Майкл почувався препаскудно. Чорт, та паскудою він і був.

Його перший раз із Синтією був випадковістю. Майкл знав, що це не виправдання. Справді-бо, не міг же він сказати, що перечепився й отямився вже в її піхві. Але йому здавалося, що десь так воно й вийшло. Якось увечері Філ зателефонував аж із Каліфорнії. Він був дуже схвильований, бо не міг додзвонитися до Синтії. Філ постійно подорожував, продаючи жіночі панчішні вироби великим універмагам, і, напевно, дорогою стрибав у гречку. Доказів у Майкла не було, але він три роки працював у відділі моралі і знав бізнесменів, які, коли були в дорозі, не гребували місцевими ціпами. Постійні телефонні дзвінки з проханнями перевірити, як там Синтія, були радше голосом сумління, такий собі Філів спосіб тримати в шорах її, коли вже не зміг тримати в шорах себе.

Джина тоді вже працювала по ночах, відштовхувала Майкла щоразу, коли він бажав близькості. Тімові проблеми стали більш очевидними, і її реакцією було поринути в роботу, працювати по дві зміни, бо сама думка про те, щоб повернутися додому й спілкуватися з неповноцінним сином була для неї нестерпною. Майкл ходив хворий від смутку, виснажений від сліз перед сном щовечора і просто самотній, трясця його матері.

А Синтія була доступна й готова його розрадити. Після першого сексу він сказав собі, що це більше ніколи не повториться, і дотримав слова. Принаймні на рік. У Майкла була робота і був Тім, і більше ні про що він і думати не міг — аж до того дня минулої весни, коли Джина сказала Синтії, що у неї раковина підтікає.

— Іди відремонтуй їй раковину, — сказала йому Джина. — Філа ніколи нема вдома. Бідній дівчині нема до кого звернутися.

Майкл не був закоханий у Синтію і мав достатньо кебети, щоб розуміти: вона теж не палає до нього почуттями. У своєму зрілому сорокарічному віці він уже знав, що жінка, яка, щойно тебе побачить, виявляє повну боєготовність зробити тобі мінет, не закохана. Вона чогось шукає. Можливо, Синтії подобався адреналін від того, що вона трахається з Майклом у ліжку Філа. Може, їй подобалося бачити Джину у вікні й знати, що вона забрала щось, що належало іншій жінці. Майкл не хотів навіть думати, чого вона прагне. Достатньо було знати, що потрібно йому самому. На ті п’ятнадцять-двадцять хвилин, що їх він проводив у сусідньому будинку, його розум просто вимикався і він не думав про те, чим заплатити логопедам, погасити щомісячну суму кредиту за будинок, про телефонні дзвінки від представників банку із запитаннями, коли вони отримають назад бодай якісь гроші, взяті ним з кредитної картки. Майкл думав лише про маленький ідеальний ротик Синтії та свою втіху.

Втім, рано чи пізно вона чогось зажадає. Він був не такий дурний, щоб цього не розуміти.

— Йоу, Майк. — Лео постукав кісточками пальців об дошку Майклового письмового стола. — Харе витати у хмарах.

— Що таке? — Майкл відкинувся на спинку стільця.

У відділку було безлюдно, не рахуючи їх двох і Ґріра, котрий сидів у себе в кабінеті за зачиненими дверима й затуленими жалюзі.

Майкл показав на двері.

— Він там знов дрочить?

— З ним там чувак з ДжБР, схожий на Ларча[3].

— Для чого?

Але Майкл уже знав відповідь на своє запитання. Минулого вечора Ґрір сказав, що попросить допомоги з цією справою, а наступним щаблем драбини було Бюро розслідувань штату Джорджія.

— Зі мною він не радився. — Лео всівся на край Майклового стола, розкидавши документи. Майкл безліч разів просив його так не робити, та Лео ніколи не слухався.

— Що, насварила тебе жінка вчора? — поцікавився Лео.

— Ні, — збрехав Майкл і обвів поглядом кімнату відділку.

Враження вона справляла гнітюче, у ній було темно, вікна, темні від сажі, що в’їлася, виходили на склад компанії «Хоум Депо», який затуляв собою ранкове сонце. Дванадцятиповерхова споруда Східного Муніципалітету (колишній універмаг «Сірз»), що розташовувалася на вигині дороги Понс-де-Леон, займала собою цілий квартал. Від старої фабрики «Форд», яку перетворили на будинок з дорогими лофтами[4], будівлю відділяла залізнична колія. Багато років тому покинуту будівлю «Сірза» викупила держава, і тепер там розташовувалися різноманітні урядові установи. Там було щонайменше тридцять різних відділів і працювали понад п’ятсот службовців. Майкл працював тут уже десять років, але все, що він бачив за цей час, — переповнений гараж, три поверхи, які займало поліційне управління Атланти, та морг.

— Йоу, — повторив Лео, знову постукуючи по столу.

Майкл від’їхав на стільці від столу, подалі від Лео. Між безупинним курінням і постійними перекусами Лео прикладався до пляшки, яку тримав у себе в шафці, тож віддих у нього смердів, як собачі гази.

— Мрієш про якусь курвочку?

— Заткнися, — обірвав його Майкл, хоча Лео поцілив майже в яблучко. Йому це вдавалося завжди, не тому, що він був хорошим детективом, а тому, що не вмів тримати язика на припоні.

— Я тут подумав, непогано було б сходити навідати Кена. — Лео витяг з кишені костюма мандарин і взявся його обчищати. — Як він там?

— Нормально, — відповів Майкл, хоча насправді не розмовляв з Кеном ось уже тиждень.

Вони вже досить давно були напарниками, близькими, як брати, поки одного дня Кен не вчепився йому в руку і не повалив на землю. Він розповідав Майклу про розкішну ціпу, яку зустрів минулого вечора, і на якусь частку секунди Майкл подумав, що то якийсь прикол. Та потім Кен став сіпатися. Його рот безвільно розтулився, і Кен обмочився просто на місці, на підлозі у відділку. У свої п’ятдесят три він, мов стара людина, пережив інсульт. Усю праву частину тіла відняло, рука й нога стали ні до чого не придатними, як мокра газета. Рот навіки спотворила гримаса, й підборіддям стікала тонкою цівкою слина, немов у малої дитини.

Ніхто з відділка не хотів з ним бачитися, слухати, як він намагається щось сказати. Кен був живим нагадуванням про те, що в недалекому майбутньому чекало на більшість із них. Забагато курива, забагато алкоголю, два чи три невдалі шлюби, а в результаті свої останні дні ти проводиш у кататонічному ступорі, самотній, перед телевізором у якомусь задрипаному державному закладі для старих людей.

Двері кабінету Ґріра відчинилися, і звідти вийшов довготелесий чоловік у костюмі-трійці, зі шкіряним портфелем, що у великій чоловіковій руці здавався поштовою маркою. Тепер Майкл зрозумів, чому Лео назвав цього типа Ларчем. Він був високий, приблизно шість футів чотири чи п’ять дюймів[5], і худий, мов хорт. Брудне біляве коротко стрижене волосся мало проділ на один бік. Верхня губа теж була якась дивна: здавалося, хтось розрізав її навпіл, а потім криво зшив. Та Лео, як завжди, переплутав фільми. Якби приставити цьому типу з обох боків шиї ручки, він був би викапаним Германом з «Сімейки монстрів».

— Ормвуд! — гукнув Майкла Ґрір, підкликаючи рукою. — Це спеціальний агент Вілл Трент із ЗРЗ.

— Що за таке ЗРЗ? — як завжди, тактовно поцікавився Лео.

— Оперативне захоплення і розшук злочинців, — розтлумачив Ґрір.

Майкл відчував, яких зусиль коштує Лео не сказати, що насправді це звучить як «зараза». Особливою тактовністю його колега-детектив не вирізнявся. Але над Лео нависав Трент. Руки у представника правоохоронних органів були величезні, ними він, напевно, міг би стиснути голову Лео і розчавити її, як кокосовий горіх.

Лео, звісно, був ідіотом, проте аж ніяк не дурним.

— Я з відділу особливого призначення Бюро розслідувань штату Джорджія, створеного, щоб сприяти місцевим правоохоронцям у всьому штаті у затриманні осіб, які вчинили насильницькі злочини. Я буду лише консультантом.

Він говорив так, наче читав з підручника, ретельно артикулюючи кожне слово. Усе це укупі з костюмом-трійкою робило його схожим на викладача коледжу.