— Ви повинні зрозуміти: будь-якої безпосередньої загрози для життя й здоров’я Роберта не існує. Він нікому не намагався зашкодити: ні іншим, ні собі, — після того, що сталося в музеї.

Вона мовчки кивнула.

— Насправді він здебільшого виглядає цілком спокійним, але в нього трапляються напади люті та збудження. Втім, це збудження не виявляється у словах. Я збираюсь тримати його в нас, допоки сам не пересвідчуся, що він ні для кого не становить загрози й здатен сам про себе подбати. У телефонній розмові я вже згадував, що головна для лікаря проблема полягає в тому, що він не хоче розмовляти.

І вона не промовила на це ані слова.

— Я маю на увазі, що він взагалі не розмовляє. — Подумки я згадав, що одного разу він-таки заговорив до мене, саме щоб повідомити: мені дозволено бесідувати з жінкою, яка зараз сидить навпроти мене.

Її брови піднялися над філіжанкою кави — вона зробила ковточок. Брови були пісочного кольору, але темнішого, ніж волосся, й наведені стрілкою, наче їх малював… Я силкувався збагнути, манеру кого з портретистів мені це нагадує, та якого розміру пензель я сам узяв би, якби писав її портрет. Над чистим високим лобом блищала хвиля густого волосся.

— Він що, жодного разу з вами не заговорив?

— Тільки у перший день, — зізнався я. — Він підтвердив те, що накоїв у музеї, а потім додав, що я можу про нього розпитувати кого забажаю. — Я вирішив не розповідати — принаймні, одразу, — що він згадував якусь Мері, котру я можу розпитувати. Я сподівався, що місіс Олівер згодом сама мені розповість, хто ж це — можливо, навіть натискати на неї не треба буде. — Але з того часу він замовк. Упевнений, що ви прекрасно розумієте: неможливо довідатися, що саме його бентежить, якщо він не хоче розмовляти. Іншого способу виявити це лікар просто не має. І тільки шляхом бесіди з ним ми здатні з’ясувати, під впливом яких обставин його стан погіршується.

Я не відводив від неї погляду, але вона не бажала допомогти мені бодай кивком.

Я спробував схилити її на свій бік, розмовляючи з обережною приязню.

— Можна і далі змінювати дози ліків, але багато ми цим не зробимо, якщо він мовчатиме надалі — я не можу знати напевно, наскільки допомагають йому ті чи інші ліки. Я призначив йому індивідуальну й групову психотерапію, але й там він продовжував мовчати, а згодом перестав відвідувати сеанси. Якщо він не почне розмовляти зі мною, то я повинен розмовляти з ним, усвідомлюючи певною мірою, що його може турбувати.

— Тобто спровокувати його? — відверто висловила це місіс Олівер. Її брови знов піднялися вгору.

— Ні, змусити його розкритись, показати Роберту, що я розумію його життя, принаймні у певних межах. Можливо, це допоможе йому знову почати розмовляти.

Здається, хвилину вона напружено розмірковувала, потім випросталась, маленькі груди під гольфом напнулися.

— Але ж як ви збираєтесь пояснити йому, що знаєте так багато подробиць з його життя, про які він сам не розповідав?

То було таке розумне, таке влучне й доречне запитання, що я відставив каву й пильно подивився на жінку. Не очікував, що мені прийдеться відповідати на це запитання так швидко. Чесно кажучи, я й сам досі обмірковував відповідь на нього й наразі не мав готової. За п’ять хвилин бесіди вона спромоглася загнати мене в куток.

— Буду з вами відвертим, — сказав я, хоча й розумів, що саме так і розмовляють лікарі зі своїми пацієнтами. — Я ще не вирішив остаточно, як саме поясню це Роберту, якщо він запитає. Проте якщо він запитає мене, значить, він почав розмовляти! Нехай навіть зі злості.

Уперше я побачив, як її губи ледь розійшлися у натяку на посмішку; зуби рівні, верхні трохи завеликі, й це надавало їй особливо милого вигляду. Майже відразу вона знов зробилася серйозною.

— Хм-м-м, — це прозвучало мелодійно, немов початок пісні. — І ви скажете йому про нашу розмову?

— А це вам вирішувати, місіс Олівер, — відповів я. — Якщо хочете, можемо обговорити, що і як варто йому розповідати.

Вона повернулася до кави.

— Так, можливо. Я обміркую це, й ми дійдемо певної угоди. Будь ласка, називайте мене Кейт. — У тому маленькому русі вуст проглянула жінка, яка колись часто посміхалась і, можливо, знов навчиться цього. — По-перше, я намагаюсь навіть подумки не називати себе «місіс Олівер». До речі, саме зараз я повертаю дівоче прізвище. Нещодавно вирішила.

— Ну що ж, спасибі… Кейт, — сказав я, першим відводячи очі вбік. — Якщо не заперечуватимете, я зроблю деякі нотатки, суто для себе.

Вона, здається, обміркувала цю заяву, тоді відставила філіжанку з кавою, наче вирішила перейти до суті справи. Тільки цієї миті я збагнув, яка чиста й охайна ця кімната. В неї ж двоє дітей — з її слів, вони зараз у школі. Вона мала прибрати кудись їхні іграшки. Порцеляна з ожиною була бездоганною — напевно, зберігалась там, де діти не могли дотягтися. Ця жінка навдивовижу вправно поралася з усіма хатніми справами, а я цього досі навіть не помітив — тому, можливо, що вона змусила все виглядати природним, начебто це й не коштувало їй будь-яких зусиль. Вона знову зціпила руки на колінах.

— Добре. Не розповідайте йому, будь ласка, що я з вами розмовляла, принаймні, не розповідайте цього одразу. Мені потрібно ще поміркувати щодо цього. Але з вами я буду відвертою, наскільки зумію. Якщо я взагалі щось розповідатиму, то хочу, щоб ви знали все як є.

Для мене це прозвучало несподівано, і я, здається, не зміг приховати подиву.

— Я впевнений, що цим ви допоможете Робертові, якими б наразі не були ваші почуття до нього.

Вона опустила очі долі, від чого її обличчя одразу постарішало, позбавлене синього світла очей. Мені згадалася назва фарби з набору «Крейола»,[35] що був у мене в дитинстві: «Барвінкова». Жінка знову підвела погляд на мене.

— Не знаю чому, але мені теж так здається. Розумієте, в останні роки я ні чим не могла зарадити Роберту. Відверто кажучи, на той час мені вже не дуже й хотілося. І це єдине, про що я досі шкодую. Напевно, через це я сплатила частину рахунків за його лікування. Ви надовго сюди?

— Сьогодні, ви маєте на увазі?

— Ні, взагалі. Справа в тому, що я виділила для цього два ранки. У нас є час сьогодні до дванадцятої і завтра так само. — Її голос звучав рівно й відчужено, немов ми обговорювали, коли у готелі виписують постояльців.[36] — Якщо буде вкрай необхідно, можу домовитися про третій ранок, але це вже буде нелегко. Насправді мені прийдеться виконувати вдвічі більше роботи вдома — я вже й без того працюю інколи ночами, аби вивільнити трохи часу для дітей, коли ті повертаються зі школи.

— Не маю наміру зазіхати на більший час, коли ви й так виявили щедрість, — запевнив я її. Двома ковтками я допив каву, відставив філіжанку й витяг свій блокнот. — Давайте подивимось, як далеко ми просунулися за сьогоднішній ранок.

Уперше я помітив, що її обличчя не тільки сторожке, а ще й сумне, з усіма цими кольорами океану й піщаного берега. Щось кольнуло мені в грудях — серце? Сумління? Може, дійсно сумління? Вона ж подивилася мені прямо в очі.

— Гадаю, ви хочете почути про жінку. Чорняву жінку — так?

Це спантеличило мене: я збирався потроху проникати в історію Робертового життя, розпитати її мало-помалу про те, як і коли в нього з’явилися перші симптоми захворювання. Але в її очах я прочитав, що вона не схвалить моїх намагань почати здаля.

— Маєте рацію.

Вона ствердно кивнула.

— Він її весь час малює?

— Саме так. Майже щодня. Мені відомо, що її портрет був на одній з його виставок, тому ви можете дещо знати про неї.

— Я знаю — не більше, ніж сама хочу знати. Але ніколи не гадала, що розповідатиму про це незнайомій людині. — Вона нахилилась уперед, і я побачив, як здригається все її тіло. — Ви ж звикли слухати особисті таємниці?

— Звичайно, — підтвердив я. Якби моє сумління було живою істотою, я б ту істоту придушив цієї ж миті.