Таким чином, коли я зателефонував їй удруге, я пішов проти своїх звичайних правил і проти її прямого прохання. Неохоче я розшукав номер її телефону в картці Роберта. Хіба це буде слушний вчинок? Утім, а хіба слушно навіть не спробувати? Того дня, під час вранішнього візиту, Роберт здався мені пригніченим сильніше, ніж перед тим; я спитав, чи він колись роздумував над картиною «Леда», тоді він просто вирячився на мене, немов був занадто виснажений навіть для того, щоб образитися на моє безглузде запитання. Були дні, коли він писав фарбами або малював (завжди оте живе обличчя жінки), в інші ж — як у той день — він не підводився з ліжка, зціпивши щелепи, або сидів у тому кріслі, де зазвичай влаштовувався під час своїх візитів я, тримав у руці листи й сумно дивився у вікно. Одного разу я ввійшов до палати, Роберт розплющив очі, на мить посміхнувся до мене й щось пробурмотів, неначе побачив когось любого йому, а тоді зіскочив з ліжка й замахнувся на мене кулаком. Тож його дружина може принаймні розповісти мені, як він реагував на лікування раніше та які засоби допомагали йому краще.

О пів на шосту я набрав номер: Ґрінхіл, у західних горах штату Північна Кароліна. Про ці місця мені розповідали друзі, які відпочивали там улітку. Відповів той самий тихий голос, проте цього разу виникало враження, буцімто вона щойно сміялася, з кимось про щось розмовляючи, й мені стало цікаво. Мені здалося, що я розмовляю саме з тією жінкою, прекрасне обличчя якої кожного дня малює Роберт. Її голос ще якусь мить бринів від радощів.

— Алло, слухаю! — промовив цей голос.

— Місіс Олівер, це доктор Марлоу з реабілітаційного центру «Ґолденґров», — почав я. — Кілька тижнів тому ми з вами розмовляли про Роберта.

Коли її голос залунав знову, радості в ньому вже не було, а тільки прихований страх.

— Що трапилося? Роберту зле?

— Немає чого непокоїтися, місіс Олівер, усе в межах норми. З ним усе, як завжди. — Тепер було чути, як сміється дитина, щось вигукує здаля, потім — хрускіт, наче щось впало на підлогу поблизу телефону. — Втім, не все так добре. Він, здається, й досі у стані депресії, поведінка нестабільна. Я бажав би побачити його у набагато кращій формі, перш ніж виписувати. Найгірше те, що він уперто не хоче розмовляти — ані зі мною, ані з будь-ким іншим.

— Зрозуміло, — відгукнулась вона, і я вловив у її голосі іронію, яка могла пасувати до тих променистих чорних очей, до тих усміхнених або сердито стулених уст, що їх невпинно малював Роберт. — Що ж, зі мною він теж не багато розмовляв, особливо протягом останніх одного-двох років, коли ми ще були разом. Зачекайте… вибачте мене. — Напевно, вона на хвилину відійшла від телефону. Я почув: «Оскаре! Діти! Будь ласка, йдіть до тієї кімнати».

— Коли Роберт ще розмовляв, у перший день його перебування в нас, він надав мені дозвіл обговорювати з вами його стан. — На це вона не відповіла нічого, але я наполягав. — Мені стало б у великій пригоді, якби ви розповіли, як він поводився раніше — наприклад, як на нього впливали ті ліки, що він приймав. І ще декілька питань.

— Докторе… Марлоу, так? — повільно вимовила вона, її голос тремтів, а здаля знов лунали вигуки дітей, сміх, якийсь гуркіт. — Мені, м’яко кажучи, вистачає клопоту. Я вже мала справу з поліцією та двома психіатрами. В мене двоє дітей, а чоловіка немає. Ми з матір’ю Роберта збираємося сплатити частину рахунків з лікарні, коли його страховка закінчиться, це гроші зі спадщини, його й моєї — більше з його, але я теж трохи допомагаю. Напевно, вам це відомо. — Я цього не знав. Мені почулося, що вона глибоко зітхнула. — Якщо ви бажаєте, аби я витрачала час на розмови про трагедію мого життя, доведеться вам самому приїхати сюди. А зараз, бачте, я намагаюся приготувати обід. Перепрошую. — Її голос тремтів, тому що ця жінка не звикла посилати людей під три чорти, вона звикла бути чемною, але зараз її припекли обставини.

— Прошу вибачення, — відповів я. — Я добре розумію, що ви у скрутному становищі. Мені ж потрібно допомогти вашому чоловікові — колишньому, розумію. Зробити все, що в моїх силах. Я його лікар, і на даний момент я відповідаю за його безпеку й стан здоров’я. Цими днями я вам ще зателефоную — можливо, ви знайдете конкретний час для розмови.

— Вам це справді так потрібно? — здивувалась вона й раптом кинула: — До побачення! — І тихо поклала слухавку.

Того вечора я повернувся до своєї квартири й ліг на канапу в зелено-золотавій вітальні. День був напрочуд важким, і почався він з Роберта Олівера та його звичного вже небажання розмовляти зі мною. Очі, налиті кров’ю, сповнені майже цілковитого відчаю — я навіть подумав, чи не варто приставити до нього наглядача на ніч. А не станеться так, що я прийду вранці й почую, що він проковтнув усі свої олійні фарби, мій подарунок, або порізав чимось собі вени? Може, слід повернути його до Джона Ґарсіа, де лікарняний нагляд суворіший? Урешті-решт, можна зателефонувати Джону й сказати, що цей випадок не зовсім з мого фаху. Я витрачаю на нього забагато часу, а не маю ні результату, ні навіть певних надій на результат. Ми вивели Роберта зі стану високого ризику, і все ж він мене непокоїть. А цікаво, зможу я розповісти Джону ще й про те, що мене й інше непокоїть: моя власна поведінка? Наприклад, про те, як у мене закалаталося серце, коли я почув по телефону голос Кейт Олівер? Я дійсно дзвонив до неї так неохоче — чи, може, прагнув цього?

Я почувався надто стомленим, аби наповнити водою пляшку та йти на вечірню пробіжку, як завжди роблю увечері. Натомість лежав з напівзаплющеними очима, роздивляючись картину, яку написав, щоб повісити над каміном. Звичайно, ніхто не вішає написану олією картину над вогнем, але я нечасто запалюю камін, а простір над ним просто вимагав, аби його чимось заповнили — це я помітив, щойно в’їхав сюди. Можливо, саме так почувається Роберт Олівер або будь-який хворий, вкрай виснажений депресією. Я примружив очі сильніше й став мляво примощувати голову то так, то інакше на бильці канапи.

А щойно розплющив очі, то знов побачив ту ж картину. Я вже зазначав, що люблю писати олією портрети, але живописне полотно над каміном — це краєвид, показаний через вікно. Зазвичай я пишу пейзажі з натури, особливо на півночі Віргінії — її сині пагорки з відстані виглядають так спокусливо! Ця ж картина зовсім не схожа на інші, її я писав під враженням одного з полотен Вюйяра,[28] а також із власних спогадів про краєвид у Коннектикуту який у дитинстві було видно з вікна моєї спальні. Тоді в рамі вікна й зеленого підвіконня я бачив важкі верхівки дерев, дахи старовинних будинків, а поза деревами здіймався високо-високо вгору шпиль конгрегаційної[29] церкви, осяяний ніжно-ліловим та золотим кольорами заходу сонця навесні. Усе, що мені запам’яталося, я переніс на це полотно широкими рішучими мазками — усе, крім хлопчика, який перехилявся з вікна й жадібно вбирав у себе те, що бачив.

Лежачи на канапі, я вже укотре замислився: а чи не варто було перенести той церковний шпиль трохи правіше? Насправді він-таки був у самісінькому центрі того краєвиду, що я бачив з вікна мого дитинства, так я й намалював, але через те картина вийшла надто збалансованою, надто симетричною, це мене дещо дратувало. Хай йому грець, тому Роберту Оліверу, дідько б його взяв — насамперед за небажання розмовляти, яке завдає шкоди найбільше йому! Чом людині так хочеться робити із себе жертву, коли цій людині й так паскудно через хімічні процеси, що протікають у нервових клітинах? На це запитання ніколи немає відповіді: як саме ота хімія впливає на людську волю. Колись у нього було двоє дітей та дружина з ніжним голосом. Крім того, він навіть тепер залишався непересічною людиною, очі якої здатні все помічати, пальці — все робити, а від спритності й точності його пензля в мене паморочиться в голові. Чому ж він не розмовляє зі мною?