Невідомо це й єдиному спостерігачеві, та йому і байдуже. Більшу частину того дня він працював: наносив мазками огорожі й стіни будинків на вулиці, вимальовував уперті дерева, вимірював очима дорогу, вичікуючи останні десять хвилин перед заходом зимового сонця. Жінка з’явилася тут раптово, проте він і її змалював на полотні — швидко, не минаючи подробиць її вбрання, вже в напівтемряві вимальовуючи пензлем контур її шапки й те, як вона нахиляється вперед, щоб зігрітися, а чи ховаючи свій згорточок. Гарна несподіванка, хто б вона не була! Це якраз те, чого йому бракувало — саме той рух, якого він потребував, аби заповнити центральний відтинок вулички, вкритий віспинами потемнілого снігу. Художник давно вже пішов звідти й працює тепер тільки вдома: він уже старий, у нього болять руки й ноги, якщо малює на морозі більше п’ятнадцяти хвилин, — тобто тепер він може лише уявляти, як вона важко дихає, як переступає по дорозі, як хрупотить сніг під гострими підборами її чобіт. Він уже старий, хворий, але на хвилину йому хочеться, щоб вона обернулася та подивилася йому в очі. Він уявляє, що волосся в неї довге й чорняве, губи кармінові, а очі — великі й стомлені.

Але вона так-таки й не обертається, а він відчуває радість від того. Вона потрібна йому такою, як є. Нехай так і йде невпинно в далечінь крізь сніжний тунель його полотна, з прямою спиною, з вишуканими оборками важких спідниць, притискаючи до себе свій згорточок. Ця жінка справжня, вона дійсно поспішає, але водночас він зупинив її назавжди. Він заморозив її поспіх. Вона — справжня жінка, і тепер вона — картина.

Мені зателефонували стосовно Роберта Олівера в квітні 1999 року, менше ніж за тиждень по тому, як у Національній галереї[2] він вгородив ножа в картину з колекції XIX століття. Був вівторок, один з тих жахливих ранків, що час від часу трапляються у Вашингтоні вже після того, як весна забуяла й навіть спекотно — аж зненацька безжалісний град, похмуре небо, перекоти грому вмить схололому повітрі. А ще так збіглося, що саме минув тиждень після різанини в Колумбайнській середній школі в Літлтоні, штат Колорадо.[3] Я все ще не переставав міркувати про ту подію, як думав про неї, гадаю, кожний психіатр у нашій країні. Уявляв собі, наче в мене в кабінеті повно таких молодиків з рушницями-обрізами в руках, з диявольською ненавистю в душі. Як же ми змогли занапастити їх, та — більше того — їхніх безневинних жертв? Того ранку мені здавалося, що несамовита негода злилася разом зі скорботою усієї країни.

Коли задзвонив телефон, на тому кінці пролунав голос мого друга й колеги, доктора Джона Ґарсіа. Джон — чудова людина й чудовий психіатр, ми з ним навчалися разом у школі, а тепер він частенько запрошує мене до ресторану, який обирає на власний смак, і майже ніколи не дозволяє мені розплачуватися. Він працює в приймальному відділенні та лікує хворих у стаціонарі однієї з найбільших вашингтонських лікарень. Відвідує він і приватних пацієнтів, так само, як і я.

Цього разу Джон говорив, що хоче скерувати до мене, передати під мій нагляд одного хворого, і я чув хвилювання в його голосі.

— У цього хлопця, здається, важкий випадок. Не знаю, чи ти з ним упораєшся, але краще, аби він був під твоїм наглядом у «Ґолденґров». Здається, він художник, який досяг успіху… минулого тижня його заарештували, а згодом привезли до нас. Він неговіркий, а ми йому не дуже сподобалися, як і наша лікарня. Звуть його Роберт Олівер.

— Чув дещо, але з його роботами не знайомий, — зізнався я. — Пейзажі, портрети — здається, два чи три роки тому він був на обкладинці «АРТньюс».[4] А що він такого накоїв, що його заарештували?

Я обернувся до вікна й стояв, дивлячись, як град падає, немов коштовні білі камінці, на обгороджену стінами галявинку за будинком, на побиту магнолію. Трава була вже зелена-зелена, і на якусь мить сонячні промені сяйнули на всій змокрілій галявинці, а потім знову пішов рясний град.

— Він намагався пошкодити картину в Національній галереї. Ножем.

— Картину? Не людину?

— Бачиш, у залі начебто взагалі нікого не було в ту мить, проте охоронець увійшов і побачив, як той кинувся до картини.

— Він чинив опір? — я дивився, як град посипає яскраву траву.

— Так. Він зрештою кинув ніж, але схопив охоронця за боки й мало не витряс із нього душу. Дужий чоловік. А тоді зупинився й чомусь дозволив просто вивести себе звідти. Керівництво музею досі не може вирішити, чи висувати звинувачення в нападі, чи ні. Я гадаю, вони облишать цю справу, але Олівер міг ускочити в неабияку халепу.

Я знов обвів поглядом галявинку.

— Картини, що зберігаються в Національній галереї, належать державі, так?

— Авжеж.

— А що за ніж у нього був?

— Звичайний складаний кишеньковий ніж. Нічого особливого, проте шкоду він міг заподіяти неабияку. Був дуже збуджений, гадав, що здійснює якийсь героїчний вчинок, а потім у поліційному відділку зламався, сказав, що кілька діб уже не спав, навіть трохи поплакав. Його привезли до психіатричної лікарні, до відділення невідкладної допомоги, і я його прийняв, — Джон замовк, чекаючи на мою відповідь.

— І скільки цьому хлопцеві років?

— Ще молодий… ну, сорок три, але, як на мене тепер, це ж зовсім небагато, розумієш? — Я зрозумів і засміявся. Два роки тому, коли нам виповнилося по п’ятдесят, це нас обох приголомшило. Ми захистилися від цього, влаштувавши бенкет для кількох друзів, що почувалися так само.

— При ньому було ще декілька речей: зошит для ескізів та купка старих листів. Він не дозволяє навіть доторкнутися до них.

— То чого ти, власне, хочеш від мене? Що мені з ним робити? — Тут я помітив, що спираюся на стіл, аби перепочити. Довгий ранок уже скінчився, а я зголоднів.

— Просто візьми його до себе, — попросив Джон.

Утім, у нашій професії звичка до обережності стає другою натурою.

— Чому ж? Ти що, хочеш додати мені клопоту?

— Ой, облиш! — за його тоном я зрозумів, що Джон посміхається. — Я ніколи не чув, щоб ти — та відмовив хворому, докторе Сумлінний, а цей хворий вартий твоєї уваги.

— Бо я сам малюю?

Він вагався одну мить.

— Так, як на те пішло. Я не вдаватиму, буцімто розумію митців, але гадаю, що ти із цим хлопцем порозумієшся. Казав же тобі, що він не дуже говіркий, а коли я так кажу, це означає, що я з нього витяг не більше трьох речень. Гадаю, в нього починається депресія, попри всі ліки, які ми йому призначили. Окрім того, він виявляє ознаки гніву, почалися напади збудження. Він мене непокоїть.

Я пильно придивлявся до дерева, до смарагдової галявинки, до розкиданих усюди градинок, які вже потроху танули, і знов до дерева. Якщо дивитися з вікна, це дерево було видно трохи лівіше від центру, і похмурість того дня надала його блідо-рожевим і білим брунькам яскравості, якої бракувало, коли сяяло сонце.

— І що ви йому призначили?

Джон прочитав увесь список: один нормотимічний препарат,[5] один седативний,[6] ще один — антидепресант, усі у великих дозах. Я взяв зі столу ручку й блокнот.

— Діагноз?

Джон назвав діагноз, і я не здивувався.

— На наше щастя, він підписав дозвіл на вільну інформацію[7] — ще коли розмовляв, у відділенні невідкладної допомоги. Ми також отримали нещодавно копію його медичної картки від психіатра з Північної Кароліни, до якого він звертався близько двох років тому. То був, напевно, останній раз, коли він звертався взагалі до будь-кого.

— У нього сильні ознаки тривоги?

— Розумієш, він не хоче про це говорити, однак ознаки є. І, згідно з карткою, він уже не вперше приймає курс медикаментозного лікування. Навіть коли його сюди привезли, в кишені піджака у нього була пляшечка клонопіну,[8] якій вже два роки. Гадаю, великої користі йому з того не було, тому що це потрібно приймати вкупі з нормотимічним препаратом. Нарешті нам вдалося розшукати в Північній Кароліні його дружину — колишню, якщо бути точним, — і вона розповіла трохи більше про те, як він лікувався раніше.