Ів провів на узбережжі півтижня: гуляв у моря, поклавши руку на плече Олів’є, цілував Беатрису в шию, коли вона нахиляла голову, щоб закріпити волосся шпильками. У нього справжня відпустка — поміж ними він називає це медовим місяцем. Вельми подобається вид на Ла-Манш, тому що його це дійсно заспокоює. Але, на жаль, йому потрібно повертатися додому, він просить пробачення, що мусить залишити їх так швидко. Весь час, поки Ів знаходиться тут, Беатриса не насмілюється навіть дивитись на Олів’є, хіба що передає йому за столом сіль або хліб. Це важко витерпіти, проте вона то поглядає на себе в дзеркалі, то спостерігає, як чоловіки прогулюються разом, і відчуває себе оточеною коханням, бо вони обидва кохають її одразу, немов так і належить. Вони замовляють коляску й проводжають Іва на вокзал у Фекані; Олів’є не хотів їхати, але Ів наполягає, тому що інакше Беатрисі доведеться повертатися до Етрети самій. Потяг гучно зітхає, колеса брязкають і починають рухатися. Ів висувається з вікна й махає, затиснувши в руці циліндр.

Вони удвох повертаються до готелю, сидять на веранді, розмовляють про буденні речі. Малюють на березі, обідають — тепер вони весь час удвох, тому що третій залишив їх. Між ними мовчазна згода: вона більше не приходить до кімнати Олів’є, він до неї теж. Усі бар’єри між ними вже повалені, й Беатриса не прагне повторення. Їй вистачає того, що між ними живе мовчазна пам’ять про ту ніч. Про мить, коли він… коли вона… коли його сльози впали на її обличчя. Вона гадала досі, що він назавжди належатиме їй після такого потрясіння, але виявилося, що це рівною мірою стосується обох.

У потязі на Париж, коли їх ніхто не бачить, Олів’є тримає її руку, немов пташеня, в своїй великій рукавичці, й цілує ніжно, перш ніж вона забирає руку, вдаючи, ніби їй потрібний багаж. Розмовляють вони мало. Вона й не питаючи, знає, що наступного дня він прийде до них обідати. Разом вони розповідатимуть татусеві про свій відпочинок на узбережжі — майже все. І вони разом почнуть працювати над своїм великим полотном. Беатриса завжди пам’ятатиме Олів’є — високе гладке тіло, вкриті сріблом скроні, закоханого парубка в його душі — пам’ятатиме аж до смерті. Він завжди буде поруч з нею, немов дух Ла-Маншу.

Анрі Робінсон надіслав відповідь, яка вражала несподіваним змістом.

Я від щирого серця бажав узяти Мері із собою до Парижа, але вона мусила проводити заняття в коледжі. Судячи з того, як вона відмовилася від моєї пропозиції, я зробив висновок, що не поїхала б, навіть якби я переніс подорож на час її наступних канікул: після Акапулько вона вважала це надто великим подарунком. Один раз — то була насолода, але два рази — вже борг. Я розшукав альбом про музей д’Орсе, який вона мріяла відвідати, й Мері повільно перегортала сторінки.

І все ж похитала головою; вона стояла в мене в кухні, довге волосся відблискувало під лампою. Рішучо хитала — ні! З її боку то була не стільки відмова, скільки ствердження своєї незалежності. Поки ми розмовляли, вона готувала сніданок — дивовижне виявлення господарчих нахилів. Тоді вона була в мене вчетверте (я ще міг полічити наші ночі). Коли вона залишала квартиру, ще раніше за мене: на заняття або до університетської студії, або до тієї кав’ярні, де любила малювати в сонячні дні, — я залишав ліжко неприбраним і зачиняв двері до спальні, щоб утримати її запах. Тепер же вона перегорнула яєчню з чотирьох яєць і бекон та з посмішкою поставила переді мною.

— Поїхати з тобою до Франції я не можу, але можу підсмажити тобі яєчню, принаймні, цього разу. Втім, не роби з того жодних висновків.

Я налив каву.

— Якщо ти поїдеш до Франції зі мною, то зможеш їсти чудові яйця, зварені натвердо, з хлібом і повидлом, а кава там набагато краща за цю.

— Меrсі. Моя відповідь тобі відома.

— Авжеж. Але якою буде відповідь, коли я запропоную тобі руку й серце, навіть якщо мені й не вдасться затягти тебе в літак до Франції?

Вона заклякла на місці. Я сказав це зненацька, навіть не збирався заздалегідь це казати, аж тепер збагнув, що вже кілька тижнів мені кортіло зробити так. Мері гралася виделкою. Перешкодою на моїй дорозі, запізно подумав я, є Роберт Олівер, постать якого непомітно стоїть десь за моєю спиною. Немає потреби запитувати, у що вона так вдивляється, немає сенсу говорити, що там нікого насправді немає, або що замість того Роберта, якого вона знала, тепер існує лише апатична істота, яка малює, перебуваючи на лікарняному ліжку. Хіба Роберт пропонував їй одружитися, навіть жартома? Гадаю, що відповідь була викарбувана в зморшках навколо її губ, в її очах, у тому, як звисало її волосся.

Потім вона засміялася:

— Якщо я дожила до такого віку неодруженою, докторе, то не потребую цього зараз, — і вже вкотре здивувала мене тим, що знала речі, які (на мою думку) не були відомі нікому з її покоління, процитувала рядок з Коула Портера:[147] «Бо всі чоловіки такі нудні, лиш зайвий клопіт з ними будеш мати».

— «Поцілуй мене, Кейт», — швидко відказав я, ляснувши долонею по столу. — У будь-якому разі ти ще надто молоденька, щоб виходити заміж без маминого дозволу. А я не викрадаю дітей з колиски, я не Гумберт Гумберт,[148] я не…

Вона засміялася й бризнула на мене крапелькою апельсинового соку.

— Годі цих лестощів. — Знову взяла виделку й устромила в яєчню. — Коли тобі, друже, виповниться вісімдесят, мені буде…

— Трохи більше, ніж мені зараз, але подивись — це ще молодість. «Ну, сміливіше, Кейт, поцілуй мене»! — вигукнув я, а вона засміялася природніше, обійшла стіл і влаштувалася в мене на колінах. Але в кімнаті немов звучало дивне відлуння імені — Кейт, дружини Роберта. Ми обоє відчували це без пояснень. Мері поцілувала мене міцно — можливо, щоб приглушити те відлуння. Потім я віддав їй свій останній шматок бекону, отак завершили сніданок: Мері в мене на колінах, і ми відганяємо від себе привидів, тулячись один до одного.

До від’їзду потрібно було багато чого зробити, і на папери в лікарні я витратив більшу частину ранку напередодні подорожі до Парижа. Опівдні побачився з Робертом і посидів з ним у звичній мовчанці. Не мав будь-якого бажання розповідати йому, що зібрався відвідати Анрі Робінсона. Відсутність мою він, напевно, помітить, але нехай поламає голову, куди це я зник, тому що розпитувати він нікого не буде.

Потрібно було подбати ще про одну річ. Біля четвертої години я завітав до Робертової палати, коли він малював на лужку, мені це було відомо. На моє полегшення, двері не були зачинені, тож я не мав відчуття незаконного проникнення в чужу хату, хоча раз-другий і озирнувся через плече. Листи я знайшов на верхній полиці тумбочки, дбайливо складені докупи. Приємно було знову тримати в руках оригінали, неначе я сумував за ними, сам того не усвідомлюючи. Потертий папір, вицвілі коричневі чорнила, вишуканий почерк Беатриси. Скоріше за все, Роберт дуже засмутиться, коли довідається про зникнення й здогадається, хто саме їх узяв. Але із цим нічого не вдієш. Я поклав листи до своєї валізки й вийшов із палати.