— Та ну, ви ж її знайшли якраз, — наполягала дівчина, але їй прийшлося власноруч двічі натиснути на клавішу, перш ніж Міріам посміхнулась.

— Ах, «Леда»! Її написав Жільбер Тома, француз.[21] Ви знайдете її в залах дев’ятнадцятого століття, відразу перед імпресіоністами.

Дівчина вперше поглянула на мене.

— Це та сама картина, на яку минулого місяця вчинив напад той тип. Про неї тепер запитує сила-силенна людей. Тобто… — Вона замовкла й поправила чорне як воронове крило пасмо волосся, що вибилося із зачіски. Тоді я тільки второпав, що волосся в неї пофарбоване чорним, аби виглядало немов вирізьбленим, азіатським, хоча обрамовувало воно бліде личко й зеленаві очі. — Ну, не те щоб сила-силенна, але декілька відвідувачів справді забажали її побачити.

Тут я відчув, що пильно дивлюся на неї і несподівано хвилююсь. Вона стояла за столом, погляд у неї був проникливий, тіло під щільно застібнутою на блискавку курткою — струнке й гнучке. Поміж курткою та чорною спідницею можна було помітити тоненьку смужку шкіри — можливо, найбільше оголення шкіри живота, дозволене співробітникам у цій галереї, де повно жінок і чоловіків, оголених з голови до п’ят, усміхнувся я подумки. Можливо, вона студентка якогось мистецького навчального закладу і працює тут у вільний час, щоб заробити гроші на навчання, можливо, талановита граверка або дизайнер ювелірних прикрас, судячи з блідих рук і довгих пальців. Я уявив, як вона сидить тут годинами за столом, а під дуже короткою спідницею немає будь-якої білизни. Вона ще була майже дитиною. Я відвів погляд. Вона дійсно ще дитина, і я їй не пасую, зрозуміло — такий собі підстаркуватий Казанова.

— Я була приголомшена, коли почула про це, — Міріам похитала головою. — Проте я не знала, що йдеться саме про цю картину.

— Що ж, — промовив я, — я теж читав про цей випадок. Дивно, що хтось може накинутися на картину, хіба ні?

— Хтозна, — дівчина терла рукою краєчок столу; на великому пальці в неї була широка срібна каблучка. — Тут у нас вистачає божевільних.

— Саллі! — ледь чутно, з докором, промовила старша жінка.

— Вистачає, вистачає, — наполягала на своєму дівчина.

Вона дивилась мені прямо в обличчя, немовби заохочувала зробитися одним з тих божевільних, яких вона щойно згадувала. Я мріяв: а може, я їй сподобався, може, вона чекає, аби я запросив її на філіжанку кави та розпочав обережні залицяння, під час яких вона скаже щось подібне до своєї фрази «Тут у нас вистачає божевільних»? Мені згадався образ жінки на малюнках Роберта Олівера — вона була теж молодою, але та взагалі ніколи не постаріє: на її обличчі було написане глибоке розуміння й знання життя.

— Той, хто вчинив напад на картину, здається, все розповів у поліції, коли його заарештували, — обережно зауважив я. — Тож можливо, він не такий і божевільний?

Погляд дівчини залишався важким, суворим.

— А хто ж, крім божевільного, захоче пошкодити витвір мистецтва? Охоронець мені потім розповідав, що картину ледве вдалося захистити.

— Дякую, — сказав я, відразу перетворившись на чемного літнього чоловіка зі схемою музею в руці.

Міріам взяла на хвилиночку схему й синіми чорнилами обвела кружальце, позначаючи потрібну мені залу. Саллі вже відсунулась подалі, це тільки я тремтів від хвилювання.

Але в моєму розпорядженні була ще вся друга половина дня. Відчуваючи легкість, я піднявся сходами й опинився у велетенській мармуровій ротонді нагорі; кілька хвилин я блукав серед її блискучих строкатих колон, зупинився в центрі й затамував подих.

І тут трапилась дивна річ, яка ще повторюватиметься не один раз: я замислився, чи не зупинявся тут і Роберт, я відчував його присутність, а може, просто намагався відгадати, якими мали бути його почуття — саме тут, де він проходив незадовго до мене. Чи знав він уже тоді, що накинеться з ножем на картину, чи знав, на яку саме картину? Якщо знав, то міг квапливо проминути всі принади ротонди, стискаючи в кишені ніж. А якщо він не планував цього заздалегідь, якщо його підштовхнуло щось, коли він опинився перед картиною — у такому випадку він міг також блукати поміж стовбурів цього мармурового лісу, так вчинила б кожна людина, якій не чужі чутливість до того, що її оточує, й любов до традиційних форм мистецтва.

Насправді (я навіть поклав у кишені свої руки), навіть якщо напад був навмисним, і Роберт почував себе здатним таке вчинити, насолоджувався думкою про ту мить, коли він витягне з кишені й розкриє ніж, — усе одно він міг тут зупинитись, аби розтягти задоволення. Звичайно, мені було нелегко уявити, буцімто я забажав пошкодити картину, проте я уявляв не свої бажання, а Робертові. Ще за хвилину я пішов далі, радий, що залишив ту величну споруду, де бракувало світла, й знову опинився серед картин, у довгих перших залах колекції дев’ятнадцятого століття.

Я відчув полегшення, побачивши, що в цій залі відвідувачів не було, але тепер там стояв не один охоронець, а два, тому що адміністрація очікувала повторення нападу на ту саму картину будь-якої миті. «Леда» притягла мене до себе через усю залу. Мені вдалося перебороти спокусу подивитися на репродукцію в книгах або в Інтернеті, доки я не прийшов сюди сьогодні, й тепер я радів: її історію я завжди встигну прочитати, але саму картину я бачив уперше, й вона була свіжою та вражала своєю реальністю.

Це велике полотно, приблизно півтора метри на два з половиною, написане у відверто імпресіоністичній манері, хоча увага до деталей помітна більше, ніж у творах Моне, Піссарро або Сіслея. На картині домінують дві фігури. У центрі — майже повністю оголена жінка, яка лежить на неймовірно реальній траві. Лежить розпластана, у класичній поставі відчаю та покори — чи зомліла від пристрасті? Голова відкинута на землю, не в силах втримувати тягар золотого волосся, смуга прозорого покривала тягнеться посередині й спадає з ноги; невеликі груди оголені, руки розкинуті. На тлі тієї абсолютно реальної трави шкіра жінки написана в якийсь загадковий спосіб: надто бліда, майже прозора, немов паростки кущів, які проростають під поваленим деревом. Я відразу згадав «Сніданок на траві» Мане, хоча фігура Леди сповнена сили, в ній піднесеність бореться з ляком — на відміну від спокійної оголеної повії Мане, — шкіра холоднішого тону, а мазки пензля ширші, вільніші.

Друга фігура на полотні належить не людині, проте саме цей персонаж, без сумніву, є тут головним: велетенський лебідь завис над нею, начебто зібрався сісти на воду; він із силою б’є крильми, аби уповільнити швидкість свого падіння з неба. Довге пір’я на крилах лебедя загинається всередину, немов пазури; сірі перетинчасті ноги ледь не торкаються ніжної шкіри її живота, а обведене чорною смугою око горить палко, як у жеребця. Несамовита сила польоту, втілена художником на полотні, приголомшувала, вона наочно й психологічно пояснювала, чому жінка на траві так налякана. Хвіст лебедя рвучким рухом загнувся під тіло, щоб допомогти ще більше загальмувати політ. Не можна було не відчути, що птах тільки мить тому пробився крізь оті ріденькі зарості, раптово з’явився перед жінкою, яка спала, і так само раптово вирішив сісти на неї, охоплений спалахом жадання.

Чи лебідь навмисне її розшукував? Я спробував пригадати подробиці міфу. Струм повітря від крил велетенського птаха міг збити жінку з ніг, а можливо, повалити її на спину, коли вона підводилася після сну на пленері. Не потрібно було бачити геніталій, аби збагнути, що цей лебідь чоловічої статі, досить було й трохи тіней під хвостом, а ще — дзьоба й могутньої голови на довгій шиї, яка вигнулася назустріч жінці.

Мені самому хотілося доторкнутися до неї, пересвідчитися, що вона спить, щосили відштовхнути від неї цю істоту. Коли я відступив на крок назад, аби охопити поглядом усе полотно, я відчув, яка Леда налякана, як вона почала підводитися, а натомість упала знов, побачив жах у самих її руках, які вчепилися в землю — ні в чому тут не було й сліду любострасної жертовності, як на класичних живописних полотнах, розвішаних усюди в інших залах цього музею, нічого від усіх тих еротичних сабінянок та святих Катерин. Я пригадав вірш Єйтса,[22] який за багато років перечитав не один раз, але його Леда теж ставала жертвою охоче — у неї «стегна розсунулися», — та й не дуже тим переймалася. Утім, прийдеться знов розшукати ті вірші, аби згадати напевно. У Жільбера Тома Леда була живою жінкою, насправді наляканою. Якби я жадав її, майнула думка, то саме тому, що вона справжня, а зовсім не тому, що її хтось уже здолав.