Назавтра я ще раз зателефонував місіс Олівер — наприкінці робочого дня. На цей раз вона, піднявши слухавку, відповіла серйозним тоном.

— Місіс Олівер, це доктор Марлоу, я телефоную вам з Вашингтона. Вибачте, що знову вас потурбував. — Вона мовчала, тож я продовжив сам. — Це не зовсім звичайно, розумію, але мені здається, що ми з вами обоє піклуємося про здоров’я вашого чоловіка. Мене цікавить, чи ви дозволите мені спіймати вас на слові. — Мовчання у відповідь. — Я згоден приїхати до Північної Кароліни й побесідувати з вами про мого пацієнта.

Було чутно, як вона затамувала подих. Здається, жінка була вражена й не одразу вирішила, що ж відповісти на це.

— Обіцяю, це ненадовго, — квапливо додав я. — Усього кілька годин. Я зупинюсь у своїх давніх друзів, які мають там свій котедж, і якомога менше турбуватиму вас. Розмова наша залишиться тільки між нами, а отримані від вас відомості я використаю тільки для лікування вашого чоловіка.

— Не зовсім розумію, — нарешті відповіла вона, — що ви сподіваєтесь від того виграти. — В її голосі чулися доброзичливі нотки. — Але якщо ви так сильно піклуєтеся про здоров’я Роберта, то згодна, звичайно. Я працюю кожного дня до четвертої години, після того мені потрібно забрати дітей зі школи, тож я не впевнена, коли саме ми зможемо поговорити. — Вона трохи помовчала. — Гадаю, я зумію викроїти якийсь час. Проте я вже вам казала, що мені не завжди так легко про нього розповідати, тому, будь ласка, не очікуйте від мене занадто багато.

— Я вас розумію, — запевнив я. Серце у мене калаталося, як скажене. Смішно сказати, але вже факт того, що вона взагалі погодилась на зустріч, сповнив мене якимось дивовижним відчуттям радості.

— А ви скажете Робертові, що збираєтесь сюди? — Схоже, це запитання щойно спало їй на думку. — Він знатиме, що я буду обговорювати його справи з вами?

— Так, звичайно в таких випадках я повідомляю пацієнтів… можливо, Роберту я скажу про це пізніше… а якщо ви не схочете, аби він довідався про якісь речі, то я, зрозуміло, збережу їх у таємниці. Ми можемо обговорити все делікатно.

— Коли ви плануєте приїхати? — Тепер її голос звучав прохолодно, неначе вона вже шкодувала, що дала згоду.

— Можливо, на початку наступного тижня. Ви матимете змогу поговорити зі мною у понеділок або вівторок?

— Я спробую це якось зробити, — підтвердила вона. — Подзвоніть мені завтра, я вам скажу точніше.

Майже два роки я нікуди не виїжджав, якщо не брати до уваги законні відпустки. Останнього разу я подорожував до Ірландії, малювати — цю подорож влаштувала місцева школа мистецтв. Звідти я повернувся з полотнами, на яких була мало не сама лише яскраво-зелена барва: опинившись удома, я й сам не вірив, що малював це з натури. Тепер же я розшукав свою колекцію дорожніх карт, заповнив машину пляшками води й касетами із записами Моцарта та своєї улюбленої сонати для скрипки Франка. Я підрахував, що на дорогу піде десь близько дев’яти годин. Коли я повідомив співробітників лікарні, що беру відпустку за свій кошт на кілька днів, ті були дещо спантеличені. Напевно, вони подумали: «Бідолашний доктор Марлоу! Він перевтомився», — тому ні про що мене не питали. Відповідно я переніс час прийомів, призначених моїм приватним пацієнтам. У лікарні залишив вказівки щодо посиленого нагляду за Робертом Олівером на час моєї відсутності, а у п’ятницю прийшов до нього попрощатися. Він перед моїм візитом малював — кучеряву жінку, як завжди, але було на малюнку й дещо новеньке: щось схоже на оточену деревами садову лаву з високою різьбленою спинкою. Бездоганна техніка малюнка, подумав я вже вкотре. Альбом і олівець було кинуто на ліжко, а сам Роберт лежав горілиць і дивився у стелю. Зморшки на лобі, як і щелепи, рухались, а волосся стирчало в різні боки. Коли я ввійшов до палати, він перевів на мене погляд почервонілих очей.

— Як почуваєтеся сьогодні, Роберте? — запитав я, сідаючи у крісло. — Вигляд у вас стомлений. — Він знов уставився на стелю. — Я збираюся кілька днів перепочити, — сказав я йому тоді. — Мене тут не буде до четверга, може, аж до п’ятниці. Помандрую трохи. Якщо вам буде щось потрібно, зверніться до будь-кого із сестер або санітарок. А відвідувати вас буде замість мене доктор Краун. Я всім сказав: коли вам знадобиться будь-хто, та людина до вас зараз же з’явиться. Маю одне тільки запитання: ви будете приймати ліки за призначенням?

Він поглянув на мене красномовно, майже з докором. На мить мені стало навіть соромно — ліки він приймав акуратно, ніколи не виявляв найменшого спротиву щодо цього.

— Ну що ж, на все добре, — сказав я. — Сподіваюсь побачити вашу роботу, коли повернусь. — Я підвівся з крісла, зупинився на порозі, махнув йому на прощання рукою. Часом найважче — це розмовляти з людиною, на боці якої сила мовчання. Того разу я також відчув дивний спалах сили, але негайно придушив його: «До побачення. Я вирушаю в дорогу — на зустріч з вашою дружиною».

Повернувшись того вечора додому, я знайшов у поштовій скриньці пакунок з перекладами від Зої — вона, здається, часу на гаяла. Я поклав їх у свій багаж: прочитаю в Ґрінхілі, нехай це буде частина мого короткого відпочинку.

Я полюбив Віргінію ще з тих часів, коли навчався в університеті цього штату. Багато разів проїжджав її шляхами, прямуючи в інші місця, бував тут і спеціально, щоб відпочити на зеленій траві й зануритись у блакитні води, щоб малювати її краєвиди, а часом просто на вилазку. Люблю довгу стрічку федерального шосе 66 — коли виїжджаєш на неї, безладно забудовані околиці великого міста лишаються десь позаду (втім, зараз, коли я пишу ці рядки, Вашингтон вже простягнув свої щупальця до самого Фронт-Ройяла,[30] а спальні райони ростуть, як гриби, вздовж федерального шосе й місцевих автошляхів). У цій подорожі, пізнього ранку, коли на швидкісній автостраді панує спокій, я забув про свої ділові справи ще до того, як проїхав перевал Манасас.

Інколи, подорожуючи цим шляхом, я зупинявся в Національному парку «Поле бою Манасас» — сам, а одного разу (нещодавно) з дружиною, несподівано вирішивши звернути на під’їзну алею. Якось у вересні, одного вогкого ранку, ще задовго до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, я купив у касі квиток, пішов через поле й зупинився на одному з тих місць, де відбувалися найзапекліші сутички. Я стояв на пагорбі, а далі місцевість ішла нижче й нижче — до старої ферми, побудованої з каменю, й усе було оповите напівпрозорою завісою туману. На півдорозі росло одне-єдине дерево, й воно, здається, благало мене підійти й стати на пост під його вітами — а може, замалювати його з того місця, де я вже стояв. Я не ворушився, спостерігаючи, як туман повільно рідшає, і все гадав: через що люди вбивають один одного? Я був наодинці з собою, жодної тобі живої душі навколо. Тепер, уже одружений, я водночас і шкодую, що більше не можу на самоті пережити такі моменти, і здригаюся від цих споминів.

Неподалік Роанока[31] я загальмував і поснідав у придорожньому ресторанчику. Його вивіску я побачив на автостраді, але під’їхавши до похмурого фасаду, біля якого притулилися чотири чи п’ять вантажівок, я впізнав це місце — тут я вже бував колись давно, можливо, коли їздив малювати. Просто забув назву. Офіціантка не приховувала своєї втоми, вона подала мені каву, не промовивши й слова. Втім, коли вона принесла яйця, то посміхнулася до мене й навіть показала на гарячий соус, який стояв на столику. Двоє плечистих чоловіків у куточку розмовляли про роботу — роботу, якої в них не було або яку вони не змогли отримати, — а дві жінки, вичепурені, хоча й без смаку, саме розраховувалися з офіціанткою.

— Не уявляю, чого він хоче, та й сам того до пуття не знає, — голосно завершила одна з них свою розповідь подрузі.