Минулого разу вона була в лікаря шість років тому, через інфекцію жовчного міхура. Все, чого вона хотіла, це щоб їй призначили антибіотики по телефону, але лікар змусив її прийти й наполіг на обстеженні таза. Лежачи там, з ногами у підвісних петлях, вона гадала, чи існує щось гірше, ніж коли незнайомий чоловік порпається в тобі, шукаючи щось, наче в іграшковому мішку на ярмарку.

Лікар спитав, скільки минуло часу від останнього обстеження грудей. Евелін збрехала:

— Три місяці.

Він сказав:

— Ну, оскільки ви вже тут, я можу також провести і цей огляд.

Вона щось заторохкотіла, намагаючись його відволікти, але він перебив її:

— Так-так, щось мені це не подобається.

Дні очікування на результат тесту були для неї майже нестерпними. Вона блукала в тумані нічних жахіть, молячись і торгуючись із Богом, хоча навіть не була впевнена, чи вірить у Нього. Вона обіцяла, якщо Він вбереже її від раку, то вже ніколи ні на що не скаржитиметься. А залишок життя проведе, радіючи життю, у добрих справах і щодня ходитиме до церкви.

Коли ж виявилось, що з нею все гаразд і найближчим часом вона не помре, як їй уявлялось, Евелін знов стала сама собою. Але тепер, після пережитих страхів їй у кожному болю став ввижатися рак. Евелін була впевнена: варто лише піти до лікаря, він не лише знайде в неї пухлину, а й прослухає її зі стетоскопом і призначить операцію на відкритому серці, перш ніж вона встигне втекти. Вона почувалася однією ногою в могилі.

Їй навіть здавалося, що лінія життя на її долоні стає коротшою.

Вона знала, що не витримає стільки днів в очікуванні результатів тесту. Тож вирішила, що насправді не бажає знати, якщо щось недобре, і краще просто помре одного звичайного дня, ні про що не довідавшись.

Цього ранку дорогою до будинку престарілих Евелін усвідомила, що стає нестерпною. Щоранку вона починала якісь ігри сама з собою, аби просто пережити день. Так, наприклад, вона казала собі, що цього дня неодмінно трапиться щось надзвичайне… Що наступним телефонним дзвінком їй повідомлять добру новину, від якої життя одразу зміниться… Що в наступному листі на неї чекає приємний сюрприз. Але нічого не було, окрім рекламної розсилки, надокучливих сусідів і когось, хто помилився номером.

Тиха істерія, безнадійний відчай охопили її, коли вона нарешті зрозуміла, що ніщо не зміниться, ніхто не прийде врятувати її звідси. Вона почувалася, ніби перебуває на дні криниці — кричить, але ніхто не чує.

Останнім часом життя перетворилося на нескінченну чергу довгих чорних ночей і сірих ранків. Відчуття, що все скінчено, наче велетенська хвиля, з головою накривало її — Евелін було страшно. Але не смерть лякала її. Зазираючи в чорну пащу смерті, вона часто хотіла зістрибнути туди. Що далі, то більш привабливою ставала думка про смерть.

Вона навіть знала, як уб’є себе. Срібною кулею. Круглою й гладкою, наче крижаний блакитний мартіні. Вона покладе пістолет на кілька годин у морозилку, перш ніж зробити це, тож він холодно, морозно торкатиметься її голови. Вона може навіть відчути, як крижана куля пронизує її гарячий збурений мозок, заморожуючи біль назавжди. Звук пострілу буде останнім, що вона почує у своєму житті. А тоді… нічого. Може, навіть тихий звук, який чують птахи, літаючи в чистому холодному повітрі над землею. Солодке, чисте повітря свободи.

Ні, вона боялася не смерті. Вона боялася власного життя, яке починало нагадувати їй сіру кімнату очікування у відділення інтенсивної терапії.

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

16 травня 1934 р.

У місті зафіксовано напад ховраха

Берта Вік повідомила, що вночі минулої п’ятниці, десь о 2 ночі, вона пішла до ванної кімнати й була укушена ховрахом, який по трубах потрапив до її унітаза. Вона одразу ж утекла й розбудила Гарольда. Той спочатку не повірив їй, але пішов і подивився, і, звісно ж, тварина плавала в унітазі.

Моя друга половинка вважає можливою причиною інциденту повінь, через яку звіра винесло по трубах. Берта заявила, що їй байдуже, що саме це спричинило, але тепер вона уважно дивитиметься перед тим, як куди-небудь сісти.

Гарольд замовив опудало з ховраха.

Чи комусь іще цього місяця приходив великий рахунок за світло? Мій був дуже великий, що вкрай дивно, адже моя друга половинка від’їздив на тиждень рибалити зі своїм братом Альтоном, а саме він ніколи не вимикає за собою світла. Дайте мені знати.

До речі, Ессі Рю отримала роботу в Бірмінгемі. Вона грає на органі «Життя під захистом» у радіопередачі однойменної страхової компанії на радіо АМ-1070, тож знайте і слухайте.

Дот Вімз

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

19 січня 1986 р.

Місіс Тредґуд гадала, що цієї неділі Евелін не поїхала до будинку престарілих, і вирішила прогулятися коридором, у якому зберігалися ходунки та крісла-візки. Повернувши в коридор, вона побачила Евелін, яка сиділа на одному з тих крісел, поїдаючи шоколадний батончик «Бейбі Рут». По її обличчю рікою текли сльози. Місіс Тредґуд підійшла до неї.

— Люба моя, заради Бога, що сталося?

Евелін підняла очі на місіс Тредґуд і сказала:

— Не знаю, — і продовжила плакати та їсти батончик.

— Ну ж бо, люба, беріть вашу сумочку та прогуляємося трохи.

Місіс Тредґуд узяла її за руку, витягла з крісла і стала водити по коридору, туди й назад.

— А тепер розкажіть мені, люба, що з вами. У чому справа? Чому ви така сумна?

Евелін повторила:

— Не знаю, — і знову розридалася.

— О серденько, не може бути, щоб усе було так погано. Давайте почнемо, крок за кроком, і ви розповісте мені щось із того, що вас турбує.

— Ну… схоже, що відтоді, як мої діти пішли до коледжу, я почуваюсь нікому не потрібною.

— Це цілком зрозуміло, люба, — відповіла місіс Тредґуд. — Усі через це проходять.

Евелін вела далі:

— І ще… Здається, я ніяк не можу припинити їсти. Я намагалася й намагалася, щодня прокидаюся й думаю, що сьогодні буду дотримуватися дієти, і щодня її порушую. Я ховаю шоколадні батончики по всьому будинку і в гаражі. Я не знаю, що зі мною не так.

Місіс Тредґуд сказала:

— Ну, люба, один шоколадний батончик вас не вб’є.

— Один — можливо, але не шість чи вісім, — відповіла Евелін. — Хочу вже або остаточно луснути від жиру, або мати волю скинути цей жир і стати стрункою. Я немов застрягла… просто посередині застрягла. Жіноча емансипація прийшла занадто пізно для мене… Я вже мала чоловіка і двох дітей, коли з’ясувалося, що можна було й не виходити заміж. А я ж гадала, що це необхідно. Що я знала тоді? А тепер уже пізно щось змінювати. Я відчуваю, що життя лишило мене за бортом.

Вона обернулася до місіс Тредґуд. Сльози котилися по її обличчю.

— Місіс Тредґуд, я занадто молода, щоб бути старою, і занадто стара, щоб бути молодою. Я просто ні до чого не придатна. Я б хотіла накласти на себе руки, але сміливості забракне.

Місіс Тредґуд була обурена.

— Іще чого! Евелін Кауч, не смійте навіть думати про таке! Це як штрикнути мечем у бік Ісуса! Усе це лише пусті балачки, люба, ви маєте опанувати себе і відкрити серце Господу. Він допоможе вам. А тепер дозвольте мені спитати. Ви відчуваєте біль у грудях?

Евелін здивовано подивилася на неї.

— Ну, іноді.

— А спина й ноги болять?

— Так. Звідки ви знаєте?

— Дуже просто, люба. Ви лише проживаєте тяжку форму менопаузи, ось у чому справа. Усе, що вам треба, то це приймати гормони та щодня виходити гуляти на свіжому повітрі. Треба просто це пережити. Ось що я робила, коли таке відбувалося зі мною. Я могла розплакатись, поїдаючи стейк, від самої згадки про бідолашну корівку. Я доводила Клео до сказу, ридаючи увесь час, бо вважала, що мене ніхто не любить. І коли я починала діймати його своїм ремствуванням, він казав: «Так, Нінні, час уживати ліки». І колов мені В-12 нижче спини.