— Схильний до суїциду?

— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на лікування, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.

— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.

— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.

— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?

— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.

— Ну, гаразд. Нехай його привозять до «Ґолденґров». Завтра о другій, з медичними документами. Я його зареєструю.

Я поклав слухавку й постояв, гадаючи, чи зможу викроїти п’ять хвилин на малювання ескізів, поки їстиму — я люблю так робити, коли графік прийому хворих дуже напружений. Зараз у мене були призначені пацієнти о пів на другу, на другу, на третю, на четверту, а о п’ятій — збори. А завтра на мене чекає десятигодинний робочий день у «Ґолденґров», приватному реабілітаційному центрі, де я працював уже дванадцять років. Зараз же мені були потрібні суп, салат та олівець у пальцях на декілька хвилин.

А ще я подумав про те, що давно забув, хоча колись згадував частенько. Коли мені виповнився двадцять один рік, відразу по закінченні Колумбійського університету (який напхав мене знаннями з історії, англійської мови, а також із природничих наук), і я вже збирався вступати до медичного факультету Віргінського університету,[9] мої батьки з власного бажання дали мені достатньо грошей, аби ми з моїм товаришем по гуртожитку поїхали на місяць до Італії та Греції. Вперше я виїхав за межі Сполучених Штатів. Живопис у церквах та кляшторах Італії, архітектура Флоренції та Сієни схвилювали мене. На грецькому острові Парос — там, де видобувають напівпрозорий мармур, найпрекрасніший у світі, я опинився якось на самоті в місцевому археологічному музеї.

У цьому музеї була тільки одна по-справжньому цінна статуя, і стояла вона сама в окремій залі. Дійсно вона: то була Ніка, десь метр п’ятдесят на зріст, з відбитими шматками, без голови й рук, а на спині — там, де колись були крила, — залишилися тільки шрами; вона так довго перебувала в землі острова, що мармур укрився червоними плямами. Утім, і досі можна було бачити, як майстерно вона вирізьблена, як тонка тканина огортає її тіло, немов струмені води. Одну маленьку ніжку, відбиту, було знов приставлено до статуї. Я був у залі сам, замальовував її, як зазирнув на мить охоронець і гукнув: «Незабаром зачиняємо!» Коли він пішов, я зібрав своє приладдя, а тоді, навіть не гадаючи про наслідки, в останній раз наблизився до Ніки й нахилився поцілувати їй ніжку. За мить охоронець був поряд, він закричав і вхопив мене за комір сорочки. З бару мене ніколи не викидали, але того дня мене викинули з музею, де був усього один охоронець.

Я знову підняв слухавку й зателефонував Джонові. Той усе ще був у себе в кабінеті.

— Яка то була картина?

— Що?

— Картина, на яку кинувся твій пацієнт… містер Олівер.

Джон розсміявся.

— Розумієш, мені й на думку б не спало про це питати, але в поліцейському протоколі про неї згадувалось. Називається «Леда». Здається, з грецької міфології. Принаймні, мені в голову приходить саме це. У протоколі сказано, що то була картина із зображенням оголеної жінки.

— Одна з тих, кого звабив Зевс, — пояснив я. — Він з’явився їй у вигляді лебедя. Хто написав картину?

— Схаменися! Через тебе я почуваюся, немов на іспиті з історії мистецтв. Який, до речі, ледь не завалив. Не знаю, хто це намалював, і гадаю, поліцейський, який заарештував Олівера, не знав так само.

— Гаразд, повертайся до своєї роботи. Щасти тобі, Джоне, — сказав я, намагаючись розтирати затерплу шию й водночас тримати слухавку.

— Тобі теж, друже!

Уже зараз мені кортить розпочати цю історію знову, наполягаючи на тому, що вона суто особиста. І не тільки особиста — вона побудована на моїй уяві не менше, ніж на фактах. Мені знадобилося десять років, щоб упорядкувати свої нотатки про цю справу й власні думки. Мушу визнати, що спочатку я збирався написати дещо про Роберта Олівера в одному з фахових психіатричних журналів, який найбільше поважаю, і де вже друкував свої статті раніше. Утім, хто ж надрукує матеріал, який врешті-решт може свідчити про компроміс у професійній справі? Ми живемо в епоху численних ток-шоу та неймовірного базікання, проте наша професія особливо сувора в своїй стриманості; вона вимагає обережності, законності, відповідальності — щонайменше. Звичайно, трапляються випадки, коли потрібно керуватися не правилами, а здоровим глуздом. Кожному лікарю знайомі такі випадки екстреної необхідності. Я вдався до особливої остороги й змінив усі імена й прізвища, пов’язані з цією історією, в тому числі своє власне — за винятком одного імені, настільки поширеного, а тепер ще й такого милого мені, що я не бачу нічого поганого в тому, щоб зберегти його як є.

У дитинстві я зростав зовсім не серед лікарів, мої батьки були обоє проповідниками; мати навіть першою жінкою-проповідником у їхній невеличкій секті. Мені було одинадцять, коли її посвятили в цей сан. Мешкали ми у найдавнішій споруді нашого міста в штаті Коннектикут — червоно-брунатному дерев’яному будиночку з низьким дахом. Двір перед будинком був схожий на англійський цвинтар: уздовж вимощеної шифером доріжки змагалися за простір тисові дерева, туї, плакучі верби та інші дерева, що ростуть на кладовищах.

Кожного дня, о чверть на четверту, я повертався до цього будинку зі школи і ледь тягнув ранець, повний книжок та крихт хліба, бейсбольних м’ячів та кольорових олівців. Відчиняла мені двері мати, зазвичай у синій спідниці та светрі, а згодом інколи в чорному вбранні з високим білим коміром, якщо вона перед тим відвідувала хворих, — літня жінка, замкнена в собі, завжди готова спокутувати гріхи. Я був буркотливим хлопцем, малюком з поганою статурою та постійним відчуттям того, що життя розчаровує мене: воно було зовсім на таким, яким обіцяло бути. Вона ж була суворою матір’ю — суворою, з прямою поставою, бадьорою, дбайливою. Коли вона побачила, що у мене виявився хист малювати й ліпити (а я тоді був ще зовсім малим), то почала заохочувати мене, спокійно й упевнено, день за днем, ніколи надмірно не хвалила, але й ніколи не дозволяла мені сумніватися в успіху моїх зусиль. Неможливо уявити, щоб ми відрізнялися один від одного ще більше, ніж це було, гадаю, з тієї хвилини, як я народився, і ми любили один одного до нестями.

Дивно — хоча моя мати померла доволі молодою, а може, саме тому, я в середньому віці побачив, що стаю все більше схожим на неї. Багато років я залишався не те щоб самотнім — скоріше, неодруженим, хоча врешті виправив це становище. Усі жінки, кого я любив, нагадують (або нагадували) мене самого в дитинстві: примхливі, вперті, цікаві. Поряд з ними я потроху ставав таким, як моя матуся. Моя дружина — не виняток із загального правила, проте ми пасуємо один до одного.

Частково у відповідь моїй дружині та жінкам, яких я кохав колись, а частково, без сумніву, відповідно до моєї професії, яка щоденно показує мені зворотній бік розуму (безсилля усталених стереотипів, притаманні розуму примхи), я переглянув своє дитяче ставлення до життя, і тепер намагаюсь сприймати його тільки доброзичливо. Кілька років тому ми з життям заприятелювали. Це не та зворушлива дружба, про яку я палко мріяв хлопчиком, це приязне замирення, втіха від того, що я кожного вечора повертаюсь до своєї оселі на Калорама-роуд.[10] Час від часу трапляється така мить — наприклад, коли я чищу помаранч і несу його з кухні до столу, — що я відчуваю майже болісне задоволення, може, просто від його свіжого кольору.