— Непогана компанія для нашої Беатриси, — сказав він, посміхаючись.

— Зовсім непогана: Моне, Ренуар, В’юйяр,[155] Піссарро…

— У новому столітті її цінуватимуть більше.

Було взагалі важко повірити у нове століття — тут, у квартирі, де книжки й картини знаходяться на своїх місцях вже не менше п’ятдесяти років, навіть рослини, здавалося, не молодші за Мері.

— А Париж відсвяткував пишно, правда? Початок нового тисячоліття, маю на увазі.

— Ви знаєте, — посміхнувся він, — Оде пам’ятала, як святкували Новий рік у тисяча дев’ятисотому. Їй тоді було вже майже двадцять років. — А він сам тоді ще не народився. Не потрапив у століття її дитинства.

— Можна запитати у вас ще про одну річ, тільки зрозумійте мене правильно. Це може допомогти мені в лікуванні Роберта, якщо ви тільки знайдете можливість виявити таку щедрість.

Він знизав плечима, нічого не заперечуючи — так вибачається шляхетна людина, коли робити цього їй не хочеться.

— Мені цікаво, що ви самі думаєте про причини, з яких Беатриса де Клерваль припинила писати картини. Роберт Олівер — людина з розвиненим інтелектом, він мав глибоко замислюватися над цим. А у вас є власні думки щодо цього?

— Я не маю потреби в теоріях, докторе. Я жив з Оде де Клерваль. Вона мені все відверто розповідала. — Він розпрямився в кріслі. — Вона була, подібно до матері, видатною жінкою, й це питання вельми хвилювало її. Ви психіатр, тож розумієте, що вона, напевно, звинувачувала себе в тому, що мати припинила бути художником. Не кожна жінка здатна пожертвувати всім заради дитини, але Беатриса вчинила саме так, Оде це усвідомлювала, й до кінця життя то був важкий тягар на її душі. Я вам розповідав, що вона сама намагалася малювати й писати олією, але в неї не було таланту до цього. Вона також ніколи нічого не писала про особисте життя своєї матері, як і про своє власне — Оде була професійною журналісткою, обдарованою й дуже сміливою. Під час війни вона описувала події в Парижі для руху Опору — втім, це окрема історія. Проте інколи вона розмовляла зі мною про свою матір.

Я чекав продовження, затамувавши подих, не вимовляючи ані слова, як звик мовчати в палаті Роберта. Врешті старий заговорив знову.

— Це просто неймовірно, що ви прийшли сюди, а до вас Роберт. Я не звик розмовляти зі сторонніми людьми. Але вам я скажу дещо таке, чого ніколи ще нікому не розповідав, тим більше Роберту Оліверу. Коли Оде помирала, вона передала мені цей комплект листів, який ви мені так люб’язно повернули. Разом з ними була записка для Оде від матері. Вона попросила мене прочитати записку й одразу після того спалити, що я й зробив. А листи вона передала мені на збереження. До того Оде ніколи мені їх не показувала. Розумієте, мені було боляче, що вона приховувала їх від мене — я вважав, що між нами немає таємниць. У записці матір розповідала Оде дві речі. Перше: вона любила Оде понад усе в світі, тому що Оде — дитина її найбільшого в житті кохання. Друге: доказ того кохання вона залишила в служниці, Еме.

— Я пам’ятаю це ім’я з листів.

— А ви читали листи?

Мене це здивувало. Потім тільки збагнув — він же цілком серйозно попереджав мене, що час від часу забуває певні речі.

— Так… як я казав вам, мусив їх прочитати в інтересах свого пацієнта.

— А! Гаразд, зараз це не має значення. — Він погладив пальцями підлокітник крісла; мені здалося, що підлокітник уже протерся в одному місці.

— Так ви кажете, що Беатриса залишила щось у Еме?

— Напевно, залишила, але бачте, Еме померла слідом за Беатрисою. Раптово захворіла й, скоріше за все, просто не встигла передати Оде те, що залишила їй мати. Оде завжди вважала, що Еме померла від горя.

— Гадаю, що Беатриса була дуже доброю господинею.

— Ну, якщо вона взагалі була схожою на свою дочку, тоді в неї було приємно працювати.

— І Оде так і не довідалася, що то був за доказ кохання?

— Ні, ми цього так і не знали. А Оде так бажала з’ясувати, що то було. Я розшукував відомості про Еме, із записів у мерії довідався, що її повне імя й прізвище — Еме Ренар, а народилася вона, здається, у 1859 році. Але більше нічого не дізнався. Батьки Оде придбали будинок у тому селі, звідки родом Еме, але по смерті Іва будинок продали. Я навіть не пам’ятаю, як називалося село.

— Значить, вона на вісім років молодша за Беатрису, — зауважив я.

Анрі зручніше влаштувався в кріслі й прикрив очі від світла рукою, щоб краще бачити мене.

— Ви так багато знаєте про Беатрису, — сказав він, не приховуючи свого подиву. — Ви теж закохалися в неї, як Роберт Олівер?

— У мене гарна пам’ять на числа. — Я подумав, що час, напевно, залишати старого, перш ніж він знову стомиться.

— У будь-якому випадку, нічого я не знайшов. Перед тим як померти, Оде сказала, що її мати була найкращою людиною в світі, — він замовк на мить, тому що від хвилювання йому перехопило подих, — за винятком мене. Тож їй, можливо, й не було потреби знати більше.

— Зрозуміло, цього їй було досить, — сказав я, щоб заспокоїти його.

— Ви хочете побачити її портрет? Беатриси?

— Зрозуміло, хочу. Я бачив роботу Олів’є Віньйо в музеї «Метрополітен».

— Гарний портрет. Але в мене є фотографія, вельми рідкісна — Оде розповідала, що мати не любила фотографуватися. Оде ніколи не дозволяла оприлюднювати її. Фото я зберігаю в своєму альбомі.

Він дуже повільно підвівся з крісла, перш ніж я спробував йому заперечити, взяв тростину, що стояла біля крісла. Я подав йому руку, й він з нехіттю сперся на неї; ми покрокували кімнатою до великої книжкової шафи, а там він підняв свою тростину. Я зняв з полиці важкий альбом, на який він указав — у потертій шкіряній обкладинці, але витиснутий золотом чотирикутник у центрі зберігся. Я розкрив альбом, поклавши його на найближчий столик. В альбомі були родинні фото кількох поколінь, і мені закортіло попросити подивитись їх усі: дівчатка в спідницях з рюшами дивляться прямо перед собою, наречені дев’ятнадцятого століття, схожі на білих пав, їхні шляхетні брати або друзі в циліндрах і фраках, руки покладені на плечі тих, хто сидить. Цікаво, чи немає серед них Іва — можливо, оцей плечистий чоловік з чорною бородою, або Оде — дівчинка у платті з широкою спідницею, в черевиках на ґудзиках. Але якщо вони й були там, навіть якщо серед них був сам Олів’є Віньйо, Робінсон швидко перегортав сторінки, шукаючи те, чого прагнув, а я не заважав його непевному розуму й рукам. Нарешті він зупинився.

— Беатриса!

Я б і так її впізнав; утім, було щось потойбічне у цьому — бачити її обличчя з життя. Вона стояла сама, поклавши одну руку на студійну підставку, іншою притримуючи спідницю — вимушена й застигла поза, проте її постать сповнена життя. Я знав ці блискучі чорні очі, форму підборіддя, ніжну шию, розкішні кучері, які вона прибрала за вуха. На ній була довга чорна сукня й щось схоже на хустину, накинуте на плечі. Рукави сукні, широкі на плечах, звужувалися до зап’ястя; талія тонка, затягнута, спідниці внизу прикрашені пругом якогось світлішого відтінку, відтворюючи складний геометричний візерунок. Модна пані, подумав я: вона залишилася художницею у своїх вбраннях, якщо й припинила писати картини.

Унизу була викарбувана фотографом-професіоналом дата: 1895, — а також прізвище фотографа й адреса його закладу в Парижі. Мене турбувало щось неясне — якийсь туманний спогад, якась інша постать, і це викликало задумливість, яку не міг струсити з себе. На довгу хвилину мені здалося, що пам’ять у мене не набагато краща, ніж у Анрі Робінсона — навіть гірша, якщо вже на те пішло. Потім я обернувся до нього.

— Мсьє, а є у вас альбом репродукцій… — Як же воно називалося? І де я бачив? — Я шукаю картину… альбом репродукцій Сіслея, якщо у вас є.

— Сіслея? — Він насупився, немов я попросив у нього напій, а він зазвичай такого не тримав під рукою. — Здається, деякі репродукції є. Вони повинні бути в отій секції. — Він знову змахнув тростиною, спираючись на мою руку. — Там імпресіоністи, починаючи з шістьох перших.