Мері провела цю ніч у мене. Одного разу я прокинувся й побачив, що вона теж не спить, дивиться на мене в напівтемряві. Я погладив її обличчя.

— Чому не спиш?

Вона зітхнула й поцілувала мої пальці.

— Я спала. А потім мене щось збентежило. І я почала розмірковувати — як ти будеш там, у Франції.

Я притяг до себе локони її шовкового волосся.

— Що саме?

— Здається, я починаю ревнувати.

— Але я ж запрошував тебе їхати разом!

— Я не про це. Не хочу їхати. Але ж, якщо подумати, ти побачиш її, правда?

— Не забувай, я не…

— Так, ти не Роберт. Проте ти навіть не уявляєш, що це значить — жити з ними.

— З ними? — Я сперся на лікоть, щоб бачити її обличчя. — З ким це — з ними?

— З Робертом та Беатрисою. — Голос Мері лунав чітко, ясно, ані сліду сонливої хрипоти. — Гадаю, про це я могла сказати лише психіатру.

— А я міг почути лише від своєї єдиної в житті любові. — У темряві блиснули її зуби. Я взяв її обличчя в руки й поцілував. — Кинь це, люба, давай спи.

— Тільки, будь ласка, дозволь їй, бідолашній, померти як годиться.

— Не хвилюйся про це.

Мері влаштувала свою голівку на моєму плечі, я дбайливо огорнув її волоссям, мов шаллю, потім вона заснула. На цей раз без сну лежав я. Думав про Роберта, який спав (а може, й не спав) у цей час у «Ґолденґров», у ліжку, що було замалим для його великого тіла. Чому він їздив до Франції ті два рази? Не тому, випадково, що хотів довідатись, як і я сам, чия рука писала «Леду»? Чи знайшов відповідь? Можливо в католицькій Франції 1879 року то був дійсно надто сильний сюжет для жінки-художниці? Якщо Роберт вважав, нібито картину написала його Пані Меланхолія, чому тоді він напав на цю картину? Можливо, ревнував з якоїсь незрозумілої мені причини до Лебедя? Подумав, а чи не підвестися мені, вдягтися, взяти ключі від машини й їхати до «Ґолденґров»? Мені ж відомі коди тривоги, формальності в прийомному покої, нічний персонал. Я тихенько пройду до палати Роберта, постукаю в двері, відчиню їх, потрушу його за плече, він прокинеться. А, прокинувшись, почне говорити: «Я взяв ножа, пішов до музею, накинувся на неї, тому що…»

Я притис обличчя до волосся Мері й зачекав, поки минеться той поштовх до дії.

Аеропорт імені Шарля де Голля був галасливішим, ніж я пам’ятав з попереднього прильоту, він зробився просторішим і остаточно втратив затишність. За три роки потому ми опинимося там з Мері, здійснюючи запізнілу шлюбну подорож, побачимо, як поліція звільняє той самий термінал від пасажирів, почуємо далекий вибух здалеку, з-поза складів. То підривали валізу, залишену без нагляду посеред однієї з великих зал. Відлуння вибуху вдарить по наших нервах — відлуння бомби, якої не виявилося в тій валізі. Але у 2000 році нерви були спокійнішими, а я був сам.

Я поїхав на таксі до готелю, який мені порадила Зоя. Мій номер там нагадував просто бетонну коробку, єдине віконце дивилося на колодязь центрального корпусу, а ліжко було твердим і рипучим. Проте готель був розташований у декількох кроках від Ліонського вокзалу, а трохи далі по вулиці — бістро з обов’язковою шторою, яку господар піднімав уранці за допомогою величезного важеля. Я кинув валізи в готелі й пішов до бістро поїсти (я ще робитиму це багато разів), залишився задоволеним понад усі сподівання — після тривалого перельоту. Парувала міцна кава, для якої не пошкодували молока. Потім повернувся до своєї «коробки» й поспав цілу годину попри добру порцію кофеїну. Коли прокинувся, день вже наближався до вечора. Прийняв гарячий душ, аж стогнучи від насолоди, поголився й пішов прогулятися містом, з путівником у кишені.

Анрі мешкав на Монмартрі, але все одно я завітаю до нього лише завтра вранці. Вийшовши з готелю, я вже за кілька хвилин побачив на тлі неба куполи базиліки Сакре-Кер.[149] Визначні пам’ятки Парижа я пам’ятав з попереднього приїзду, десь дванадцятьма або тринадцятьма роками раніше. А путівник нагадав, що ця біла, схожа на казковий сон, церква побудована як символ влади уряду, після розправи з Паризькою Комуною. Втім, мене чомусь не тягнуло розглядати пам’ятки, тож я просто блукав вулицями, а путівник лежав у кишені весь час, за одним винятком: на набережних Сени, задивившись на столики букіністів, я загубився й не знав, у якому напрямку мій готель. Погода була сирою, не холодною, але й не теплою, сонце інколи пробивалося крізь хмари й сяяло на воді. Я пошкодував, що так довго не був у Парижі — туди ж летіти з Вашингтона всього нічого. На сходах, що спускалися до річки, я розстелив хусточку на слизькому камені, сів і зробив начерк плавучого ресторану, прикрашеного з усіх боків горщиками з квітами — він стояв біля протилежного берега.

Мені також хотілося потрапити до музею д’Орсе, поки він не зачинився, й побачити там картини Беатриси де Клерваль. Ті, що зберігаються в музеї Ментенон, зачекають до завтра, туди я завітаю після побачення з Анрі Робінсоном. Уздовж ріки я покрокував до музею д’Орсе; в свій попередній приїзд до Парижа не був у цьому музеї, він тоді щойно відкрився. Не намагатимусь описувати враження від величезної зали, накритої скляним дахом, багате зібрання статуй, незвичайне відчуття колишнього вокзалу, який свого часу слугував поколінню Беатриси де Клерваль і декільком іншим. Очі в мене розбігалися, і я проблукав там кілька годин.

Перш за все я підійшов до Мане, й з п’янким відчуттям стояв прямо перед «Олімпією», відповідаючи на виклик її очей. Потім випадково натрапив на гарну несподіванку — полотно Піссарро, на якому був зображений дім у Лувесьєні взимку. Не пам’ятав, чи бачив його будь-коли до того — червонуватий будиночок, зігнуті під тягарем снігу дерева, сніг на землі, жінка тримає за руку дівчинку, обоє закутані, щоб захиститися від морозу. Згадав Беатрису та її дочку, але ця картина була датована 1872 роком, за кілька років до народження Оде. У галереї було представлено й інші зимові пейзажі: Моне й Сіслей, ще картини Піссарро, — effets d’hiver, сніг, візки, паркани, дерева, сніг знову й знову. Бачив важке сіре небо над шпилями церков у селах, де вони довго жили: Лувесьєн, Марлі-ле-Руа, інших, — й над парками Парижа. Подібно до Беатриси, вони любили свої сади взимку.

Поряд Сіслея й Піссарро я розшукав дві картини Беатриси де Клерваль: портрет золотоволосої дівчини за шиттям — то мала бути її служниця, про яку згадувалося в листах; друга картина — лебідь задумливо пливе на коричневій воді, звичайний лебідь, не казковий. Подумав, що Беатриса дуже наполегливо працювала над лебедями; напевно, готувалася до полотна, яке я завтра побачу в Анрі Робінсона. Знайшов я й пейзаж Олів’є Віньйо, цілком буколічний: корови на пасовиську, лани, стоять у ряд тополі, на небі ліниво пливуть хмари, несуть рясний дощ. Можливо, Беатриса поважала його роботи більше, ніж здавалося мені; техніка майстерна, але нічого нового. На табличці було вказано дату: 1854. Беатрисі, згадав я, тоді було три роки.

Закінчивши огляд музею, я пообідав біфштексом з чіпсами й повернувся до готелю. Там, попри всі зусилля почитати блискучо написану історію франко-прусської війни, я проспав тринадцять годин, прокинувшись у слушну годину й так само слушно дійшовши висновку, що я вже не молодий мандрівник.

Анрі Робінсон мешкав на кручі — вулиця не те щоб вузька, дуже мальовнича, всюди балкони з кованими залізними решітками. Я розшукав потрібний будинок і кілька хвилин постояв на вулиці, не кваплячись дзвонити; дзвінок прозвучав ясно, гучно, хоча квартира була розташована на другому поверсі. Піднявся нагору; сходинки почорнілі, вкриті пилом, і я здивувався: як людина в дев’яносто вісім років порається з ними? Єдині двері на другому поверсі відчинилися, перш ніж я встиг доторкнутися до них: за ними стояла стара жінка в коричневому платті, товстих панчохах, туфлях. На якусь мить мені примарилося, ніби я дивлюсь на Оде де Клерваль. На жінці був фартух; вона коротко мені посміхнулася й запросила до вітальні, сказавши щось, чого я не зрозумів. Якби Оде жила й досі, їй було б зараз сто двадцять років.