— О Господи, ні, люба. Сипсі часто казала, що вона схожа на дрібну худу пташку. Маленькою вона завжди забігала до кухні та цупила трохи печива, приготовленого матір’ю, а потім ховалася під кафе і з’їдала його. Тож Сипсі почала називати її Вередливою Пташкою. Якщо так подумати, вона справді скидалася на маленького чорного дрозда… Ось такі вони були, двоє чорних і двоє світлих, у тій самій родині.
А тепер мені здається кумедним, що тут, у «Трояндовій терасі», зовсім немає негрів, окрім прибиральниць і кількох доглядальниць… Одна з них — така розумна, дипломована медсестра. Джинін звати. Гарненька така й метка жіночка, уважна співрозмовниця й дотепна. Вона трохи нагадує мені Сипсі — так само незалежна.
Стара Сипсі аж до самої смерті жила у своєму будинку на самоті. Ось де я волію бути, коли помиратиму, — у своєму будинку. Не хочу навіть повертатися до лікарні. У моєму віці, приходячи туди, ніколи не знаєш, чи повернешся взагалі. Я аж ніяк не вважаю, що лікарні — безпечне місце.
Моя сусідка місіс Гартман казала, що в неї кузина працює в лікарні в Атланті. І та розповідала їй, як одного разу їхній пацієнт вийшов з палати, аби подихати свіжим повітрям, і його знайшли лише за шість місяців, замкненого на даху шостого поверху. Начебто на той момент, як його знайшли, від нього нічого не лишилося, окрім скелета в лікарняній піжамі. А містер Даневей розповідав мені, що, коли він був у лікарні, у нього поцупили вставні зуби. Просто зі склянки, у той самий час, як його оперували. Ким це треба бути, щоб красти в діда зуби?
— Не знаю, — сказала Евелін.
— Що ж, я теж не знаю.
2 червня 1917 р.
Коли Сипсі передала Онзелл її щойно народжених хлопчиків- близнят, та очам не могла повірити. Старший син, якого вона назвала Джаспер, був кольору кави з молоком, а другий, що дістав ім’я Артис, вугільно-чорний.
Пізніше, побачивши їх, Великий Джордж ледве не луснув зо сміху.
Сипсі тим часом зазирала Артису до рота.
— Глянь-но сюди, Джордже, у цього маляти сині ясна, — промовила вона й засмучено захитала головою. — Боже, допоможи нам.
Але Великий Джордж, який не мав забобонів, тільки сміявся…
Десять років по тому йому вже було не до сміху. Він щойно добряче відшмагав Артиса за те, що той ударив свого брата Джаспера складаним ножем. Артис штрикнув його в руку п’ять разів, перш ніж старший брат відтягнув його від себе й кинув через подвір’я.
Джаспер підвівся і побіг до кафе, тримаючись за свою скривавлену руку та кличучи маму. Великий Джордж смажив барбекю на задньому дворі. Він побачив Джаспера першим і відвів його до будинку лікаря.
Лікар Гедлі промив і перев’язав йому рани, і коли Джаспер розповів, що це зробив його брат, Великий Джордж відчув себе зганьбленим.
Тієї ночі обом хлопцям було боляче, і вони не могли заснути. Лежачи в ліжку, вони дивилися у вікно на повний місяць і дослухались до нічних співів жаб і цвіркунів.
Артис обернувся до брата, який здавався майже білим у місячному сяйві.
— Я знав, що не повинен цього робити… Але це було так приємно — я просто не міг зупинитися.
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
1 липня 1935 р.
Засідання Біблійного гуртка
Минулого тижня відбулося засідання жіночого гуртка з вивчення Біблії при баптистській церкві у Вісл-Стоп. Захід пройшов у середу вранці в будинку місіс Вести Едкок. Обговорювалися методи вивчення Біблії та способи зробити її легшою для розуміння. Темами зустрічі були «Ной і ковчег» і «Навіщо Ной узяв на корабель двох змій, коли мав шанс позбутися їх раз і назавжди?». Якщо хтось знає пояснення, будь ласка, зателефонуйте Весті.
У суботу Рут з Іджі влаштували святкову вечірку з нагоди Дня народження їхнього малюка. Гості розважалися, приколюючи хвоста до намальованого віслюка й поїдаючи торт і морозиво. Кожен отримав скляного паровозика з цукерками-драже всередині.
Іджі каже, що наступної п’ятниці ввечері вони збираються в кіно, якщо хтось хоче, нехай приєднується.
До речі, про кіно: якось увечері, коли я повернулася з роботи, моя друга половинка так квапився до Бірмінгема, аби потрапити в кіно на дешевший сеанс, що схопив своє пальто, і ми разом вибігли у двері. Потім, уже на місці, він протягом усього сеансу тільки й скаржився, як у нього спина болить. Коли ж ми повернулися додому, то виявилося, що він тікав з такою швидкістю, що навіть забув вийняти плічка зі свого пальта. Я заявила йому, що наступного разу ми краще переплатимо, адже він геть зіпсував мені перегляд фільму, увесь час соваючись на своєму сидінні.
До речі, ніхто не хоче придбати трохи вживаного чоловіка, задешево?
Жартую, Вілбуре.
Дот Вімз
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
2 лютого 1986 р.
Коли Евелін увійшла, її подруга сказала:
— Ох, Евелін, шкода, що вас не було тут десять хвилин тому. Ви щойно розминулися з моєю сусідкою місіс Гартман. Вона заходила й принесла мені ось це.
Вона показала Евелін маленький паросток тещиного язика в маленькому білому керамічному вазоні із зображенням кокер-спанієля.
— А ще вона подарувала місіс Отис найкращу у світі нільську лілею. Ох, а я так хотіла, щоб ви з нею познайомилися, ви б її просто полюбили. Це її донька поливала мою герань. Я їй усе про вас розповіла…
Евелін теж пошкодувала, що не застала цю жінку, і віддала місіс Тредґуд рожевий кекс, який того ранку купила в пекарні «Вейтс Бейкері».
Місіс Тредґуд щиро подякувала їй і стала їсти, милуючись рослиною.
— Я люблю кокер-спанієлів, а ви? Ніхто так не радіє людям, як вони. Колись у малюка Рут і Іджі був один кокер-спанієль, і щоразу, побачивши когось, він починав стрибати від радощів по всій кімнаті й метляти хвостом — так, наче роками вас не бачив. Навіть якщо ви тільки відійшли за ріг і повернулися. А от киця поводитиметься інакше. Удаватиме, наче ви анітрішки її не цікавите. Знаєте, деякі люди тримаються так само… Тікають, не дають любити себе. Іджі була такою.
Евелін здивувалася.
— Невже? — спитала вона й надкусила свій кекс.
— Так-так, люба. У школі вона просто всіх вражала. Зазвичай навіть на уроки не ходила, а коли ходила, то лише в тих ношених штанях, які належали Бадді. Половину часу вона проводила в лісах, полюючи й рибалячи разом із Джуліаном та його друзями. Але, знаєте, її всі любили. Хлопці й дівчата, чорні й білі, однаково. Усі хотіли бути поряд з Іджі. Вона так широко, по-тредґудівськи посміхалась і вміла розсмішити сама, коли хотіла — о, це вона чудово могла! Я вже згадувала, вона була такою ж чарівною, як і Бадді…
Але в Іджі було щось від дикої тварини. Вона нікого не підпускала дуже близько до себе. Коли їй здавалося, що хтось до неї надто небайдужий, вона просто знімалася з місця й тікала до лісу. Розбивала серця наліво й направо. Сипсі стверджувала: причина в тому, що матінка, коли була вагітна Іджі, їла дичину. Ось тому вона й поводилась, як дикунка!
Та коли в нас оселилася Рут — я зроду не бачила, щоб хтось змінювався так швидко.
Рут була з Вальдости, що в Джорджії. Того літа вона приїхала, аби допомогти з проведенням заходів, які влаштовувала Юнацька баптистська організація в маминій церкві. Їй було не більш як двадцять один чи двадцять два роки. Вона мала світло-каштанове волосся й карі очі з довгими віями, така мила та приязна, що люди просто закохувалися в неї з першого ж погляду. Просто не можна було втриматися — бувають такі дівчата, чарівні з голови до п’ят. І що довше ви знали її, то кращою вона здавалась.