Вона приготувала нам каву й присіла на канапу навпроти мене.

— Гадаю, нам потрібно так побудувати бесіду, аби закруглитися з цим сьогодні, — вона сказала це дуже м’яко; напевно, заздалегідь вирішила, як саме сказати, щоб ані моїх почуттів не образити, ані своїх не виказати.

— Звичайно, так, — я хотів показати, що приймаю її натяк з готовністю. — Звичайно. Ви вже виявили неабияку гостинність. Крім того, мені потрібно повернутися до Вашингтона завтра ввечері, якщо вдасться.

— Отже, ви не збираєтеся відвідати коледж, де він викладав? — Вона акуратно притримувала філіжанку на своєму коліні, немов бажала показати мені, яке це робиться. Розмовляла вона чемно, як годиться для світської бесіди. В мене з’явилося передчуття, що сьогодні я почую від неї менше, а не більше, ніж учора.

— А ви вважаєте, що це потрібно? І що я там зможу відшукати?

— Не знаю, — зізналася вона. — Просто я впевнена, що там і досі багато людей, які його знають, проте мені не зовсім зручно знайомити вас з ними. Потрібно враховувати ще й те, що в коледжі Роберт не дуже розповідав про себе. Але там зберігається його найкраща картина. Вона повинна була б висіти у музеї серед найвідоміших, він міг продати її за великі гроші. І не я одна вважаю цю картину його найкращим твором, хоча мені вона ніколи не припадала до серця.

— Чому ж?

— А ви подивіться її самі.

Я сидів і розглядав Кейт, яка сиділа навпроти мене, така мініатюрна, така елегантна. Час минав, а мені потрібно було з’ясувати, як у Роберта вперше проявилися симптоми захворювання. До того ж, мені було потрібно — принаймні, цікаво — довідатися, хто ж така та чорнява муза.

— Не заперечуєте почати з того, на чому ми зупинилися вчора? — Я намагався говорити якомога лагідніше. Навіть якщо не вдасться одразу довідатися про витоки Робертової недуги й про перший курс лікування, нехай вона почне розповідати — тоді буде легше скерувати її до дійсно важливих питань. Вона збиралася з думками, а я мовчки кивнув головою. За вікном кардинал присів на залите сонцем дерево; хитнулася гілочка.

Життя наше в Нью-Йорку йшло, ні, краще сказати — летіло. За п’ять років ми мешкали у трьох місцях: спершу в моїй квартирі у Брукліні, після того в неймовірно маленькій кімнаті на Західній Сімдесят другій вулиці, поблизу Бродвея — вона була крихітною, кухонний стіл висувався зі ще меншого приміщення, — а наприкінці на задушливому верхньому поверсі будинку в Ґрініч-вілідж. Мені подобалися всі ці помешкання з їхнім оточенням: пральнями-автоматами, бакалійними магазинчиками, навіть з місцевими бомжами. Все-все ставало таким знайомим і близьким.

А потім одного ранку я прокинулась і подумала: «Бажаю вийти заміж. Бажаю народити дитину». Дійсно, це сталося так просто: увечері я лягла спати молодою та вільною, безтурботною, зі зневагою до тих, хто жив звичайним буденним життям, а о шостій годині наступного ранку, коли підвелася з ліжка, прийняла душ і вдяглася, щоб іти на свою роботу в редакції, я вже була зовсім іншою. А може, ця думка майнула в голові, поки я висушувала волосся й одягала спідницю: «Бажаю вийти за Роберта, мати на своєму пальці обручку й народити дитину. У дитини буде Робертове кучеряве волосся, мої маленькі долоні й ступні — й тоді життя зробиться краще, ніж будь-коли». Ці мрії раптом так заволоділи мною, що залишалося зробити зовсім небагато, аби вони перетворилися на дійсність. А яка ж я буду тоді щаслива! Мені навіть не спадало на думку, що можна було просто завагітніти й народити дитя кохання (як сказала б моя матуся з властивим їй гумором) на Манхеттені. Дітей я уявляла тільки в шлюбі, а шлюб — обов’язково міцним, тривалим; діти повинні зростати на трьохколісних велосипедах, серед клумб з квітами: врешті-решт, саме таким було моє дитинство. Мені хотілося робити так, як моя мати: вона завжди нахилялася, щоб одягти нам шкарпетки й зашнурувати бордові полуботки. Я б навіть не відмовилася носити ті самі сукні, що вона носила в молодості — аби їх одягти, потрібно було присісти навпочіпки, та ще й повернути вбік зсунуті ноги. І мені хотілося, щоб у дворі була підвішена до дерева гойдалка.

Як мені не спадало на думку народжувати дітей без того, щоб спершу надягти обручку, так само я не уявляла, що можна ростити дитину у величезному гомінкому місті, яке вже встигла полюбити. Важко пояснити такі речі, бо ж до того я була впевнена, що не хочу іншого життя, ніж те, яке ми вели на Манхеттені: живопис і зустрічі з нашими друзями в кафе після роботи, розмови про картини. Звикла спостерігати, як Роберт у своїх синіх бавовняних шортах пише на полотні олією в студії когось із друзів, а я тим часом малювала, примостивши на коліна невеличку дошку. Вранці ж підводилася з ліжка, позіхаючи перед тим, як іти на роботу, а прокидалася вже дорогою, коли крокувала під деревцями до станції метро. Таким був мій реальний світ, доки ось ці малесенькі кучеряві істоти, які навіть не народилися, і не мали ще жодного права заволодівати моїми мріями, раптом наказали мені покинути все, до чого я звикла. Тепер, коли минуло багато років, вони залишаються — попри все горе й страх, попри втрату Роберта, попри перенаселення нашої планети й відчуття моєї власної провини в цьому — мої діти залишаються тим єдиним, про що я ніколи не шкодувала.

Роберт не бажав відмовлятися від будь-чого з того життя, яке ми вели в Нью-Йорку. Гадаю, що нарешті поклик природи змусив його таки відмовитися, немовби заради мене. Чоловіки теж хочуть мати дітей, нехай і стверджують, що їхні почуття щодо цього зовсім інші, ніж у жінок. Напевно, його підштовхнуло моє захоплення новою мрією. Насправді йому не хотілося жити у маленькому зеленому містечку, працювати викладачем у маленькому коледжі, але він не міг не розуміти, що рано чи пізно його аспірантське життя, яке він поділяв зі мною, мусить змінитися на щось інше. Він уже дечого досяг: пройшла його — разом з викладачем кафедри — виставка, він успішно продав у Ґрініч-віліджі чимало своїх картин. Його мати, вдова, мешкала у штаті Нью-Джерсі. Вона все ще в’язала йому светри й називала сина Бобі, з наголосом на останньому складі, як у французькій мові. Так ось, вона вирішила, що він нарешті зробиться видатним художником, і почала висилати сину дещо з батькової спадщини, щоб той мав змогу займатися живописом.

Здається, Роберт, якому так поталанило від самого початку, вважав себе непереможним. І талант виявився від самого початку: його обдарування визнавали всі, хто бачив картини, незалежно від того, подобалась їм традиційна манера художника чи ні. Він викладав на підготовчому відділенні свого факультету й день за днем писав ті ранні картини, яких тепер чимало в музеях. Знаєте, вони дійсно чудові. Я так і досі вважаю.

Якраз перед тим, як я завела мову про дітей, Роберт працював над картинами, які цілком серйозно називав серією у стилі Дега: дівчата, що розминаються у поперечини в Американській балетній школі, граціозні й сексуальні, з напруженими стрункими ногами й руками. Тієї зими він цілими днями не виходив з музею «Метрополітен», вивчаючи маленьких балерин Дега, тому що бажав зробити своїх такими самими, і в той же час іншими. На кожному полотні Роберта були одна-дві аномалії: великий птах, що намагався влетіти у вікно балетної студії за спинами дівчат, або дерево гінкго, яке виростало зі стіни й відбивалося в безлічі дзеркал. Одна галерея в Сохо продала дві такі картини й замовила ще. Я також писала картини, тричі на тиждень після роботи, незважаючи ні на що — пригадую, якою тоді була дисциплінованою. Відчувала, що рівня Роберта можу й не досягти, але з кожним тижнем просуваюсь уперед. Час від часу ми брали свої мольберти і йшли разом до Центрального парку. Ми були закохані, кохалися двічі на день (по суботах і неділях), тож чому не народити дітей? Упевнена, що його теж захопило, як по-новому я поводилася з ним у ліжку, бо для нього цей бік нашого життя завжди був надзвичайно важливим. Його захоплювало відчуття того, як його сім’я переходить до мене, зав’язуючи плід нашого кохання. Ми обвінчалися у невеличкій церкві на Двадцятій вулиці. Я хотіла просто піти до мирового судді, але замість того ми скромно обвінчалися по католицькому обряду, щоб догодити матері Роберта. Моя матуся приїхала з Мічигану разом з двома моїми найкращими подругами, які разом зі мною навчалися в школі. Дві мами, обидві вдовиці, сподобалися одна одній і сиділи разом під час чужої нам меси, а в Робертової матері на додаток до єдиного сина з’явилася ще одна дитина. Свекруха зв’язала мені в подарунок на весілля светр; це звучить досить жахливо, але протягом багатьох років він був одним з моїх скарбів — майже біленький, з коміром, який нагадував кульбабу. Я полюбила свекруху з першої зустрічі. То була висока, худорлява, жвава жінка, якій я сподобалася не знати чого, й яка була впевнена: ті десять-дванадцять слів, що я розуміла її рідною французькою, можна перетворити на вільне володіння мовою, якщо наполегливо працювати. Батько Роберта, який після війни був співробітником американського представництва з реалізації плану Маршалла, вивіз її з Парижа, і здається, вона не шкодувала. Ніколи більше вона туди не їздила, а все її життя зосередилося на роботі медсестри, на яку вона вивчилася вже у Штатах, та на її блудному синові.