Вона відвертається, застібає ґудзики на робочій блузі зверху одягу, приводить до ладу чисте полотно, розкладає зручний дерев’яний стілець. Стоїть перед мольбертом так само, як Олів’є, не сідає, міцніше впирає підбори черевичків у прибережну гальку. Намагається позабути про постать поряд з нею — срібна голова Олів’є схилилася над картиною, спина випростана. Її полотно заздалегідь заґрунтоване світло-сірим: для надвечірнього світла вона обрала цей колір. Вона видавлює на палітру багато аквамарину, потім червоний кадмій — для маків, що ростуть на скелях з лівого краю та правого; це її улюблені квіти.

У Беатриси висить на ланцюжку годинник, і вона надає собі тридцять хвилин; примружує очі, бере пензель якомога легше, малюючи лише рухами зап’ястя й ліктя, швидкими мазками. Вода то кольору троянд, то синьо-зеленого, небо майже безбарвне, камені на березі рожеві й сірі, піна на гребінцях хвиль має бежевий відтінок. Вона зображує на картині й самого Олів’є в синьому сюртуку, з побілілим волоссям, але пише так, немов він знаходиться на великій відстані від неї — невелика постать на березі моря. Торкається скель умброю, додає зеленого, потім позначає маки червоними цяточками. Там ростуть ще й білі квіти, й маленькі жовті — Беатриса бачить скелю водночас і зблизька, й здалеку.

Тридцять хвилин минули.

Олів’є обертається до неї, немов відчув, що першу частину роботи вона вже завершила. Беатриса бачить, що сам він продовжує без поквапу писати водну безмежність, не дійшов іще як слід до човнів і скель. Картина має вийти завершеною, збалансованою, навіть прекрасною, й забере вона не один день. Він підходить ближче, щоб подивитися на її картину. Вона й сама стоїть і дивиться разом з ним, відчуваючи дотик його ліктя до її плеча. Дивлячись його очима, Беатриса усвідомлює свою майстерність, бачить і вади: картина жива, вона рухається, але надто необроблена, навіть на її смак — не вийшов експеримент. Їй хочеться, щоб Олів’є нічого не казав, і на її полегшення, він так і не перериває голосом шурхіт хвиль, які накочуються на берег, ворушать важку гальку, обмивають камені, перегортаючи їх, підтягуючи до моря. Олів’є просто киває й дивиться на неї. Очі в нього постійно вкриті червоною сіткою судин, повіки дещо плюсклі на краях. У цю мить вона не проміняла б його присутність на будь-що в світі — просто через те, що він набагато ближче до краю життя, ніж вона. І він розуміє її думки.

Того вечора вони обідали разом з іншими гостями, сидячи навпроти один одного, передаючи вазочки із соусами або маленькими грибочками. Хазяйка сказала, подаючи Олів’є смажену телятину, що сьогодні заглядав до готелю один пан, питав, чи в неї живе відомий художник, його паризький приятель; своєї візитної картки не залишив. Мсьє Віньйо такий знаменитий? Олів’є засміявся й похитав головою. В Етрета працювали багато відомих живописців, каже Олів’є, але він до них на належить. Беатриса випила бокал вина й пошкодувала про це. Потім вони читали, сидячи у великій вітальні, де був іще вусатий гість-англієць — він шурхотів лондонськими газетами й кахикав, щось там вичитавши. Потім Беатриса відклала книгу й спробувала написати другого листа Іву, але нічого з цього не вийшло: здавалося, її перу не подобається папір, скільки разів вона не занурювала перо в чорнила, скільки разів не закреслювала слова. Китайський годинник хазяйки пробив десять разів, Олів’є підвівся й вклонився Беатрисі. В його почервонілих від вітру очах грала ласкава посмішка. Здається, він збирався поцілувати їй руку, але чомусь передумав.

Коли він уже пішов нагору, Беатриса збагнула: він ніколи не заохочуватиме її до чогось більшого. Ніколи не заявиться до її спальні, не запросить її до себе наодинці, не зробить нічого такого, що не личило б шляхетній людині й родичу. Ніколи не зробить першого кроку. Той поцілунок у його студії був першим і останнім, як він і пообіцяв, а на зупинці диліжансів вона сама викликала його цілунок, на березі моря теж. Для нього ці два були несподіванкою. Вона впевнена, що цю стриманість він сам вважає подарунком їй, доказом своєї поваги, свого піклування про неї. Але насправді це ставить її перед важким вибором: що б не трапилося, це залежатиме від неї, й відповідальність за наслідки теж нестиме вона. Якщо між ними щось і станеться, то лише з її власної волі, з бажань її відносної молодості. Вона не може уявити собі, щоб піднятися й постукати в його двері. А на підлозі й сходинках він залишив доріжку з крихт хліба, мов той хлопчик з казки.

Пізніше вона перевертається на своєму білосніжному ліжку, не в силах заснути, бачить, як колишуться портьєри (вона, не боячись холодного вітру, залишила вікно напіврозчиненим), відчуває місто, яке її оточує, чує гуркіт хвиль Ла-Маншу, що невпинно накочуються на берег.

Протягом кількох тижнів після повернення чорнявої пані на його полотна Роберт був замисленим, мовчазним, а до того ще й дратівливим. Він багато спав, не мився, й поступово я почала відчувати, що його присутність дратує мене, чого раніше не траплялося. Часом він лягав спати не на ліжку, а на канапі. Задовго до цих подій я домовилася із сестрою та її чоловіком про зустріч, щоб познайомити їх з Робертом. Роберт на ту зустріч так і не прийшов. Сидячи за столиком у провансальському ресторанчику «Лаванду», який давно подобався нам із сестрою, я почувалася приниженою. Мені й досі не хочеться знову йти до того ресторану, навіть якби мала достатньо грошей, щоб витратити на розкішний обід.

Єдине, на що Роберту вистачало наснаги, — живопис, а писав він виключно ту пані. На той час я вже була досить розумною й не питала, хто вона, тому що це запитання викликало туманні, майже містичні відповіді, вислуховувати які мені було неприємно. Нічого не змінилося, гірко думала я, з тих часів, коли я була студенткою, й він навмисне загадково розповідав мені, де побачив героїню своїх картин і чому малює її.

Я б так назавжди й залишилась переконаною, що він знав її в дійсності — знав обличчя, чорні кучері, сукні й решту, — якби не полистала деякі його книжки одного разу, коли він пішов купувати собі нові полотна. Вперше за довгий час він пішов з дому; мені це здалося доброю ознакою — йому ж вистачило сил піти на вулицю, а ще й задумати нові картини. Коли він пішов, я стала кружляти навколо канапи, яка перетворилася на Робертів барліг, навіть його запах був там стійким. Упала на канапу й вдихала той запах, а що його самого не було поряд, то навіть на краще. Канапа була завалена всіляким мотлохом, мов справжній барліг: якісь клаптики паперу, приладдя для малювання, збірки поезій, старий одяг, що перетворився на ганчір’я, солідні томи з бібліотеки, заповнені портретами. Тепер він писав лише портрети, а їх сюжетом була лише та пані. Здається, на той час він забув про свою колишню любов до пейзажу, про свою велику майстерність у натюрмортах, про природну різноманітність свого таланту. Я помітила, що завіси на вікнах у моїй маленькій вітальні запнуті, й були запнуті вже багато днів, а я не помічала, тому що рано йшла до коледжу й пізно поверталась додому.

Тільки тут я збагнула, яка я дурепа — в Роберта ж типова психічна депресія. Він казав, що часом буває «не в гуморі», а то була добра стара депресія й, напевно, куди серйозніша, ніж мені хотілося визнати. Знала, що серед його речей є ліки, які він приймає час від часу, таж він говорив, що вони допомагають йому скоріше заснути після того, як він усю ніч малює. І я не помічала, щоб він приймав будь-які ліки постійно. З іншого боку, він взагалі нічого не робив постійно. Сиділа й сумувала через той безлад, який запанував у моїй маленькій затишній квартирці, намагалася тією скорботою заглушити думки про зміни, які відбулися з моїм сердечним другом.

Потім почала прибирати в квартирі, кинула все Робертове сміття до корзини, дбайливо розклала книжки біля ліжка, склала ковдри як потрібно, збила подушки на канапі, віднесла на кухню використані склянки й тарілки. Раптом побачила себе немов збоку: високу, охайну, освічену жінку, яка прибирає з килима чиїсь тарілки. Напевно, саме тоді я усвідомила, що наша близькість приречена — не через Робертову депресію, а через моє відчуття власного «я». Спостерігала, як образ Роберта потроху зменшується в моїх очах, серце в мене стислося. Я підняла завіси на вікнах, протерла журнальний столик, принесла з кухні вазу з квітами й поставила їх під сонячне світло, яке знову проникало до кімнати.