— Хочеш піти зі мною завтра? — запитав я, намагаючись перекричати потужний гуркіт хвиль.

— Побачитися з… як його? Кайє? — Вона зайшла в піну прибою. — А ти хочеш, щоб я пішла?

— Тільки якщо ти не плануєш залишитися в готелі й малювати.

— Малювати я можу решту часу, — цілком слушно зауважила вона.

Повертаючись до парку при готелі, я помітив, що вхід на пляж охороняє вартовий з американським автоматом М-16 на грудях.

Ленч ми їли на веранді поза вестибюлем. Мері рази два підводилася з-за столу — подивитися на штучну лагуну й водоспад за верандою, там блукала пара фламінго. Теж власність готелю? Або дикі? Ми пили текілу з маленьких товстих скляночок, піднімаючи тости без слів — пили за те, що опинилися тут. Їли ми севіче, гуакамоле, тортильї[133] — смак лайму й коріандру надовго затримався у мене на язиці, обіцяючи насолоду. Мені не зовсім було незнайомим те відчуття, яке викликають теплий вітер, шурхіт пальм, дихання Тихого океану. Це були дитячі мрії про джунглі й океани, «Острів скарбів» і «Пітер Пен»… Так, ці курорти й повинні викликати саме такі почуття — чарівні тропіки, але в безпечному варіанті. А тут мені згадалося дещо інше: відчуття далекої подорожі у книзі, моїй улюбленій — «Лорд Джім»,[134] наприклад — і подих Далекого Сходу, який лежав від нас далеко на заході. «Пана Курц — він помирай». Ні, це, здається, з іншого роману Конрада? Із «Серця темряви»? Його цитував Томас Еліот.[135] А ось Гоген виходить з хижі після кохання й повертається до живопису. Ритм життя впродовж року не розписаний жорстко, тому що нікому не потрібно носити багато одягу. Спека.

— До Кайє нам потрібно буде вирушати близько дев’ятої, — зауважив я, щоб відвернути свою увагу від першої теплої хвилі текіли в голові й від споглядання на обличчя Мері, яка поправляла локон волосся, що вибився з-за вуха. — Він просив прийти вранці, до того, як почнеться справжня спека. Мешкає він у старовинній частині міста, біля затоки. Дуже цікаво побачити його будинок, яким би той не виявився.

— А сам він малює?

— Так. Він критик і колекціонер, але з його інтерв’ю, яке я читав, роблю висновок, що перш за все він художник.

Повернувшись до номера, я відчув, що атмосфера нового місця й утома після вранішньої подорожі беруть наді мною гору. В мене жевріла надія, що Мері впаде на ліжко поряд зі мною, що ми спатимемо разом й мало-помалу подолаємо ту ніяковість, яка виникла між нами. Втім, вона взяла свій мольберт і сумку.

— Не ходи далеко, — попросив я мимоволі, згадавши охоронця на пляжі. Одразу й пошкодував, що сказав: справа не в тому, що вона молода й не зрозуміє, а в тому, що я старий, тому може здатися, ніби я її повчаю або намагаюся керувати її вчинками. Проте вона не стала дибки.

— Зрозуміло. Я розташуюся в парку за вестибюлем, справа, якщо дивитися на пляж, тож у разі потреби ти мене легко відшукаєш. — Я був здивований її лагідністю, а коли відкинувся на ліжко (не міг змусити себе зняти сорочку, поки Мері була тут), вона поцілувала мене так само, як під час нашого пікніка — з палкістю бажання, яке давно накопичувалося й постійно придушувалося. Я поцілував її так само палко, але не став пригортати: нехай іде, якщо зібралася. У дверей вона обернулася й посміхнулась мені знову, невимушено, з любов’ю, наче почувала себе зі мною впевнено.

Вона пішла, а я занурився в сон, де спліталися дерева, осяяні сонцем, а далі ритмічно дихав морський прибій. Підступала темрява, коли всередині мене спрацював будильник: примарилося, нібито спізнився на зустріч — здається, з Робертом Олівером — і я в тривозі підстрибнув на ліжку. Серце стислося від тривоги, аж ні — Роберт живий і майже здоровий, наскільки мені відомо, а в «Ґолденґров» був номер телефону готелю. Я підійшов до вікна й розсунув важкі портьєри, потім занавіски, побачив унизу, у вестибюлі, кількох людей, які прогулювалися; були вже ввімкнені деякі лампи.

Нова хвиля страху: де ж Мері? Я проспав усього години дві, але мені здалося, що не можна залишати її без нагляду на такий тривалий час. Розшукав свої пляжні тапочки, взувся. У саду пальми вигиналися на всі боки, кожний лист тріпотів з гучним шелестом: вітер міцнішав, налітав з океану сильними поривами, в яких вчувалася загроза, а на самому пляжі хижо вирували хвилі. Мері опинилась точно там, де й обіцяла: торкалася полотна, потім трохи відходила, щоб подивитися на результат, на хвилинку відкладала пензель. Стояла, спираючись на одну ногу, легко переносила вагу на іншу, але я бачив, що вона починає квапитися, як зазвичай і буває, коли пишеш пейзаж, а світло поступово згасає. Починаються перегони з часом, а тіні все подовжуються, швидко наступають на тебе, й хочеться або повернути день, або принаймні зітерти з полотна ті напливаючі тіні.

За мить вона помітила мене й обернулася.

— Світла вже немає.

Я підійшов і став поруч з нею.

— Чудово! — сказав я від щирого серця. Вона фактично закінчила цей пейзаж у м’яких чистих тонах: морська синь, яку вже накриває безбарвна вечірня тінь, — проте я помітив у картині щось пронизливе. Не знаю, чому деякі пейзажі набувають великої драматичності, але перед такими картинами затримуєшся надовго, якими б не були їхні технічні якості. Мері схопила останній спалах довершеного дня — довершеного саме тому, що він помирав. Я не знав, як вкласти ці почуття в слова, не знав, чи їй потрібні слова, тож тихо стояв і дивився на її обличчя, поки сама вона розглядала картину.

— Вийшло не дуже погано, — зробила вона остаточний висновок і почала відчищати палітру мастихіном, підставивши скриньку для залишків фарб. Поки вона складала мольберт і все прибирала, я тримав вологе полотно.

— Ти зголодніла? Нам потрібно пообідати раніше, тому що завтра нас чекає важкий день. — сказав і тут же відчув ніяковість, немов квапив її до ліжка, а в той же час і розпоряджався нею.

Але, на мій подив, вона, в сутінках, які все густішали, вправно підскочила до мене, не зачепивши полотна, сміючись, і міцно поцілувала.

— Будь ласка, перестань хвилюватися. Хвилюватися не потрібно.

Я теж засміявся — полегшено, трохи зніяковіло.

— Зроблю все, що можу.

Цього вечора у вітальні вона сідає не навпроти Олів’є, а поруч із ним. Її руки не можуть зосередитися на вишивці, й Беатриса забуває про неї, вдивляється замість того в обличчя Олів’є. Він читає, схиливши над книгою свою акуратно зачесану голову. Диван, на якому він сидить, надто низький для його довгих ніг. Олів’є одягнений у вечірній сюртук, а Беатрисі все бачиться його потертий костюм, закритий робочою блузою. Він підводить погляд на неї та з посмішкою пропонує почитати вголос. Вона погоджується. Це «Червоне й чорне», вона читала роман уже двічі (перший раз сама, а другий для татуся) й була дуже зворушена, хоча бідолашний Жульєн часами її дратував. Наразі вона неспроможна слухати.

Натомість вдивляється в його губи, відчуваючи власну тупість, сумну неспроможність вловлювати сенс слів. За кілька хвилин він відкладає книгу.

— Люба, ти взагалі не чуєш, що я читаю.

— На жаль, так і є.

— Оскільки я впевнений, що це не з вини Стендаля, то виходить, винен я. Зробив щось не так? Гаразд, знаю, що дійсно зробив.

— Дурниці! — Вона близька до істерики — настільки, наскільки це можливо в межах пристойності, тому що в кімнаті присутні й інші постояльці. — Припиніть.

Він дивиться на неї, примруживши очі.

— Що ж, тоді я припиняю.

— Вибачте мені, будь ласка, — вона промовляє це тихим голосом і смикає мереживо, яким прикрашена спідниця. — Просто ви собі не уявляєте, яке враження справляєте на мене.

— Напевно, я тебе дратую? — Але впевнена посмішка розсіює її сумніви: він чудово розуміє, що привернув її увагу. — Тоді, дозволь, я тобі почитаю щось інше. — Він шукає серед стареньких томиків на хазяйських полицях. — Дещо величне. «Міфи Греції».