Пояснювальна табличка була лаконічною: «Леда (Leda vaincue par le Cygne),[23]1879. Придбана у 1967. Жільбер Тома, 1840–1890». Мсьє Тома, подумав я, напевно, був дуже сприйнятливою людиною, а також надзвичайно талановитим художником — інакше йому не вдалося б відбити з такою силою справжні переживання в єдиній миті на картині. Намальоване стрімкими мазками пір’я й нечіткі обриси покривала Леди свідчили про початок епохи імпресіонізму, хоча картину в цілому не можна було назвати типовою для імпресіоністів. Перш за все, сюжет був із тих, до яких імпресіоністи ставилися з презирством — академічним, з класичного міфу. Що ж примусило Роберта Олівера витягти ніж із наміром устромити його в цю картину? Знов і знов я повертався до цього питання: чи то він страждав на антисексуальний психоз, чи засуджував власну надмірну сексуальність? А може, цей вчинок, який міг спричинити до остаточного знищення обох фігур — так, що їх неможливо було б відновити, якби зловмисника своєчасно не спинили, — був своєрідною спробою захистити дівчину, яка безпорадно лежала горілиць під лебедем? Могло це бути проявом збоченого, хворобливо-уявного благородства? Вірогідно, Роберту не сподобалася відверта еротичність картини. Утім, а чи була ця картина дійсно еротичною?

Що довше я стояв перед нею, то більше мені здавалося: це — твір про силу й насильство. Я пильно вдивлявся в Леду, й мені хотілося не стільки торкнутися її або засудити, скільки відштовхнути подалі того лебедя з вкритими пір’ям могутніми грудьми, перш ніж він знову налетить на жінку. Чи не те саме відчував і Роберт Олівер, витягаючи ножа з кишені? А може, він просто хотів звільнити жінку з ув’язнення в рамі? Деякий час я роздумував над цим, дивлячись, як рука Леди загрузає в траві, а потому обернувся до наступної картини, також пензля Жільбера Тома. Не виключено, що саме тут містилася відповідь на запитання, яке цікавило мене все більше, відсуваючи всі думки про Роберта Олівера з його ножем: Що за людина був цей Тома? Прочитав назву: «Автопортрет з монетами, 1884». Я тільки встиг побачити ретельно відпрасований чорний сюртук, чорну бороду, просту білу сорочку — і тут відчув, як хтось бере мене за лікоть.

Я обернувся, не те щоб дуже здивований: у Вашингтоні я живу вже понад двадцять років, а це місто справедливо називають маленьким, — але побачив, що сталася помилка. Жодного знайомого я не помітив. Напевно, хтось проходив поряд і випадково торкнувся мене. Дійсно, в залі тепер було вже чимало відвідувачів: літнє подружжя (вони тихесенько розмовляли поміж собою про кожну картину), одягнений у темне чоловік з блискучим лобом та довгим волоссям, декілька туристів, що розмовляли іноземною мовою — здається, італійською.

Найближче до мене стояла молода жінка, принаймні, моложава — це вона, як мені здалося, й зачепила мій лікоть. Вона роздивлялася «Леду» і влаштувалася прямо перед картиною з таким виглядом, наче збиралася стояти там не одну хвилину. Вона була висока, трохи нижча за мене, худорлява; руки схрещені на грудях. Одягнена в білу бавовняну блузку, сині джинси й коричневі чоботи. Волосся, доволі довге, пофарбоване в темно-рудий колір, вільно розсипалося по спині. Профіль (у три чверті) чистий, шкіра гладенька, бровенята русяві, вії довгі. Косметики на обличчі не було. Коли вона нахилила голову, я побачив, що корені волосся біляві — ця жінка йшла проти традиції.

За хвилину вона засунула руки в задні кишені джинсів, мов хлопець, і нахилилася ближче до картини, пильно щось розглядаючи. З того, як вона витягувала шию, вдивляючись у живопис, я здогадався (а може, це мені тепер так здається, коли я описую минуле?), що вона й сама художник. Я знав, що тільки художник вдивлятиметься в поверхню полотна під таким кутом, і спостерігав, як вона вигинається й нахиляється, аби побачити текстуру фарби навскіс — там, де освітлення найкраще. Мене вразила її зосередженість, і я не відходив звідти, спостерігаючи дівчину крадькома. Вона відступила трошки, знов оглядаючи картину в цілому.

Я відчув, що вона затрималася перед «Ледою» на мить довше, ніж потрібно, потім ще на мить, і ще — і то не було пов’язано з технікою художника. Вона, без сумніву, відчула мій погляд на собі, але це її не бентежило. А згодом вона взяла й пішла собі далі, не подивившись на мене, не виявивши ані найменшої цікавості. Просто не звернула на мене уваги — красива висока дівчина, яка звикла, що всі не неї дивляться. Можливо, гадав я, вона зовсім і не художниця, а акторка або вчителька — з тих, хто звик, що на них завжди дивляться, їм це навіть подобається. Я чекав змоги поглянути на її руки — вона вже витягла їх з кишень, попрямувавши до натюрморту Мане на протилежній стіні. Здавалося, вона зовсім не так зосереджено дивиться на оті повні світла келихи з вином, на сливи й виноград. Зір у мене, хоча й досі гострий, уже не той, що був колись: я так і не побачив, чи є сліди фарби у неї під нігтями. І не схотів чомусь підійти на крок ближче до неї й роздивитися.

Раптом вона зробила дивну річ: обернулася на 180 градусів і усміхнулася до мене. Задумливою усмішкою, нічого особливого, і все ж то була усмішка, в ній було щось від змови — вона призначалась товаришу, тому, хто теж роздивляється картини зблизька й пильно. У дівчини було відкрите обличчя, відсутність макіяжу додавала йому пильності, вуста бліді, а очі такого кольору, який я навіть не міг визначити. Шкіра біла, а навколо рудого волосся — навіть рожева. На шиї — шкіряне, переплетене вузлами намисто, прикрашене керамічними кульками, які нагадували чотки зі схованими в них текстами стародавніх молитов. Під білою бавовняною блузкою на вугластому тілі вгадувалися повні груди. Трималася вона прямо, але не витончено, тобто скоріше як вершник на коні, а не як танцюристка, й рухалась вона не так граціозно, як обережно. До неї підійшло подружжя, тож вона була змушена посунутися. Тома, Мане, незнайомий літній чоловік, прощання…

Вона дійсно пішла із зали, молода жінка з прекрасною посмішкою, а у мене в голові майнула думка: може, я дав їй ненароком щось відчути? Мені хотілося спитати у неї, чи вірно я здогадався, що вона теж художниця. На сусідній стіні висіла картина Ренуара, проте дівчина проминула її, не подивившись, не звернувши найменшої уваги, та й вийшла із зали. Мені це було до вподоби — я теж не люблю Ренуара, за винятком того полотна з галереї Філіпса,[24] «Сніданок веслярів», де осяяні сонцем грона винограду, пляшки та келихи ледь не затьмарюють зображених людей. Я не пішов за дівчиною слідом: помітити за один день відразу двох молодих жінок — то занадто, мені здається, та й ні до чого не веде. Яке ж задоволення, коли немає ані мети, ані майбуття?

Усі ці роздуми забрали лише мить, а тоді я попрямував назад до автопортрета Тома, біля якого ще стояв чоловік з блискучим від поту лобом. Коли він посунувся вбік, я підійшов на крок ближче, щоб уважніше придивитися до картини. Вона знову нагадувала імпресіоністів, особливо у недбалому зображенні другого плану — темних завіс, — але значно відрізнялася від сміливості й вишуканості «Леди». Різнобічний художник, подумав я, — а може, саме у 1880-ті роки стиль Тома змінювався, розвивався в новому напрямку. У цьому портреті було щось від Рембрандта: задумливий вираз обличчя, темна палітра, також, можливо, безжалісне до самого себе зображення червоного носа й товстих щік: можна було побачити, як колишній красень поступово досяг віку, коли його привабливість сходить нанівець. Навіть жовта оксамитова шапочка й оксамитовий смокінг, так правильно було це назвати. Художник нагадував одразу й Старого Майстра, й аристократа.

Назва автопортрета походила від того, що було зображено на передньому плані. Схрещені руки Тома лежали на голому дерев’яному столі, заваленому монетами: великими й потертими, бронзовими, золотими, потемнілими срібними, — старовинними монетами різноманітних форм та розмірів. І вони були намальовані так майстерно, що здавалося: простягни руку — і зможеш витягти їх двома пальцями, зібрати одну за одною. Я бачив навіть чіткі написи на монетах, літери незнайомих мені мов, прямокутні дірочки, ребровані торці. Ці монети були вимальовані набагато ретельніше, ніж постать самого Тома. Картина виглядала недоречною поряд з фруктами та квітками Мане. Можливо, Тома дбав про гроші куди більше, ніж про власне обличчя? Як би там не було, він, без сумніву, прагнув відтворити вигляд людини сімнадцятого століття, дивлячись на двісті років позад себе, а я тепер дивився на його роботу, яка була виконана в дев’ятнадцятому столітті, й мене відділяли від неї майже сто двадцять років.