Інколи він робився тихим, задумливим, навіть сумним; я гладила його руку, а він відповідав, що йому бракує дітей, витягав їхні фотографії, але про Кейт не згадував ніколи. Я лякалася того, що він не зможе або не захоче залишитися зі мною назавжди. Сподівалася, що він нарешті знайде спосіб отримати офіційне розлучення, а тоді усталиться в моєму житті. Я й не знала, що він має нову абонентську поштову скриньку в Вашингтоні, поки одного разу не сказав, що виймав там кореспонденцію й одержав заяву Кейт про розлучення. Сказав іще, що надіслав їй повну адресу — на випадок, якщо знадобиться їй терміново. Він вирішив поїхати ненадовго додому, аби подати необхідні документи про розлучення й побачити дітей. Зупиниться в мотелі або в когось із знайомих — гадаю, таким чином він намагався запевнити мене, що не планує повертатися до Кейт. Ця непохитна його рішучість — розірвати з нею назавжди — навіть змусила мене трохи здригнутися. Розуміла ж: якщо він здатний так ставитися до неї, колись може відчути те саме й до мене. Мені більше сподобалося б, якби він відчував жаль, навіть деякі вагання, хоча й не такі сильні, щоб відібрати його в мене.

Але щодо розлучення з Кейт він не вагався анітрохи — говорив, що вона не розуміє найважливішого в ньому; але що то було, так і не сказав. А я не бажала розпитувати, бо тоді виходило б, що й сама не розумію. У Ґрінхілі він провів п’ять днів і повернувся з біографією Томаса Ікінса[128] мені в подарунок (він не раз говорив, що мої роботи нагадують йому творчість Ікінса, тому що в моїх картинах є щось чудово американське). Гаряче розповідав про всілякі дрібні пригоди в дорозі, про те, що діти почувають себе добре, вони такі красиві, привіз багато фотографій, які сам зробив. Про Кейт — ні пари з вуст. А потім потяг мене до кімнати, яку я вже звикла вважати нашою спальнею, й ми кохалися, причому він був таким наполегливим, таким зосередженим, наче весь час розлуки йому страшенно не вистачало мене.

Я жила в тихому раї, й ніщо не віщувало мені про наближення поступових змін у Робертовому настрої. Настала осінь, і Роберт зробився похмурим, мов небо перед зливою. Для мене то завжди була улюблена пора року, я ніби починала все знову: нові туфлі для коледжу, нові студенти, розкішні барви навкруги. А Роберт, навпаки, зробився якимось млявим, він наче зів’яв, засмутився — умерло літо, а з ним і пора нашого першого щастя. Листя дерев гінкго на моїй вулиці пожовкло й скручувалося, мов крепійований папір, у наших улюблених парках всюди були розкидані каштани. Я дістала нові полотна й умовила Роберта зробити серед тижня (у мене був вихідний) коротку поїздку до Манасасу, подивитись на поле битв. Проте Роберт уперше відмовився малювати; замість того він влаштувався під деревом на історичному пагорбі й важко замислився, неначе прислухався до звуків бою, які затихли півтора століття тому, вдивлявся у прадавню різанину. Я на полі писала картину сама, сподіваючись, що він опанує себе, якщо залишити його в спокої, але того вечора він сердився на мене через якісь дрібниці, погрожував побити тарілки, а потім надовго пішов гуляти без мене. Я трошки поплакала мимоволі — не люблю цього робити, вам це відомо. Але мені було боляче бачити Роберта в такому стані, а до того ще відчувати себе покинутою після стількох щасливих днів разом.

Утім, мені здавалося природним, що він запізніло переживає розлучення з Кейт (ще залишалося три місяці до остаточного розірвання шлюбу) й кінець звичного старого життя. Я знала, що він має турбуватися через необхідність знайти у Вашингтоні постійну роботу, хоча жодних ознак таких пошуків не виявляв. Мені здавалося, що в нього або є якесь джерело невеличкого прибутку, або заощадження від продажу попередніх картин, уже добре відомих — але ж колись ці гроші мають закінчитися! Не бажала розпитувати його про заробітки, про джерела прибутку, тільки подбала, щоб витрати наші не змішувалися (за житло я сплачувала, як і раніше, й купувала продукти для нас обох). Він також часто приносив додому продукти, вино, або якусь корисну дрібничку в подарунок мені, тож я не відчувала напруги у фінансових справах, хоча мені й спадало на думку, що колись муситиму просити його вносити свій пай за квартиру й послуги — наприкінці місяця мені приходилося скрутно. Я могла б звернутися по допомогу до Мазі, але вона не дуже раділа, що я живу з художником, який має незабаром розлучитися, це мене й зупиняло. («Мені відомо, що таке кохання», — лагідно сказала вона, коли я приїхала до неї в гості. Це ще трапилося до її жахливої пухлини, до операції, коли вона ще розмовляла самостійно, без приладу. — «Відомо, дитино, більше, ніж ти гадаєш. Але ж ти така талановита. Я завжди мріяла, щоб ти знайшла когось, хто здатен буде піклуватися про тебе»). А Роберту тепер прийдеться сплачувати аліменти, і я не наважилася розпитувати про подробиці, коли він сердито сів на канапу.

Якщо на вихідні було сонячно, його настрій інколи покращувався, і я сповнювалася надій, охоче забувала попередні дні й переконувала себе, що то тимчасові труднощі в наших стосунках. Розумієте, я прагнула не вийти заміж, а забезпечити тривале життя разом з Робертом, життя, в якому ми дійсно були б разом, разом сплачували за квартиру зі своєю студією, об’єднали б свої сили, гроші й плани на майбутнє, поїхали б разом до Греції та Італії (на кшталт медового місяця), щоб там малювати й побачити всі великі скульптури, картини й краєвиди, про які я довго мріяла. Спершу ці бажання були ще туманними, але якось непомітно вони розрослися, мов дракон під ліжком, і знищили попередню романтику буття «наодинці з собою», а я й не встигла помітити, як це сталося. У ті щасливі вихідні, які ще залишалися, ми виходили на короткі прогулянки, здебільшого завдяки моїй наполегливості, брали із собою їжу, щоб заощадити гроші. Найліпшою була подорож до Харперс-Феррі,[129] де ми зупинилися в дешевому готелі й довго блукали містом.

Одного вечора на початку грудня я прийшла додому й не побачила там Роберта, кілька днів потому не знала, де він, що з ним. Повернувся він з навдивовижу свіжим виглядом і сказав, що завітав до старого друга в Балтиморі — було схоже на правду. Іншого разу він поїхав до Нью-Йорка. Після цієї поїздки він здавався не просто свіжим, а бадьорим, як ніколи. Того вечора був надто заклопотаним, щоб кохатися — такого раніше не траплялося: він стояв перед мольбертом у вітальні й робив начерки вуглем. Я помила посуд, який залишився після обіду, тамуючи роздратування: хіба Роберт гадає, що посуд сам себе миє кожного дня? — й намагалася не заглядати через стіл, який розділяє мою крихітну кухоньку й мою крихітну вітальню, а Роберт із запалом малював обличчя, якого я не бачила після несподіваної подорожі до Ґрінхіла на виставку в його коледжі. Вона була красуня, кучеряве чорне волосся так нагадувало його власне, таке чудове квадратне підборіддя, мрійлива посмішка.

Я одразу впізнала її. Насправді, коли я її побачила, тільки тоді здивувалася: як це я не помічала її відсутності протягом усіх тих щасливих місяців? Я не мала сумніву, що поки Роберт жив зі мною, він цілком припинив малювати й писати фарбами цю жінку. Він ніколи не зображував навіть ті віддалені постаті матері й дитини, що я їх бачила раніше на його пейзажах — наприклад, на тому, який він зробив під час нашого семінару в штаті Мен. Повернення цієї жінки того вечора справило на мене-дивне враження: всередину заповзав страх, неначе хтось стиха, непомітно ввійшов до кімнати й зупинився в мене за спиною. Я переконувала себе, що той страх — не перед Робертом. Але якщо я боялася не його, тоді кого ж?

Вона спостерігає, як Олів’є пише картину.

У променях надвечірнього сонця вони стоять на березі моря, він щойно почав писати на другому полотні: одне для ранку, інше для другої половини дня. Він пише скелі й два величезних сірих човни, які рибалки витягли на берег подалі від води, склавши в них весла, мережі й поплавці; сонце схиляється на захід, але його світло ще грає на всьому. Спершу Олів’є малює на заґрунтованому полотні попаленою умброю, потім додає ще умбри, щоб передати масивність скель, додає синьої фарби, потім сіро-зеленої. Беатрисі хочеться порадити, аби він зробив палітру світлішою, як колись радив її вчитель. Дивно, що Олів’є цей краєвид з мінливим освітленням, мінливими барвами неба бачиться таким похмурим у своїй основі. Але вона впевнена, що тепер уже він не буде ні жити, ні малювати інакше, ніж звик. Вона мовчки стоїть поруч, готова розпочати власну роботу, зі складаним стільцем і легким дерев’яним мольбертом — і вагається, спостерігає. Вона вдягнена в тонку вовняну сукню, тому що попри яскраве сонячне сяйво на березі не дуже тепло, а зверху сукні товстіший вовняний жакет. Вітер бавиться її спідницею, грає стрічками капелюшка. Беатриса бачить, як набуває життя вкрита піною вода на полотні Олів’є. Але чому ж він не додасть трохи більше світлого?