорнув яскраво-рожеву папку, поклав її на стіл і підштовхнув до Майкла.

— Джулі Купер із Такера. — Він назвав місто, розташоване за двадцять миль від Атланти. — П’ятнадцять років. Чотири місяці тому її зґвалтували й побили, мало не до смерті.

Майкл кивнув і прогортав папку, не завдаючи собі клопоту вчитуватися у подробиці. Зупинився він, дійшовши до фотографії жертви. Довге біляве волосся, густа підводка навколо очей, забагато помади для такої юної дівчинки.

Трент розгорнув іншу папку — неоново-зелену.

— Анна Ліндер, чотирнадцять років, зі Снелвіла.

На північ від Такера.

— Третього грудня минулого року Ліндер схопили й викрали, коли вона вийшла з дому й пішла в гості до своєї тітки, котра мешкала у будинку неподалік. — Трент передав теку Майклові. — Зґвалтування, побиття. Той самий почерк.

Майкл прогортав папку, шукаючи фотографію. Волосся в Ліндер було темне, а синці довкола очей — ще темніші. Він узяв фото дівчини, щоб ліпше роздивитися. Її рот було спотворено від побиття, губа порізана і кров стікала підборіддям. Шкіра обличчя в неї чомусь блищала, і це зафіксував спалах камери.

— Наступного дня її знайшли в канаві у Стоун-Маунтін-парк, де вона ховалася.

— Зрозуміло, — сказав Майкл, чекаючи продовження.

— Обидві дівчинки розповіли, що на них напав чоловік у чорній лижній масці. — Трент виклав на стіл помаранчеву папку, де фотографію було причеплено скріпкою до першої сторінки. — Дон Сімонз із Б’юфорда.

На це фото Майкл подивився двічі — йому здалося, що цій дівчинці було десять, не більше.

— Вона молодша за інших, — сказав він.

Сама думка про те, що якийсь хворий на голову виродок торкався дитини, була йому огидною. Дівчинка була не набагато старшою за Тіма.

— На неї напали півроку тому, — повідомив Трент. — Поліції вона розповіла, що нападник був у чорній лижній масці.

Майкл похитав головою. До Б’юфорда було годину їхати, та й дівчинка була занадто маленька.

— Випадковий збіг.

— Я теж так думаю, — погодився Трент. — Такі типи не виходять на полювання за межі своєї зони комфорту.

Не усвідомлюючи цього, Майкл сів за стіл. Поклав на нього фото десятирічної та посунув назад Тренту, думаючи, що його знудить, якщо він ще хвилину на нього дивитиметься. Господи, бідолашні її батьки. Як, чорт забирай, люди переживають такі кошмари?

— Що це означає? Зона комфорту? — запитав Майкл.

До Трента повернувся його професорський тон.

— Ґвалтівники, які полюють на дітей, цікавляться певними віковими групами. Чоловік, якого вабить до десятирічних, може вважати, що п’ятнадцять-шістнадцять років — це вже забагато. Те саме стосується чоловіка, якого цікавлять підлітки. Від думки про розбещення такої маленької дівчинки у нього може виникнути така сама огида, як і у вас.

Майкл відчув, як стискається у нього шлунок. Трент говорив про це так спокійно, наче погоду обговорював.

— У вас є діти? — не міг не спитати Майкл.

— Ні, — похитав головою Трент, але про те саме не запитав. Можливо, він уже знав відповідь — наприклад, від Ґріра. Хотів би Майкл знати, що цей старий гад наплів про Тіма.

— У кожній справі я звернувся до батьків з проханням дозволити нам поговорити з дівчатами. Можливо, тепер, коли минув певний час, вони згадають якісь деталі, дадуть нам нову інформацію, бо досвід підказує, що жертви таких злочинів пригадують подробиці, коли приходить здатність сприймати цю подію на відстані. Може, ми тільки даремно згаємо час, але можемо почути щось таке, чого вони одразу не пригадали.

— Так, — погодився Майкл, намагаючись приховати роздратування. На своєму віку він розслідував чимало справ про зґвалтування і не потребував, щоб його навчали.

— На мою думку, злочинець — добре освічена особа, — вів далі Трент. — Можливо, йому років тридцять п’ять-сорок. Невдоволений ситуацією на роботі, нещасливий удома.

Майкл прикусив язика. На його думку, цей аналіз був хріновий. Окрім тієї частини, де йшлося про хорошу освіту, під Трентів опис підпадала більшість поліцейських на їхній дільниці. Якби Трент додав пункт про трахання сусідки, то маніяком міг виявитися сам Майкл.

— У цих справах чітко простежується певна схема, — провадив Трент. — На першу дівчинку, Купер, напали біля кінотеатру: швидко, зі знанням справи. На все про все у нього пішло хвилин десять, і жодного разу він не потрапив у поле огляду камер спостереження кінотеатру. Другу жертву, Анну Ліндер, схопили просто на вулиці. Він кудись відвіз її на машині — куди саме, вона не знає. А покинув біля брами Стоун-Маунтін-парку, де її наступного ранку знайшли поліцейські.