Вона влаштовується зручніше, міцно обпирається об спинку, але Олів’є одразу вибирає міф із подвійним значенням.

— «Леда й Лебідь. Леда була молодою жінкою дивовижної краси, і могутній Зевс, побачивши її здалеку, захопився нею. Прийняв він вигляд лебедя й кинувся до неї…»

Олів’є, піднявши очі від книги, поглянув на Беатрису.

— Нещасний Зевс! Він не здатен був опанувати себе.

— Нещасна Леда, — стримано виправляє вона; мир між ними відновлений. Беатриса відрізає своїми маленькими ножицями нитку. — То була не її провина.

— А ти гадаєш, Зевсові подобалося бути лебедем, якби не залицяння до Леди? — Олів’є різко розкрив книгу знову, поклав на коліно. — А втім, йому, напевно, подобалося все, що б він не робив — за винятком, можливо, покарання інших богів, коли в тому виникала потреба.

— А я в цьому не впевнена, — заперечує Беатриса, просто задля задоволення від суперечки; чому з ним завжди так приємно сперечатися? — Можливо, йому більше сподобалося б завітати до красуні Леди у вигляді людини, а може, йому хотілося бодай на кілька годин зробитися звичайною людиною, яка живе звичайним життям.

— Ні, ні, — Олів’є бере книгу в руки. Потім знову відкладає. — Вибач, але я не можу із цим погодитися. Ти тільки уяви, як це приємно — бути лебедем, ширяти крилами над горами й лісами, розшукуючи її.

— Ну, напевно, так.

— Із цього вийшла б дивовижна картина, правда? Якраз така, яку журі Салону неодмінно вітатиме. — Він на хвилину замовк. — Цей сюжет, звісно, вже використовували раніше. Але можна ж поглянути на нього свіжим оком, написати в новому стилі. Старий сюжет, проте написаний для нової доби, більш природно, а?

— Дійсно, чому б вам не спробувати? — Вона відкладає ножиці й дивиться на Олів’є. Його присутність, його натхнення сповнюють Беатрису почуттям любові, воно перехоплює їй горло, стає гаряче очам, розливається тепло всім тілом; вона зручніше розкладає вишивання на колінах.

— Ні, — відказує він. — Це може виконати лише художник, сміливіший за мене. Такий, хто дуже любить лебедів і має безстрашний пензель. Наприклад, ти.

Вона хапається за свою роботу, за голку, за шовк.

— Це безглуздо. Хіба я зможу написати таку картину?

— З моєю допомогою — зможеш.

— Ах, не зможу! — Вона мало не назвала його «миленький», вчасно прикусивши язика. — Я ще жодного разу не бралася за такі полотна, з настільки складним сюжетом; до того ж, потрібна буде натурниця для Леди, зрозуміло, а ще й відповідний краєвид.

— Більшу частину можна писати на природі, — Олів’є дивиться їй прямо в очі. — Можливо, у тебе в саду? Це тільки сприятиме свіжому погляду. А лебедя можна написати в Булонському лісі — ти вже це робила, й так вдало! За натурницю ж можна використати служницю, як ти вже не раз робила.

— Але це настільки… не знаю, як сказати. Сюжет надто складний для мене… для жінки взагалі. Хіба зможе мадам Рів’єр подати таку картину до Салону?

— Про це вже нехай вона сама потурбується, а тобі немає про що хвилюватися. — Він говорить серйозно, але на вустах грає ледь помітна посмішка, очі посвітлішали. — Чого боятися, коли я буду поруч? Хіба ти не вмієш ризикувати? Бути сміливою? Хіба не існує речей важливіших за думку світу, речей, за які варто братися й плекати дбайливо?

Ось вона, слушна мить. Його заохочення, її переляк, жага кохання — все разом підступає до серця.

— Якби ви були поруч?

— Саме так. Тоді ти не боялася б?

Беатриса примушує себе подивитися на нього. Вона тоне. Він же одразу здогадається, що вона бажає його, палко-палко бажає, як не уникала б сказати про це словами.

— Не боялася б, — повільно вимовляє вона. — Якби ви були поруч, я б не боялася. Гадаю, я нічого б не боялася взагалі, якби ви були поруч.

Він витримує її погляд, і Беатрисі подобається, що він не посміхається. У його очах немає будь-якого блиску перемоги, нічого такого, що можна приписати самовдоволенню. Якщо вже казати відверто, у нього ось-ось навернуться сльози.

— Тоді я тобі допомагатиму, — промовляє він так тихо, що вона ледь розрізняє слова.

Вона нічого не відповідає на це, сама ладна розплакатися.

Довгу хвилину Олів’є дивиться на неї, потім знову бере книгу.

— Тож хочеш ти почути розповідь про Леду?

Пообідали ми за столиком біля стійки бару у вестибюлі, біля відкритої стіни готелю, де чутно було, як гучно б’ються в берег уже невидимі хвилі, й бачити, як тріпоче під поривами вітру довге листя пальм. Легкий денний бриз перетворився на справжній вітер, який тріпав листя, й гучний шелест не поступався шуму океанських хвиль; мені знову згадався «Лорд Джім». Запитав у Мері, що вона наразі читає, й Мері переповіла мені якийсь сучасний роман, про який я навіть не чув — англійський переклад молодого в’єтнамського письменника. Моя увага поділялася між її словами та її затіненими очима — на столі палахкотіла єдина свічка — й вузькими вилицями. Офіціанти біля стійки бару залізли на стілець, щоб запалити вогонь у двох кам’яних чашах над полицями з келихами й пляшками: хтось із дизайнерів вигадав такий театральний ефект, щоб нагадувати про майя та ацтеків.

Помітив, що Мері теж блукає десь думками, хоча вона продовжувала розповідати мені про героїв роману — людей, що мешкають у човнах; іще я помітив, що лише одна пара обідає неподалік нас, а троє дітлахів дражнять папугу — малинового ару, який сидить на жердинці за декілька кроків. Заходили, ховаючись від вітру, інші туристи; чоловік у візку, який штовхала молода жінка, нахиляючись і щось промовляючи йому на вухо, сім’я — волосся у всіх мокре — розглядає неглибокі фонтанчики з бірюзи та набридливого птаха.

Спостерігаючи за всім, що коїться навкруги, я відчув певне роздвоєння: половина мене зосередила свою увагу на Мері: світлих волосинках на її руках (що нижче, то світліше, майже не роздивитися), на її щоку в світлі свічки, — а інша була зачарована новизною місця, його запахами й лункими залами, людьми, які проходили поблизу, прямуючи… куди? До яких утіх? Мені нечасто доводилося бувати в місцях, створених спеціально для насолоди. Мої батьки не заохочували цього, бачили мало користі в тому, щоб витрачати на таке гроші, а коли я зробився дорослим, то життя зосередилося головним чином на професійних справах; лише інколи я дозволяв собі подорож заради загальної освіти або вилазку задля малювання. В Акапулько ж усе було зовсім інакше, починаючи з ніжного теплого вітру, розкішних краєвидів, солоного запаху моря й аромату пальм; але тут також не було ані стародавніх архітектурних споруд, ані заповідника, тобто чогось такого, що можна вивчати, пізнавати — це виправдало б мою присутність тут. Цей готель був призначений суто для відпочинку.

— Це все створено, щоб поклонятися океану, правда ж? — почув я голос Мері й збагнув, що вона перервала свою розповідь про роман, щоб закінчити мою власну думку. Мені забило подих, я не міг вимовити ні слова. Це просто випадковість, що наші думки збіглися, але мені хотілося перехилитися через стіл і поцілувати її, мало не заплакати — а через що, власне? Через тих людей, яких я знав колись, яких не було вже серед живих і хто ніколи не бував тут, або ж через усіх, хто в ту мить не був мною, моїм щасливим єством з усім тим, на що, здається, я міг сподіватися в найближчому майбутньому?

Я кивнув, гадаючи, що це буде сприйняте як розважлива згода, потім ми їли в мовчанні. На кілька хвилин моєю увагою заволоділи смаки гуави, сальси[136] й ніжної риби, але я не припиняв дивитися на Мері й не заважав їй дивитися на мене. Я бачив себе так, немов за стійкою бару було дзеркало, трохи збоку: широкі плечі дещо сутуляться, густе волосся почало сивіти, складки від крил носа до кутків рота видаються в напівтемряві глибшими, тулуб нижче серветки — стрункий, наскільки мені вдавалося тримати форму. У цьому тілі я багато років жив задоволено, невибагливо, вимагаючи лише, щоб воно носило мене до роботи й назад, а кілька разів на тиждень займалося фізичними вправами. Я його одягав, мив, годував, змушував ковтати вітаміни. За годину-другу я віддам його до рук Мері, якщо тільки вона не передумає.