Цю жінку я побачила вперше в зоні відпочинку на одному швидкісному автошляху в Меріленді. Але спочатку я вам краще розповім, як уперше зустріла Роберта. Ми познайомились у Нью-Йорку влітку 1984 року, коли мені було двадцять чотири. На той час я вже два місяці працювала там і дуже нудьгувала за рідним Мічиганом. Перед тим я гадала, що Нью-Йорк — захоплююче місто. Так, воно дійсно захоплює, але й виснажує. Мешкала я не на Манхеттені, а в Брукліні. Щоб дістатися до роботи, потрібно було їхати метро з двома пересадками замість прогулюватися вуличками Ґрініч-віліджу.[38] Втім, після довгого робочого дня (працювала я тоді молодшим співробітником в редакції медичного журналу) все одно почувалася надто стомленою, щоб прогулюватися взагалі, а від цікавих іноземних кінострічок мене відлякували ціни на квитки. До того ж я не вмію швидко знайомитися з людьми.

Того дня, коли ми з Робертом познайомилися, я пішла після роботи до магазину «Лорд енд Тейлор».[39] Знала, що для мене він надто дорогий, але потрібно було купити подарунок матусі на день народження. Щойно ввійшла з розпеченої сонцем вулиці всередину, мене із силою штовхнула хвиля кондиційованого повітря, насиченого парфумами. З усіх боків на мене дивились манекени в купальниках за найновішою модою, з високим вирізом на стегнах, і я навіть пошкодувала, що не одяглась вранці більш вишукано — я ж ішла на роботу. Мені хотілося придбати для матусі капелюшок, якого сама вона ніколи собі не купить, гарненький — такий, який вона могла носити ще замолоду, коли познайомилась із моїм батьком у філадельфійському крикетному клубі. Можливо, вона не носитиме цього капелюшка в Анн-Арборі,[40] але він нагадає їй юність, довгі білі рукавички, почуття впевненості, а ще нагадає про любов доньки. Я думала, що знайду відділ головних уборів на першому поверсі, поряд із шовковими шарфами від славетних кутюр’є, про яких я ледве що чула, поряд з ногами, затягнутими в довгі гладенькі панчохи. Проте там ішли якісь будівельні роботи, й жінка в комбінезоні порадила мені піднятися вище, де тимчасово розташувалася секція капелюхів.

Я не бажала заглиблюватися у нетрі цього магазину, бо відчувала, які оголені й подряпані мої власні ноги, які вони жахливі: того ранку, вирушаючи на роботу, я не вдягла панчіх. І все ж треба було купити подарунок для матусі, тож я попрямувала до ескалатора — коли я сходжу з нього нагорі, кожного разу полегшено зітхаю, — розшукала ту секцію і зраділа, опинившись на самоті під «деревами», рясно всипаними капелюшками то тьмяних, то яскравих кольорів. Там були чепці зі стрічками, прикрашеними шовковими квітками; темно-сині й чорні солом’яні капелюшки, а ще один — блакитний, оздоблений вишеньками й листям. Усі вони були надто крикливими, тим більше, що їх зібрали всі докупи, і я вже подумала, що для гарного подарунка на день народження навряд чи підійде жоден з них — аж раптом я побачила чудовий капелюшок. Йому там було не місце, але саме такий я й бажала подарувати матусі: з широкими крисами, обтягнутий кремовим серпанком, а зверху серпанка прикріплені різноманітні квіточки, мов бризки води, майже живі — цикорій, сокирки, незабудки. Той капелюшок нагадував віночок з польових квітів.

Я зняла його й роздивлялась, тримаючи обома руками. А потім обережно перегорнула цінник. Капелюшок коштував п’ятдесят дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів — більше, ніж я витрачала на продукти за цілий тиждень. Якби я заощадила три рази по стільки, то змогла б поїхати автобусом до Анн-Арбору й побачити матусю. Але ж коли вона розкриє коробку — може, посміхнеться, роздивиться, тримаючи цей капелюшок обережно-обережно, примірятиме його перед великим дзеркалом у нашому передпокої, а на її устах гратиме й гратиме усмішка. Я тримала капелюшок за його ніжні краї та сяяла разом з мамою. Щось стисло мені шлунок, на очі наверталися сльози, а якщо розплачусь, тоді нічого не залишиться від макіяжу, який я зробила перед роботою. Я тільки сподівалася, що ніхто з продавців не зазирне за вішалки з капелюхами й не причепиться до мене. Мені було лячно, що одного слова від сторонньої людини вистачить, аби змусити придбати цей капелюшок.

За кілька хвилин я повісила капелюшок назад на кілочок і рушила до ескалатора, але, як виявилося, не до того — цей ішов знизу. З нього сходили люди, й мені довелося посунутися з їхньої дороги. Майже нічого не бачучи, я пішла в протилежний бік до іншого ескалатора, поїхала на перший поверх, тримаючись обома руками за поручні. Вони колихалися під моїм тиском, і коли я була вже майже внизу, відчула напад нудоти. Боялася, що можу оступитися й упасти. Нахилилась уперед, щоб заспокоїти хвилю в шлунку — і саме тоді спіткнулась. Чоловік, який у ту мить проходив повз ескалатор, обернувся, встиг мене підхопити, і я обблювала йому черевики.

Ось як сталося, що перш за все я познайомилася з Робертовими черевиками. Вони були з блідо-коричневої шкіри, важкі й трохи незграбні, не такі, як у інших. Який-небудь англієць міг би взути такі для роботи на фермі або для того, щоб піти до пабу крізь болота. Пізніше я довідалась, що вони дійсно були англійськими, ручної роботи, багато коштували; вистачало їх мало не на шість років. Часом у нього були дві пари одразу, й він носив то одну, то другу, як заманеться; вони добре сиділи на нозі, були зручними й ніколи не виглядали зношеними. За винятком черевиків, він взагалі не приділяв уваги одягу, хіба що мав цікаву уяву про кольори, й речі в нього то з’являлися, то зникали. Він і купував, і продавав їх зазвичай на барахолках, у секонд-хендах, або й позичав у друзів. «Фуфайка? Це Джекова, — нерідко чула я від нього. — Він учора ввечері залишив її в барі. А йому байдуже». І фуфайка залишалась у нас аж доки не розвалиться вщент і не перетвориться на ганчір’я, яким можна протирати речі в хаті або витирати об нього пензлі. Врешті-решт, ми були одружені досить довго для того, щоб одяг перетворювався на лахміття. Роберта все це не бентежило, бо тим часом Джек носив рукавички або шарф, який Роберт залишив у нього на канапі, поки вони до другої години ночі сперечалися про пастелі. Все одно, майже всі речі Роберта були так заплямовані фарбами, що на них мало хто спокусився б, окрім товаришів-художників. Він ніколи не дбав про одяг, на відміну від деяких інших митців.

Але черевики були його гордістю. Він спеціально заощаджував гроші на них, шанував, змащував їх норковим жиром, хоча сам відмовлявся їсти курчат, він був обережним, аби на них не потрапила фарба, він дбайливо розставляв їх — носок до носка, підбор до підбора — біля нашого ліжка, поряд зі щойно скинутим одягом. Єдиною в його житті іншою річчю, яка коштувала недешево (не беручи до уваги олійні фарби), був здебільшого лосьйон після гоління. Але, як мені стало відомо пізніше, того дня він прийшов до «Лорд енд Тейлор», аби купити подарунок своїй матері. Коли я обблювала його черевики, на обличчі в нього з’явилась відраза, немов він хотів сказати: «Господи боже, невже не можна було цього не робити?» Я тоді подумала, що його огиду викликало моє блювання, а не те, куди воно потрапило.