Потяг на Париж зазвичай не спізнюється; цього ранку він прийшов навіть трошечки раніше, ніж за розкладом; віддалений брязкіт коліс перериває поцілунок, Беатриса з дочкою готуються. Дівчинка завжди уявляє собі, що потяг в’їжджає прямо в село, трощить будиночки, перетворює їх на купи старого каміння, здіймає хмари пилу, розкидає курники, розчавлює столи торговців на ринковій площі — весь світ догори дриґом, мов на картинці в її книзі дитячих віршів: старенькі жінки піднімають вище свої фартухи й тікають геть, у дерев’яних черевиках-сабо, що здаються продовженням їхніх товстих ніг. Комічна пригода. А потім хмара пилу осідає й усе повертається до ладу за одну мить, варто лише таким людям, як її мама, спокійно піднятися у вагон. Мама все робить спокійно, з гідністю — спокійно читає про себе книжки, спокійно повертає голівку дочки трошечки правіше, коли заплітає їй коси, тихенько торкається дониної щоки.

Трапляються хвилини, коли мама поводиться так, як і сама Оде, яка ще не вміє зрозуміти, що це пориви молодості, які ніколи не залишають нас: то несподівано цілує руку дитини, то зі сміхом обіймає голову тата разом з його циліндром, коли той читає на лаві в саду. Навіть у жалобному вбранні вона дуже красива, а жалоба за дідусем Оде, а знедавна ще й за татовим дядечком, який помер у далекому Алжирі, куди переїхав багато років тому. А то буває, вона захопить маму біля вікна на двір: та дивиться, як дощ зрошує луки, а очі в неї сумні, якими бувають нечасто. Їхній будинок в селі стоїть з краю, трохи осторонь інших, тому прямо із саду можна вийти в поле. А за тими полями — темна смуга лісу, куди Оде не можна ходити без тата або мами.

У вагоні, коли провідник поклав на полиці їх багаж, Оде влаштовується, наслідуючи матір. Утім, її поважність триває недовго: за хвилину вона схоплюється з місця подивитися у вікно на пару коней з її улюбленим візником, Сумним П’єром — він щодня приїжджає до села з пакунками, товарами для маленьких магазинів у центрі села, інколи привозить щось і для мами. За багато років вони добре познайомилися з ним; тато купив будинок у селі того ж року, коли вона народилася — цифра кругла, довершена: 1880. Оде не може пригадати такого року, коли вони не приїжджали б до села, на півдорозі між Лувесьєном і Марлі-ле-Руа; сповитий хмарами пари потяг проїздить село тричі на тиждень, тож вони проводять тут усе літо з мамою, а часом і з татом також, а ще іноді наїздять сюди на кілька днів. П’єр зліз із передка й, здається, домовляється про щось із провідником, тримаючи пакунок і лист. На його обличчі грає широка посмішка, він взагалі завжди веселий, тому й заслужив приязно-насмішкувате прізвисько. Оде крізь вікно чує його голос, але слів не розрізняє.

— Що там, люба моя? — Мати знімає рукавички й плащ, приводить до ладу свою валізку й кошик Оде, взяті в дорогу продукти.

— Тут П’єр. — Провідник бачить її, махає рукою, П’єр теж махає й підбігає до вікна, роблячи знаки, щоб вона опустила скло й узяла пакунок і лист. Мати підводиться, забирає їх, передає пакунок Оде й киває: можна відкрити одразу. Це запізнілий, але приємний дарунок з Парижа, від тата. Сьогодні ввечері вони вже будуть разом, але ось же він надіслав Оде хустину кольору слонової кістки, а в куточках вишиті стокротки. Вона задоволено складає хустку й закриває нею коліна. Мама витягла із зачіски шпильку й відкриває нею листа — воно теж від тата, але з нього випадає інший конверт, з незнайомими марками й кривими літерами — такого почерку Оде не бачила раніше. Мама вихоплює той лист і відкриває обережно, а руки в неї тремтять. Про хустину вона, здається, зовсім забула. Мати розправляє єдиний аркушик паперу, читає, згортає знову, потім розгортає й читає ще раз, повільно вкладає назад у конверт і залишає на чорному шовку своєї спідниці. Вона відкидається на спинку, опускає вуаль, але Оде бачить зблизька її очі, бачить губи, які сіпаються, як буває, коли намагаєшся не розплакатися. Оде опускає очі й гладить хустину, стокротки на ній. Чому мама так засмутилася? Може, спробувати заспокоїти її, щось сказати?

Мама сидить не поворухнувшись, тож Оде в пошуках відповіді дивиться у вікно. Але там нікого немає, крім П’єра в чоботях і просторій куртці — він розвантажує свій візок, знімає з нього ящик вина, а хлопець відвозить ящик на ручному візку. Провідник махає П’єру на прощання, свисток потяга верещить один раз, другий… У селі, яке звикло жити за будь-яких обставин, усе спокійно.

— Мамо! — тихим голосом кличе Оде.

Темні очі за вуаллю широко розкриті, налиті сльозами, як і побоювалася Оде.

— Що, моя люба?

— Там… в листі погані новини?

Мати довго дивиться на неї, потім відповідає, голос її трохи непевний.

— Новин немає. Це лист від старого друга, який надійшов надто пізно.

— Це від дядечка Олів’є?

Мама задихається, потім трохи заспокоюється.

— Так, дійсно від нього. А як ти здогадалася, моя миленька?

— Ну, тому що він помер, як я розумію, а це дуже сумно.

— Правда. Це дуже сумно. — Мама складає руки на конверті.

— А він написав тобі про Алжир і пустелю?

— Написав.

— А лист надійшов надто пізно?

— Насправді ніщо не буває надто пізно, — каже їй мама, але ридання заважають їй говорити. Це тривожно, Оде хочеться, щоб подорож скоріше закінчилася, й з ними був тато. Доти вона ніколи не бачила, щоб мама плакала. Мама посміхається частіше за будь-кого з тих, кого Оде знає, за винятком хіба Сумного П’єра. А коли дивиться на Оде, то посміхається неодмінно.

— А ви з татом дуже його любили?

— Дуже любили. Як і твій дідусь.

— Шкода, що я його не пам’ятаю.

— Мені теж цього шкода. — Здається, мама вже опанувала себе. Вона погладжує сидіння поруч із собою, й Оде граціозно пересувається ближче, беручи із собою й хустину.

— А я б теж любила дядечка Олів’є?

— Неодмінно любила б, — відповідає їй мама. — І він теж любив би тебе. Гадаю, ти схожа на нього.

Оде подобається бути схожою на когось.

— А чим схожа?

— Ах, ти така само жвава, допитлива, й руки в тебе вправні. — На хвилинку мати замовкає, вдивляється в Оде тим поглядом, який дівчинці подобається й водночас змушує її зіщулитися: погляд вічі у вічі, прямий, відкритий погляд бездонних чорних очей. Потім промовляє:

— У тебе його очі, любове моя.

— Правда?

— Він був художником.

— Як ти! І таким же гарним?

— Ах, набагато кращим, — стверджує Беатриса, гладячи листа. — У нього був набагато більший життєвий досвід, який він вкладав у роботи, це дуже важливо, тільки свого часу я цього не усвідомлювала.

— Ти збережеш його лист? — Оде вже знає, що не можна просити показати їй листа, хоча їй би сподобалося прочитати про пустелю.

— Напевно. Разом з іншими. З усіма, які спромоглася зберегти. Коли ти виростеш і будеш поважною пані, деякі з них належатимуть тобі.

— А як це вони потраплять до мене?

Мама піднімає вуаль і посміхається, гладить Оде по щоці пальцями — вже без рукавичок.

— Я сама віддам їх тобі. Або подбаю, щоб ти знала, де їх знайти.

— Тобі подобається хустинка, яку подарував мені тато? — Оде розстелює її на білому мусліні свого плаття й важкому чорному шовку маминого.

— Дуже подобається, — запевняє мама. Вона розправляє хустину так, що та закриває лист з його незвичними великими марками. — А стокротки майже такі чудові, як і ті, що ти вишиваєш. Але не зовсім такі, тому що твої завжди виходять живими.

Робінсон сердечно привітався зі мною, коли я знову опинився в його вітальні. Не намагався підвестися з крісла, але на цей раз він вбрався в чорну водолазку, темно-синій піджак і широкі сірі брюки, немов ми збиралися відправитися кудись на ленч, а не сидіти спокійно в його домі. Мені було чутно, як дзвенять каструлі в кухні, куди пішла Івонна, а мій ніс відчував запахи цибулі й олії для смаження. На мою втіху, Анрі одразу попросив у мене обіцянку, що я залишуся в нього на ленч. Я докладно розповів йому про свій візит до музею Ментенон. Він змусив мене напружити пам’ять і назвати всі полотна, які він подарував музею.